14 циганських сімей із Закарпаття облаштували табір на Троєщині (ФОТО)

— Коли було наводнєніє, наші хати вода понесла, і ми переїхали з Хуста на Закарпатті сюди, — розповідає циганка Тереза, 65 років. — А тут нікому до нас діла нема. Даже світло нам не розрішають провести. Так і жиємо в халупах. Запрошує в хату. По обидва боки стоять два збиті з дощок ліжка, між ними — стіл. На підлозі в коробці сплять кошенята. Стіни завішані ганчір’ям. До хати збігаються чоловіки та жінки, кричать, щоб не писали про них. — Уже два года фотографірують, а помощі ніякої. Ми вас культурно-розумно просим: не нада нам реклами. Яка наглость, — кричать на фотографа. — Ви хочете на нас заробить. 51-річний Василь Штефан і Леонід Галамбіцу, 54 роки, ходять по подвір’ю із баянами. Старшого цигани називають бароном. Чоловіки на столичних вулицях грають ”Мурку”. За це в перехожих просять гроші. Кривляться, коли даю 5 грн. Просять ще двадцятку. — Ти сам нахальний, — кричить Василю його сусід. — Бо в тебе чотири жони, а мені єдну не даси. — А ти постарайся. І в тебе буде п’ять, — сміється 30-річний Василь Балок. Від нього чути запах пива. — Да, я маю дев’ятеро дітей і чотири женщіни: Анну, Свєту, Оксану і Марію. Більше мене жінок ніхто не має. Узяв би ще п’яту, бо ці вже не удовлєтворяють. Василь гордо випинає груди, веде до своєї хати, обкладеної дошками. За ним біжать чорняві діти, галасують. — У нього є жінки, але дітей вони народить не могли, тому я йому дев’ятьох родила, — говорить одна з його дружин 36-річна Анна. — Старшому вже 22 роки, а меншому ще року нема. Маю шестеро онуків. Я вже старою щитаюся. Помощь на них не платять, тільки на меншого 250 гривень у місяць. Жінки, коли бачать фотоапарат, ховаються по хатах і кричать на дітей, аби вони не виходили на вулицю. — По нашому законі ми полукровки — православні та мусульмани, — каже Штефан. — Нам можна хоть десять жінок мати. Було б здоровля. Так і взимку лучче ночувати — жінки під боками гріють. Цього Василя в нас когутом називають, він хароший парень. Але до нього не йдіть. Бо зробить вас п’ятою жоною. Ідіть до мене. Я мав двох, та обидві од мене пішли. Бо жінкам тілько грошей треба. Біля табору видно обгорілі стовпи. — Півроку назад пожар був, і в нас ток пропав. Досі не розрішають нам його провести. А ми щотчик купили. Обіцяємо, що платити будемо. Бо без свєту як первобитні люди жиємо. Між будинками видно нашвидкоруч складену плиту з кількох цеглин і шматка металу. На ній стоять дві каструлі. Жінка з кучерявим чорним волоссям тушкує капусту. По подвір’ї розкидані порожні пляшки та ганчір’я. Стоїть миска і пляшка миючого засобу ”Гала”. — У нас усі работають, — говорить 16-річна Єлизавета. — Цвітами торгують. Волошки рвемо на полі, по 10 гривень за букетик просимо. Або на базі беремо розочки і перепродаємо. Баба Тереза гадає, до неї багацько ваших ходить. Он і сьогодні вона готовиться, прибирає — чекає когось. На картах розкидає. Прошу Терезу погадати. Вона відмовляється. — Я і так достагрішна перед Богом, то ще показати, як я гадаю, щоб мене сфотографірували? Я просто дивлюся на людину в очі, і на картах розкидаю. До неї підходить повна жінка. — Мамо, є на пиво єдно? — питає. — Нема в мене, я на хліб сьогодні не маю, — сердиться Тереза. До них підходить чорнява жінка з коляскою. Там сидить блакитноокий білявий хлопчик. — То ще при свєті дєлалося, — сміється Василь. — А коли вже електрічества не стало, тілько чорняві діти пішли. Цигани сміються. — Ми ж не чистокровні цигани, — підходить Тереза. — Я себе називаю гібрідом, як грейврукт. Бо в мене намішано української, циганської та венгерської крові. А в декого, може, й більше. Того і діти в нас коли чорняві, а коли біляві виходять. Хоч би хто подумав за цих діточок, гуманітарну помощ прислав би, одяг який чи продукти. Розкажіть там, як ми погано жиємо тут, а в городі повно квартір пустує і общежитій. Або хай би хто привіз нам стройматеріали, ми б построїлися і не жили в цих халупах.