Кришки на вагу золота: як на Закарпатті виживали у радянські часи (Блог Василя Кузана)
У багатьох коментарях до допису про довжанського роньдьоша люди писали, що їхні батьки найчастіше міняли старий одяг на кришки для закруток банок. У нас казали - для закатування. Тому я вирішив окремо сказати про ті кришки і не тільки. Їх так само дістати в сімдесяті роки було неможливо.
А вдома консервувалося все. З вареннями із яблук, груш і слив проблем не було. Варення виварювалося до потрібної густини і розфасовувалося у півлітрові банки. Потім напалювалася піч для хліба, а коли хліб виймали то у піч рядами обережно ставили банки. У гарячій печі на варенні робилася тверда мармеладна плівка. Після остигання печі, а то вже було наступного дня, банки зі смакотою накривали чистими широкими сухими листками кукурудзи – тими, що із качана, і зав’язували простою ниткою. Таке варення зберігалося на поді (на горищі) по кілька років. І не псувалося, хоча варилося повністю без цукру (лекрарь зі слив) чи із невеликою його кількістю (з яблук).
Металічні кришки потрібні були для тушонки із м’яса. Звідки привозив їх роньдьош – невідомо. Але цікавим є те, що люди навчилися використовувати одну кришку по кілька разів. У нас удома була і машинка для закатування банок, і машинка для виправлення використаних кришок. Кришки із придбаної у гастрономі «Борщової заправки» ми виправляли теж, але, переважно, вони вже були іржавими і непридатними.
Якщо ж траплялася краща, то важливим було не переплутати після її виправлення котрим саме боком вставляти потім гумку. Згодом, але то вже значно пізніше, виробники придумали закаточну машинку із додатковим коліщатком, яка могла не тільки закривати банки, але і випрямляти кришки.
Досить таки часто я згадую тепер дитинство і з жахом думаю: як ми вижили у тій страшній брехливій та людиноненависницькій країні?! Адже, якщо тепер у цьому матеріалі не брати до уваги тотального геноциду українців, а лише торгівлю, то тоді вільно можна було купити у магазині тільки сіль, оцет, тюльку та оселедець із діжки, стандартний двох-трьох кольорів одяг, лопати, гумові калоші та совєцькі коричневі чоловічі сандалі. І ще рибні консерви, переважно «Завтрак туриста». За хлібом – довжелезні черги, цукру, масла, сметани у селі не було майже ніколи – треба було їхати по них у Сваляву чи в Берегово, побутову техніку привозили з Києва, цукерки були якісь, але були дуже дорогі. Шоколадні ми бачили хіба на Великдень, а так тільки леденці «Дюшес». Про інші речі я вже не кажу. Більш-менш якісне жіноче взуття завозили в село дуже рідко, а привозили всього дві три пари. Тому придбати їх могли тільки дружини великого начальства та продав чині тих магазинів.
Єдине, на що дефіциту в СРСР не було – це горілка і дешеве вино. Горілка була двох видів: «Водка» за три п’ятдесят, плюс 12 копійок за пляшку, та «Екстра» за чотири рублі і двадцять копійок, плюс ті ж таки 12 за пляшку. Але пляшки можна було потім здати – їх приймали у всіх магазинах. А з вина пригадую найдешевші «Перлину степу» і «Сонячну долину», здається по 95 копійок за 0,7 літра, та «Агдам» за два рублі і дві копійки. Колись давно, коли я вчився в училищі, у мене був однокурсник зростом два метри і два сантиметри. То ми його називали Агдамчиком. Саме тому я і не забув ціну за ту пляшку. Два-нуль-два.
Але тепер говоримо тільки про металічні кришки і банки. Кришки ми мали тільки завдяки роньдьошу Маєру. А банки… У гастрономі чи в «Супутнику» мама купувала борщову заправку. Це спрощувало життя і було дешево. У результаті ми мали банку і, якщо пощастить, то не іржаву кришку. За кілька зим банок накопичилося стільки, що купувати заправку для борщу вже не було потреби. Крім неї в магазині ще продавалися мариновані огірки та зелені помідори. У селі їх якщо і купували, то тільки заради банок. Бо були то літрові і трилітрові слоїки.
Отакі от ще спогади викликав у мене довжанський роньдьош – єврей Маєр, який міняв дрантя і лахміття на лизала, балони з фітькалом та металічні кришки для закатування банок.
Василь Кузан
на фото: полиці у київському гастрономі тих часів