Осип Лобода зустрівся зі студентами УжНУ та розповів про свободу слова і час цензури (Блог Аліни Красновської)

13 листопада до кафедри журналістики Ужгородського національного університету завітав цікавий і багатогранний гість – Осип Лобода. Його зустріли студенти першого та третього курсів разом із Володимиром Тарасюком та Наталією Толочко.

За плечима гостя – 29 років у радіоефірі, робота на державній Закарпатській телерадіокомпанії, досвід у радянській та вже незалежній Україні. Той, кого не раз називали «некерованим», але кого й досі вважають голосом правди.

Осип Лобода родом зі Львівщини. У школі він легко й натхненно писав твори, особливо на вільну тему. Учителі помітили його хист і радили вступати на журналістику. А батько, відповідаючи на питання про освіту сина, казав просто:

– Він вчиться в унівєрзитеті. А ким буде? Там, де вчать писати газєту.

Хоча спершу Осип і не думав про журналістику — мріяв вступати на класичну філологію у Львівський університет. Але, приїхавши подавати документи, виявив, що забув характеристику і медичну довідку, тож довелося повертатися. А коли 31 липня приїхав втретє, побачив: на філологію – 8 заяв на 4 місця, а на журналістику – 262 на 75. Так у 1970 році він і став студентом журфаку.

Тоді в Україні було лише два факультети журналістики – Київський, орієнтований на республіканські ЗМІ, та Львівський, пов’язаний із районною пресою. На них брали лише зі стажем або після армії; тільки у 1975-му дозволили вступати випускникам шкіл.

Навчання, за словами Осипа, було різним і важким, і веселим. У їхній групі було 15 дівчат і 60 хлопців. Перший курс він жартома казав – «аби не вигнали», другий – «може, не виженуть», третій – «уже сам не піду».

– Між іншим, 20 вересня нашому випуску виповнилося 50 років! – з гордістю зазначив журналіст.

Після університету його направили в Ужгород, де він чотири роки працював на телебаченні. Спершу не знав базових термінів – «тракт», «субтитри», через що часто конфліктував зі старшою редакторкою Галиною Григорівною. Коли головний редактор запропонував перевести його до редакції «Изучаем руській язик», Лобода категорично відмовився. Так і почався його довгий шлях у радіожурналістиці.

Та труднощів вистачало й там.

– Бюрократія з голови до ніг – згадує він.

Щоб випустити матеріал, потрібно було його показати трьом людям щоб ті у свою чергу затвердили його. Генеральний директор міг тримати матеріал до четверга, потім викреслити кілька слів і змусити переробляти в п’ятницю під вечір. Це було страшенно складно, бо 45-хвилинну плівку доводилося різати й склеювати вручну. Оператори навіть придумали термін – «доїти матеріал», коли плівку доводилося буквально прокручувати руками.

Усе це показує, наскільки сильно радянська журналістика була скута цензурою, яку чемно називали «главліт». Постійні заборони здавалися абсурдними: не можна було знімати панораму Ужгорода, бо в кадр міг потрапити завод, що нібито виробляв військове продовольство. Не дозволяли називати точну кількість населення лише приблизно, «до 50 тисяч».

Та й західні ЗМІ, за словами Осипа, не завжди були об’єктивними.

– На моїй пам’яті є два такі випадки – каже він.

Перший – коли радіо «Вільна Європа» оприлюднила дані під час Чорнобильської трагедії: кажучи ніби про дві тисячі загиблих, та тисячі онкохворих. Робили вони це щоб підсилити страх приблизно як з Хіросімою та Нагасакі. Другий – історія про вибір нового Папи Римського, Івана Павла ІІ, і його візит до Кракова. Радянська армія, за словами Лободи, тоді врятувала місто від знищення, бо вибухівка вже була під Вавелем і Маріацьким костелом.

– Можна по-різному ставитися до СРСР, але цей факт є. І його теж не варто ігнорувати –додає журналіст.

Переломним моментом стала подія наприкінці 80-х. Коли під Мукачевом почалося будівництво РЛС «Дар’ял», поповзли чутки, що в людей забиратимуть воду. Почалися мітинги. Лобода поїхав робити репортаж і побачив синьо-жовті прапори та гасла «Компартію геть!». Знімаючи про це сюжет журналіст не очікував, що потім головний редактор червоною ручкою викреслить майже весь текст. На питання «чому?», відповів:

— Не було такого!

У 1991 році почали виходити незалежні видання. Осип запропонував відкрити радіостанцію. Так з’явився «Ужгород Контакт», що проіснував три роки й дав можливість говорити вільно.

Він згадав і ухвалення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року. Ця подія стала справжнім вибухом у суспільстві. А після проголошення незалежності 24 серпня, коли Ужгород і Львів одними з перших засудили ГКЧП, Лобода каже, що вперше по-справжньому відчув свободу лише через три місяці:

– Ось іду по вулиці. Ніби ті самі машини, ніби те саме місто, але відчуття легкості просто обіймало душу.

Осип Лобода був тричі делегатом всеукраїнського з’їзду журналістів, де приймали кодекс журналіста. Але, за його словами, те, як його писали, і те, як його виконують, зовсім різні речі. Його обурює сучасна гонитва за сенсацією та нечесними заголовками.

– До прикладу, останні новини кричать: «Покровськ в облозі», «Катастрофа», «Місто повністю захоплене ворогом». Вмикаєш і розумієш: так, ситуація страшна, поруч стоїть 170-тисячне ворожe угруповання. Але реальність і подача різні речі. Сенсаційні заголовки створюють викривлене враження, аби тільки привернути увагу.

Наприкінці зустрічі Осип Лобода звернувся до студентів з щирою порадую на майбутнє:

– Не знаю, чи станете ви журналістами, але скажу одне: будьте чесними перед собою. Не піддавайтеся тиску «злоби дня» чи кон’юнктури. Тепер багато хто гнеться за сенсацією, а це неправильно. Вас слухатимуть, читатимуть, переказуватимуть. І тому будьте чесними, бо ваші слова мають велику вагу.

Аліна Красновська, студентка 1 курсу відділення журналістики УжНУ