Форум-театр дав ужгородській молоді шанс переписати історії й змінити фінал (Блог Аліни Красновської)

25 листопада у Молодіжному центрі YouthHub відбувся фінальний показ вистав учасників та учасниць Майстерні форум-театру. Протягом місяця студенти та студентки працювали під керівництвом тренерки з театру Марини Сташиної-Неймет та за підтримки Альони Алмашій , директорки Центру інновацій та розвитку УжНУ.

Разом вони створили простір, де молодь могла через театр досліджувати складні життєві ситуації, вчитися взаємодіяти, відчувати й підтримувати одне одного. Форум-театр став майданчиком, де кожен глядач міг долучатися до сцен, змінюючи їхній перебіг і шукаючи можливі шляхи вирішення проблем.

Перша дія. У цій сцені грали Уляна Московець– енергійна дівчина; Юлія Данилів – людина в апатичному стані; Владислав Перебзяк – агресор; Іван Цьока – оптиміст, який намагається підтримати дівчат. І показували вони сценку на тему депресії.

Вистава починається з того, що агресор жорстко критикує дівчат, кидаючи фрази на кшталт: «Депресія – це не виправдання» та «Ви нікчеми, витрачаєте свій час на непотріб». Він наполягає «дивитися на світ реалістично». Інший юнак, навпаки, намагається пояснити агресору, що стан дівчат – це проблема, а не вибір. Конфлікт загострюється, і в кульмінаційний момент падає кружка, після чого дівчина, яка на перший погляд здавалась «нормальною», зрештою зривається. Вона більше не хоче відчувати втрату, вона хоче насолоджуватися життям.

Сцена викликала різні, неочікувані емоції. Та на питання, що символізують персонажі Владислава та Івана, Уляна відповіла:

– Це ніби два різні образи у суспільстві. Це колективний образ несприйняття депресії, її стигматизації та звинувачення( персонаж Владислава Перебзяка), а це – більш позитивний, розуміючий образ( дійова особа Івана Цьоки).

Отже, кожен побачить тут свою філософію.

Згодом пані Марина питає, чи додаємо ми нового персонажа, чи забираємо когось із наявних. Викликається одна зі студенток – Дарина Янцо. Вона пропонує ввести деструктивну персонажку, яка «тягне одну з дівчат на дно». Так до Московець Уляни, Владислава Перебзяка та Івана Цьоки приєднується одна з гостей і починає дію.

Дарина говорить із персонажем Уляни й просить вислухати її, ділиться переживаннями. Каже, що хоче завдати собі тілесної шкоди й просить у цьому допомоги. Агресор знову тисне: «Та що ти можеш, ти нічого не вмієш». Урешті-решт дівчина відкидає цю ідею, на що отримує звинувачення: «Я завжди можу і вислухати тебе, і допомогти, а ти навіть у цьому мені не допоможеш?»

Стається сварка, і дівчина не витримує – каже вголос те, що носила в собі. Вона хоче зникнути.

Добивають останні слова, які дівчата кидають одна одній:

– «Не дивно, що в тебе немає друзів».

– «Нічого, я знайду когось кращого».

Після заміни акторки персонаж Уляни отримав новий відтінок: вона почала діяти рішучіше. На це повпливав тригер, який додала Дарина.

Отже, сценка дуже схожа на співзалежність: обом погано, але вони тримаються одна за одну, бо «немає нікого більше».

Дія друга. Наступна вистава торкнулася проблеми сімейного тиску. Анастасія Тимко – донька, Анастасія Дем’ян – мама, Антон Сівко – батько.

Сцена починається з того, що донька сидить за уроками, але не має на них сил. Приходить мама і одразу починає зі скарг щодо вступу до вишу. Дівчинка просить дати їй хоч трохи відпочити, але мама тільки сильніше тисне. Згодом приходить батько, який стає на сторону доньки, звинувачуючи маму в надмірному тиску. Мама каже, що хоче якнайкраще. Батько відповідає, що це «занадто», бо донька й так постійно сидить удома. Починається конфлікт між подружжям, який завершує донька. Вона не витримує й скидає на підлогу велику стопку зошитів.

Сцена залишає відчуття напруги як між подружжям, так і між дитиною та батьками. Дівчина втомилася спостерігати ці конфлікти, а ще є особиста напруга через навчання, яка також на неї тисне.

Після цього до дії додалися двоє нових персонажів: собака, яку зіграла Дарина, та Владислав у ролі сусіда. Це, можливо, звучить абсурдно, але студентка дуже влучно змогла втілитися у тварину.

Саме вона стала початком нового витка конфлікту: коли пес підходить до дівчинки, приходить мама і свариться, що донька не виконує обов’язків, бо обіцяла доглядати за собакою, гуляти з нею, і при цьому ще й має вчитися. Батько приходить з роботи, як і раніше, і знову захищає обох. До сварки долучається сусід, який грюкає у двері, погрожуючи поліцією через шум. Далі всі кричать одне на одного. Коли сусід іде, батьки продовжують сварку, але логічного завершення немає, конфлікт залишається відкритим.

Отже, акцент змістився, і тепер тут були три, навіть чотири конфлікти, що перепліталися між собою: батьків між собою, дитини з батьками, батьків із собакою та сусіда з родиною.

Третя дія. Фінальна вистава показала ситуацію з довірою. Яна Березун грає дівчину, яку зраджує друг; Василь Ковач – хлопець, який поставив власні інтереси вище дружби; Владислав Задорожній– хлопець, що вирішує конфлікт між ними.

Хлопці сидять за столом, обидва жаліються, що хочуть їсти. У цей момент приходить дівчина з цукерками. Вона каже, що поділиться з ними, але просить нічого не брати без неї, і йде говорити телефоном. Коли повертається то цукерок і одного з її друзів немає. Залишається лише один хлопець. Дівчина розплакалася, але інший хлопець каже, що все вирішить, і приводить крадія назад.

Дія сподобалася більшості, але був дивний момент: дівчина почала звинувачувати саме того хлопця, який залишився, коли агресор утік. Це може свідчити, що почуття недовіри не з’явилися раптово вони були там і раніше. Одним із найсильніших пережитих почуттів глядачів була зрада. Воно і не дивно, все ж таки цукерки вкрали!

Наостанок відбулася фінальна заміна акторки. Дарина бере на себе роль дівчини з цукерками, але цього разу вона не плакала, а агресор не тікав. Між ними відбувається конфлікт віч-на-віч. Він розриває пакет і починає їсти цукерки перед нею. Починається гостра суперечка.

— «Я думала, ми друзі!»

— «Ми? Ні».

Дівчина розуміє, що жалкує про дружбу з людиною, яка має мінімальну повагу.

На цьому дія закінчується. Глядачі могли простежити величезні зміни в персонажі: якщо спочатку вона плакала, то тепер вона постояла за себе. Вася почав грати пасивно-агресивно, демонструючи неповагу та байдужість. Його не хвилювала дружба – головне, поїсти цукерок. Конфлікт не вичерпався, навпаки, набув ще більшої напруги. Дарина каже, що, на її думку, персонаж зрозумів, що не хоче товаришувати з такою людиною.

Фінальний показ став не лише творчим підсумком роботи Майстерні, а й важливим кроком до розвитку культури діалогу й емпатії серед молоді.

Учасники торкнулися тем депресії, конфліктів у родині, дружби, зради й особистих меж і показали, наскільки складно, але необхідно говорити про ці переживання відкрито.

Захід завершився щирими словами подяки від Марини Сташиної-Неймет та Альони Алмашій , які підтримували учасників протягом усього процесу. Студенти та студентки отримали еко-подарунки та сертифікати від Центру інновацій та розвитку УжНУ як визнання їхньої сміливості, активності та творчого внеску. Форум-театр вкотре довів, що театр — це репетиція життя: можливість пробувати, помилятися, шукати рішення й змінювати історію.

Для багатьох учасників це була не просто вистава, а досвід, який вони понесуть із собою далі.

Аліна Красновська, студентка 1 курсу УжНУ, ОП “Журналістика”