55-та річниця вторгнення СРСP до Чехословаччини: Паралелі путінського нападу на Україну

Війська Радянського Союзу, Польщі, Болгарії та Угорщини поклали край надіям Празької весни. Стрімке вторгнення та блискавичне захоплення Праги придушили реформи лідера ЧССР Александра Дубчека і ще на два десятиліття запроторили Чехословаччину в жорсткий режим радянської окупації. Через 55 роки після цих подій NV нагадує, які радянські «лекала» того вторгнення Росія спробувала використати в Україні, розв’язавши велику війну. Подалі від Москви: курс свободи, який прирік ЧССP та Україну на вторгненняСправжньою причиною радянського вторгнення в Чехословаччину історики вважають Празьку весну — курс на політичну та економічну лібералізацію, який із січня 1968 року намагався втілювати в країні новий лідер ЦК Компартії Чехословаччини Александр Дубчек. Його програма «соціалізму з людським обличчям» передбачала свободу слова та скасування цензури, реабілітацію репресованих та обмеження контролю спецслужб, самостійну зовнішню політику ЧССP, а також проєкти ринкових реформ та федералізації країни з її поділом на рівноправні суб'єкти — Чехію та Словаччину. У десятирічній перспективі Дубчек сподівався підготувати платформу для проведення в країні демократичних виборів і позбавитися однопартійності. Його дії отримали велику підтримку населення Чехословаччини. У цьому курсі Москва побачила пряму загрозу для всього, чим був на той час СРСP «Празька весна була зухвалим, можливо утопічним експериментом щодо перетворення комуністичного режиму на демократичну систему. Вільна преса, відкриті кордони — на такі свободи не могла навіть сподіватися жодна інша країна радянського блоку. Не дивно, що це дуже нервувало як Москву, так і прихильників жорсткої лінії в Чехословацькій комуністичній партії», — зазначала в колонці в Wall Street Journal Єлена Лаппін, письменниця чеського походження, сім'я якої виїхала з Праги до Німеччини через два роки після радянського вторгнення. У десятках публікацій, які вийшли після повномасштабного вторгнення РФ в Україну, його справжньою причиною також називали обраний Києвом курс на євроатлантичну інтеграцію і вільне суспільство, який різко контрастує з тим, що являє собою політичний режим Володимира Путіна в нинішній Росії. У своєму великому розслідуванні The Washington Post розповіла, що директор ЦРУ Вільям Бернс, аналізуючи ризики вторгнення, називав Путіна «зацикленим» на Україні. Американські аналітики вже наприкінці літа 2021 року на основі розвідданих дійшли висновку: російський лідер побачив, що вікно можливостей утримати Україну «у своїй орбіті» закривається. «Українці вже двічі повставали, вимагаючи демократичного майбутнього, вільного від корупції та втручання Москви, під час Помаранчевої революції 2004?2005 років та протестів на Майдані 2013?2014 років, які передували анексії Криму Росією. І хоча Україна не була членом НАТО чи Європейського Союзу, проте тепер впевнено рухалася до західної політичної, економічної та культурної орбіти. Цей дрейф лише підживлював глибше обурення Путіна через втрату імперії Росією», — пише WP. «Права контрреволюція» у Чехословаччині та «нацисти» в Україні: пропагандистське виправдання введення військГенсек СРСP Леонід Брежнєв висунув ультиматум Александру Дубчеку наприкінці липня 1968 року, під час напруженої триденної зустрічі у словацькому прикордонному містечку Черна-над-Тисою. Він вимагав повернути цензуру і фактично згорнути реформи Празької весни, а згодом звинуватив Дубчека в нібито невиконанні умов цього ультиматуму. 17 серпня Політбюро ЦК КПРС прийняло рішення До питання про становище в Чехословаччині, в якому обґрунтувало необхідність вторгнення набором пропагандистських кліше, які маскували побоювання Москви втратити контроль над ЧССP. У цьому документі безпідставно стверджувалося, що «розвиток подій у Чехословаччині набув найнебезпечнішого характеру» і описувалися ризики міфічної «контреволюції». «Праві елементи […] здійснили підготовку контрреволюційного перевороту. […] Враховуючи, що з боку КПРС та інших братніх партій вже вичерпано всі політичні засоби впливу на керівництво КПЧ (Комуністичної партії Чехословаччини), Політбюро ЦК КПРС вважає, що настав момент для застосування активних заходів щодо захисту соціалізму в ЧССP, і одностайно вирішує надати комуністичній партії та народу Чехословаччини допомогу та підтримку збройними силами». Саме в такому дусі налаштовували й війська, які мали брати участь у вторгненні. «Політруки казали нам, що в Чехословаччині є якась група контрреволюціонерів, від якої страждає весь народ, і її треба буде обмежити», — згадував Борис Шмельов, на той момент 20-річний десантник, який брав участь у захопленні Праги. Не менш далекий від реальності набір фальшивих ідеологічних причин вторгнення озвучив у промові перед нападом на Україну російський диктатор Володимир Путін. 24 лютого він заявив, що метою «спецоперації» нібито є «захист людей, які протягом восьми років зазнають знущань, геноциду з боку київського режиму». «І для цього ми будемо прагнути демілітаризації та денацифікації України», — озвучив Путін фіктивні причини та цілі вторгнення. «Демагогічне виправдання Путіним нападу на Україну як акту звільнення від неіснуючих загроз було взято прямо з брежнєвського сценарію 1968 року», — резюмує Єлена Лаппін. Чеський фотограф, який зняв унікальні кольорові фото вторгнення, показує світлини та розповідає про них: Фальшиві «навчання» перед початком вторгнення20?30 червня 1968 року, за два місяці до вторгнення, держави Організації Варшавського договору провели на території Чехословаччини навчання Шумава — рекордні за масштабом для країн соцтабору. У ті дні на територію Чехословаччини вперше за всю історію військового блоку соціалістичних країн було введено 16 тис. особового складу військових. При цьому виводити війська СРСP та його союзники не поспішали: 29 липня, через місяць після офіційного завершення навчань Дубчеку довелося вимагати виведення військ, що безпричинно залишилися в ЧССP, на закритій зустрічі з Леонідом Брежнєвим і керівництвом Союзу в прикордонному містечку Черна-над-Тисою. Одночасно наприкінці липня — на початку серпня на територіях країн соцтабору було проведено ще два етапи масштабних маневрів, уже без Чехословаччини: тилові навчання Неман, під час яких йшла передислокація військ для введення в ЧССP, і навчання військ ППО Небесний щит. Жителі Праги обступили радянські танки, вимагаючи від військ вторгнення залишити країну / Фото: Engramma.it «Як не дивно, деякі члени керівництва Чехословаччини, як і раніше, вважали, що це [вторгнення] можна буде якось згладити, обійти. Вони були наївними, передусім Дубчек — людина, яка була в Радянському Союзі і знала менталітет радянських вождів, все одно вважала, що такої жорсткої реакції не станеться. Я ж бачив цілу низку виразних ознак подій, що насувалися: тут проходили військові навчання, після яких солдати не пішли, а залишилися на території Чехословаччини», — згадував в інтерв'ю Радіо Прага чеський дисидент, політолог і університетський викладач Рудольф Кучера. Аналогічно, вторгненню Росії в Україну передувала ціла низка «навчань» загарбницької армії, які насправді були маневрами щодо зосередження військ РФ біля кордонів України. Концентруючи їх для вторгнення, Кремль оголошував дедалі нові «навчання». Так, 19 лютого Володимир Путін наглядав за «плановими навчаннями сил стратегічного стримування», в яких брали участь понад 140 бойових кораблів і судів забезпечення, понад 60 літальних апаратів, 1 тис. одиниць військової техніки, близько 10 тис. військовослужбовців. А 20 лютого Росія та Білорусь вирішили продовжити «навчання» Союзна рішучість-2022, що розпочалися 10 лютого. Якою могла б бути висадка у Гостомелі: історія захоплення аеропорту ПрагиУ ніч проти 21 серпня 1968 року армії війська чотирьох країн Варшавського договору — Радянського Союзу, Болгарії, Польщі та Угорщини — вторглися до Чехословаччини. Тієї ночі до країни увійшли 250 тис. солдатів та 2000 танків. Загалом чисельність сил вторгнення у результаті сягнула 500 тис. осіб. Одночасно з перетином кордону наземними військами група радянського спецназу з лав ГРУ захопила міжнародний аеропорт Рузіне в Празі. Ця важлива фаза операції Дунай розпочалася з підступного маневру. Підлітаючи до аеродрому в ніч проти 21 серпня, нібито пасажирський радянський літак запросив вимушену посадку, заявивши про «відмову двигуна». Однак на його борту було близько 100 радянських агентів у цивільному. Після посадки вони захопили всі об'єкти аеропорту, включно з диспетчерською вежею. Таким чином вдалося забезпечити посадку решти десантних літаків та масову висадку радянських військ: транспортні Ан-12 сідали на смугу аеропорту Рузіне щохвилини. Окрім десантників, вони транспортували артилерію та легкі танки. Загалом на аеродром сіло близько 700 літаків окупаційних сил. Іван Углірж, який працював тієї ночі оператором радара в празькому аеропорту, не міг повірити своїм очам, побачивши на моніторі миготіння сотен точок. «Ми вирішили, що це якісь [технічні] перешкоди. Потім ми з’ясували, що це все ж таки літаки, проте нас це не відразу насторожило. Тим часом, диспетчери в області вже не відповідали на наші телефонні дзвінки. По звуку моторів ми чули, що це військові літаки, тому ми вирішили, що проходять якісь навчання», — згадував він. На важкій військовій техніці і захоплених цивільних автомобілях війська негайно вирушили в центр Праги. Менш ніж за добу загарбники зайняли всі важливі стратегічні об'єкти на території Чехословаччини, зокрема в Празі, Брно та Братиславі: були блоковані основні дороги, мости, виїзди з міст, зайняті будинки радіо та телебачення, друкарні та вокзали, телеграфи та головпоштамти, будинки ЦК КПЧ та уряду ЧССP, інші адміністративні будівлі міст та областей, а також штаби військових частин та підприємства військової промисловості. Такий сценарій Росія намагалася реалізувати в перші дні вторгнення в Україну в лютому — роль Рузіне мав зіграти аеропорт Гостомель під Києвом. За даними WP, 12 січня 2022 року глава ЦРУ Вільям Бернс під час зустрічі з Володимиром Зеленським у Києві розкрив йому цю частину плану РФ, пояснивши, що саме в разі успішного штурму Гостомеля російська армія сподівається висадити там десант та швидко захопити Київ. В українському випадку плани загарбників провалилися. Хоча десятки російських військових гелікоптерів, що летіли в бік аеропорту 24 лютого, стали одним із перших шокуючих символів вторгнення, захисники України після запеклих боїв та тимчасової окупації Гостомеля витіснили війська РФ зі всієї Київської області. «Ми побачили повне спустошення»: розмах мародерстваЗ перших днів радянського вторгнення в Чехословаччину окупаційні війська не втрачали нагоди, щоб розжитися майном мешканців ЧССР. Один із таких прикладів наводив Іван Углірж, співробітник аеродрому Рузіне. Декілька днів вони не мали доступу до своїх робочих місць, а коли повернулися — переконалися у мародерстві радянських солдатів. «Коли ми повернулися на своє робоче місце, то побачили там повне спустошення. Все було вкрадено — наші особисті речі з шафок, зі складу. З обладнання там не залишилося зовсім нічого», — розповідав оператор радара празького аеропорту. Розмах мародерства російської армії в Україні теж став швидко очевидним, особливо після того, як російські війська пішли з трьох північних областей (Київської, Чернігівської та Сумської). Директор ЧАЕС Валерій Сейда та голова Державного агентства з управління Зоною відчуження Євген Крамаренко розповідали, що окупанти забрали зі станції та з готелю в містечку Чорнобиль навіть чайники, кавоварки, сервізи, виделки, ложки та тарілки. «Почали виносити цінні речі, упаковувати в техніку, яка ще залишилася на майданчику Чорнобильської АЕС, і частково виїжджати, — описав процес мародерства Крамаренко. — Вони розікрали більш-менш цінні речі — комп’ютери, якісь кавоварки, чайники, кілька контейнерів із майном, яке знаходилося на Чорнобильській АЕС, завантажили на свої автомобілі та вивезли». Безліч фото- та відеосвідчень задокументували найширший спектр побутових речей, які російські військові вивозили з будинків українців — від цвяхів, килимів та дитячих іграшок до пральних машин, ноутбуків та ювелірних прикрас. Одним із проміжних пунктів для награбованого стало білоруське місто Мозир, звідки солдати РФ відправляли вкрадені речі своїм сім'ям через російську службу експрес-доставки СДЕК. Вони «не знали»: справжня чи вдавана дезорієнтованість учасників вторгненняЧимало чехів, які з жахом спостерігали за стрімким вторгненням військ Варшавського договору, згодом згадували, що екіпажі російських танків та рядові військовослужбовці — удавано чи щиро — не орієнтувалися в тому, де вони опинилися. Рудольф Кучера, на той момент студент філософського факультету Карлового університету, намагався розпитати радянських військових у Празі про те, яке завдання вони отримали. «Солдати були абсолютно розгублені. Вони мали якісь накази — що вони повинні на цьому танку доїхати у певне місце тощо, але це були дуже молоді люди, які навіть не знали, що перебувають у Чехословаччині. Вони питали: „Де ми? Що це?“ Я їм казав: „Ви приїхали в Прагу“. Вони думали, що потрапили на Захід». Радянський військовослужбовець на БРДМ-1 у Празі, перші дні вторгнення, серпень 1968 року / Фото: Frantisek Dostal Частина загарбників були переконані, що потрапили на навчання, розповів Углірж. «Оскільки ми з ними говорили російською, вони не знали, що перебувають поза межами Росії. Ані вони цього не знали, ані їхні офіцери. Вони були абсолютно дезорієнтовані», — зазначив він. А дехто з окупантів вважав, що опинився в Німеччині, розповідала Єлена Громадкова, яка на момент вторгнення навчалася в аспірантурі Вищої школи економіки в Празі. Вона описала сцену, яку спостерігала поряд з одним із палаючих танків у Празі. Громадкова згадує, як «одна літня пані в шкіряних рукавичках складала у свою елегантну сумочку» металеві фрагменти техніки. «Її сумочка почала горіти, — розповідала пражанка. — До того часу радянські військові вже зрозуміли, що молодше покоління містян розмовляє російською мовою, хоча вони все ще думали, що перебувають у Німеччині, і не розуміли, чому німці говорять російською мовою так добре і вільно. До мене підійшов молодий радянський офіцер і спитав, що ця жінка робить. І я перепитала її, навіщо, адже її сумка горить. Дама відповіла: „Неважливо, я хочу мати докази того, що в Кремлі збожеволіли, а ці шматки танка залишаться в нашому сімейному архіві“. Я переклала, молодий офіцер жахнувся і, ймовірно, почав розуміти, що перебуває не в Німеччині», — розповіла вона. Аналогічні виправдання озвучували десятки російських полонених, захоплених Україною в перші дні вторгнення, хоча частина з них, ймовірно, повторювали завчені настанови командирів. «Кілька слів варто сказати про строковиків, які не мали потрапити взагалі сюди [на війну з Україною]. Вони взагалі нічого не розуміють. Ви знаєте, цим я вірю», — розповідав NV у квітні 2022 року блогер Володимир Золкін, який на той час взяв понад сотню інтерв'ю з полоненими російськими окупантами. «Наприклад, людину призвали на строкову службу і в нього було завдання палити багаття десь у лісі, підтримувати вогонь. Командир до нього підійшов і сказав: „Сідай он у ту машину і їдь“. Він сів і поїхав. 24 [лютого] поїхав, 25-го їхню колону роздовбали», — навів приклад Золкін. «Росіяни ніколи не стріляють холостими»: нещадні удари по цивільному населеннюДо того, як вранці 21 серпня Александра Дубчека затримали радянські війська, чехословацький лідер встиг закликати мешканців країни не чинити опір загарбникам, щоб уникнути жертв. З таким закликом до чехів і словаків звернулися президент країни Людвік Свобода та Чеське радіо — будівля його редакції в Празі стала епіцентром народного протесту проти військ вторгнення. І все ж таки зіткнення були неминучими. Сьогодні жертвами операції Дунай вважаються 108 громадян Чехословаччини, поранення отримали понад 500. Більшість чехів, до пів сотні людей, загинули 21 серпня в Празі біля будівлі Чеського радіо, де населення намагалося за допомогою барикад відстояти мовлення незалежного ЗМІ, тоді як решта Праги вже була захоплена. Люди гинули від куль радянських солдатів, під гусеницями танків та колесами техніки, у вогні підпалених бойових машин і боєприпасів. Повідомлялося також, що радянські солдати відкривали стрілянину по натовпу пражан на Вацлавській площі. Крім того, загарбники відкривали вогонь на ураження в Ліберці, Брно, Кошице, Попраді та інших містах Чехословаччини. Тодішня празька аспірантка Єлена Громадкова розповідала, як на її очах радянські війська відкрили стрілянину на Вацлавській площі біля Національного музею в Празі, де збирався обурений натовп людей. «Танки почали зупинятися, але розгорталися до музею, який тоді якраз був відреставрований, — його фасад просто сяяв, — розповідала Громадкова. — Я стояла біля готелю Ялта, коли почали стріляти по фасаду. Усі оточуючі інстинктивно впали на землю. Але я тоді була молодою і дурною, з уповільненою реакцією, і зі своїм баскетбольним зростом стирчала посеред вулиці і дивилася, поки якась людина не збила мене жорстко на землю. Це виявився американець польського походження, який як перекладач колись супроводжував конвої з Лондона до Архангельська. Я йому сказала: «Я хочу подивитися! Все одно вони стріляють холостими!» А він схопився за голову і відповів: «Росіяни ніколи не стріляють холостими!». Пошкоджена обстрілами будівля Національного музею в Празі / Фото: National Archives/archive.org Повномасшабне вторгнення в Україну лише посилило правдивість цього страшного правила. Розмах воєнних злочинів РФ проти цивільного населення за пів року великої війни шокував увесь світ: тисячі мирних українців стали жертвами розстрілів, зґвалтувань і тортур окупантів; авіанальотів, ракетних ударів по житлових кварталах міст, цивільній інфраструктурі та об'єктах-бомбосховищах. За що б'ється і чого намагається уникнути Україна: якими були наслідки радянської окупації ЧССPПодібно до того, як Росія нині прагне повністю підкорити собі Україну, вторгнення СРСP і військ Варшавського договору вбило Празьку весну і всі надії на реформи, які зароджувалися в країні. У дні вторгнення Александра Дубчека та інших лідерів країни примусово вивезли з Чехословаччини на «переговори» в Москві (24-27 серпня 1968 року). Там вони були змушені підписати спільне комюніке, в якому терміни виведення військ із Чехословаччини ставилися в залежність від «нормалізації обстановки в ЧССP». Дубчек був фактично відсторонений від управління країною, хоча формально втратив посаду лише через півроку: у квітні 1969 року першим секретарем ЦК Компартії Чехословаччини було обрано Густава Гусака. Радянські війська залишилися в країні аж до розвалу СРСP, а «нормалізація» обернулася для Чехословаччини кількома десятиліттями задушливого застою, репресій, посилення режиму та масової еміграції. Відразу після операції Дунай з країни емігрували близько 70 тис. осіб, а загалом кількість тих, хто виїхав на Захід, досягла 300 тис. осіб, серед яких було ціле покоління представників чехословацької інтелігенції. «Інтелектуальна еліта поїхала, і в суспільстві не залишилося нікого, хто цьому чинив опір, окрім вузького кола дисидентів, — згадував Рудольф Кучера, активний учасник чеського дисидентського руху, автор самвидаву та підписант Хартії-77. — Думаю, сама по собі окупація ще не була тим переломом. Перелом стався під час „нормалізації“: тотальний контроль, придушення будь-якого прояву самостійності. Це не було відкритим проявом насильства. Зрозуміло, багато хто потрапляв до в’язниць, проте масового насильства не було — ми просто мовчки дурнішали і схиляли спину». «Роками перебування у холодильнику» називав ці два десятиліття до розвалу СРСP чех Ян Кованич, у серпні 1968-го — старшокласник, який став свідком розстрілу супротивників вторгнення в чеському Ліберці. «Все почало різко змінюватися після 1969 року: кордони закрилися, людей садили до в’язниць на десять років. Багато хто жив, не підозрюючи, що хтось із їхніх родичів — агент держбезпеки. Так сталося і зі мною: завербований був, зокрема, брат мого дідуся», — розповідав Кованич. А письменниця Єлена Лаппін, чия родина виїхала з ЧССP через два роки після вторгнення, описала нормалізацію як «фактичне зґвалтування країни і придушення свободи слова». За її словами, по-справжньому вільно її співгромадяни змогли зітхнути лише 1989 року, у рік Оксамитової революції та падіння залізної завіси. «Я ніколи не думала, що побачу звільнення своєї країни ще за життя», — зізнається вона у колонці, написаній для Wall Street Journal у березні 2022 року, де проводить паралелі із вторгненням в Україну. Лаппін зазначає, що незважаючи на безліч таких аналогій, уже перші тижні великої війни РФ проти України позбавили її відчуття дежавю в порівнянні з розтерзанням рідної країни — «як тільки стало очевидно, що українці затято опираються силами своєї армії та власного збройного цивільного опору». «Ми є свідками героїчної боротьби за свободу […] У той час, коли демократія стала порожнім звуком у багатьох частинах світу, громадяни України жертвують своїм життям, щоб зберегти її. На відміну від 1968 року, багато країн та міжнародних інституцій намагаються зупинити російську агресію, а не утихомирити Москву. Залишається побачити, чи достатньо ми робимо», — попереджала Лаппін навесні 2022 року. Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram. Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube. Дізнайся першим!