Цікаву розповідь про родину, яка рятує "Карпатське море" публікує Укрінформ, яку ми публікуємо без змін. Цими вихідними на Закарпатті проводиться вже 10-й “ювілейний” екопікнік. Це означає, що вкотре знову на березі Карпатського моря (так у народі називають водосховище Теребле-Ріцької ГЕС на Міжгірщині) зустрічаються кілька десятків небайдужих, які збирають на схилах і на воді сміття, що припливло сюди річкою й потічками з навколишніх сіл. Адже це – саме той гірський регіон Закарпаття, який не охоплений централізованим вивозом сміття. Тобто, сміття у людей є, а подіти його ніде. Останні роки багато закарпатців – від місцевх жителів до чиновників – говорять про цю проблему. Як правило, кажуть, що вона є, що вона велика та складна, і що не має вирішення у найближчому майбутньому. Справді, аби вичистити ці “авгієві стайні”, потрібен герой – як у тій старій грецькій історії, про яку знає весь світ. Такою героїнею на Закарпатті стала Олена Жук. “Ой, тільки не називайте мене Оленою!” – каже вона і додає, що вона ніяка не героїня й не пані, а “просто собі Лєна”. Проте саме ця жінка не побоялася спробувати змінити ситуацію у цій конкретній локації й разом із своєю сім’єю влаштовує там прибиральні толоки. Що з того вийшло – чи стало менше сміття, чи долучаються місцеві жителі, а головне, чи вирішується проблема “гірського” сміття – у матеріалі Укрінформу. - Цей проєкт розпочався раптово, – розповідає Лєна. – Минулого року якраз у цей час ми збиралися відсвяткувати там, на Карпатському морі мій день народження. Якось перед тим у вихідний ми з чоловіком і дітьми випадково завернули туди на пів годинки під час мандрівки. Мене вразило те місце, його тиша, близькість до природи. Я мріяла, як повернуся сюди, повішу гамак між деревами, візьму книжку... Словом, утечу туди від світу, в оту тишу та красу. Але коли ми приїхали, пройшлися берегом і побачили, що там коїться, я зрозуміла, що рано вішати гамак і брати книжку. Треба спочатку прибрати. Так я й запросила друзів на перший екопікнік на честь дня мого народження. Написала перший пост у Фейсбуці, не розказуючи про локацію, запросила небайдужих приєднатися до екопікніка в неймовірно гарному місці. Людей це зачарувало – і в нас на першому пікніку 25 чоловік було. Тоді під час збору сміття у нас закінчилися пакети, тому там же одразу й вирішили організувати наступний захід. Повернулися через тиждень. Дозбирали. Потім було важко знайти підприємця, який би забрав зібрані відходи. Ми навіть не розглядали варіант, аби просто зібрати і вивезти сміття із одного місця на інше. Хотіли організувати саме утилізацію і переробку, тому зібране сміття там же на березі ми сортували: пластик, скло – все в окремі мішки. Важко було знайти підприємця, що забирав би сміття - Знайти партнера, який би захотів забирати сміття з Вільшанського водосховища, зібране нами під час екопікніків, було важко, – розповідає волонтерка. – Ми одразу зателефонували в Хуст, бо це найближче територіально. Але підприємець, який приймає вторсировину там, відмовив, сказав, що йому невигідно. Так, туди справді невигідно доїжджати вантажівкою: далеко й розбита дорога. Але ми знайшли, зрештою, сміттєпереробника з Мукачева, який надав нам вантажівку для сміття і щоразу надає її досі. Він став надійним партнером. Так у наших акцій є сенс: сміття, зібране у водосховищі та на його берегах, переробляють. Інакше це було би просто переміщення сміття у просторі. Річками Теребля та Ріка сміття потрапляє у водосховище. Воно по суті, як велика ванна. Тільки зі сміттям. Щоразу воно тут нове. Тому до партнерства залучили також місцеву владу тергромад – Колочавської та Синевирської. Колочавці долучилися одразу, Синевирська громада важче йшла на контакт. Але без спонукання до того, щоби вони вирішували сміттєву проблему у своїх населених пунктах, це ніколи не зрушить із місця. Так само нашими партнерами стали працівники Теребле-Ріцької ГЕС, вони не прибирають із нами, але дають човни, рукавички та мішки для збору сміття нашим волонтерам. Адже сміття забиває греблю, руйнує оснащення ГЕС – після того, як очисні споруди забиваються ним, їх щоразу мусять ремонтувати. Там, на березі карпатського моря, є враження, що у нас ідеальна країна- Чому ми поєднуємо приємне з корисним під час акцій і запрошуємо артистів? – каже Лєна Жук. – Тому що це одна з ідей руху. Має бути не просто прибирання, а синергія і позитивні емоції. Ідея запрошувати виконавців народилася у мого сина, йому було 9 років тоді, ми їхали до Вільшанського водосховища і слухали новий альбом Аліни Паш. От Серафим і каже, мовляв, круто би було, аби вона приїхала і зняла там кліп. Ми тоді одразу сконтактували і запросили Аліну. Втілити задум вдалося тільки тепер, через рік після першої розмови: у неї гастролі, у нас свої графіки, тому довелося довго чекати. Ми розуміємо що артисти мають заробляти на концертах, тому підлаштовуємося під них. Аліна буде на пікніку 7 листопада, ми хотіли закривати сезон 10-тим, але тепер мусимо організувати ще й 11-й.Також до нас на екопікніки приходили культові закарпатські гурти “Чаламада”, “Hudaki Village Band”. Лідер гурту “Чаламада” Роберт Тіводар приїздив на екопікніки кілька разів – і з гуртом, і з сім’єю. “Гудаки” привезли нам на захід сонце (бо перед тим ішов сильний дощ і було багато болота), а ще 20 літрів екологічного соку. Яка роль музикантів у цій справі? Вони дають дуже класну енергію, надихають! Адже прибирання навколо водосховища – насправді складна робота. Треба збирати сміття на крутих схилах і в болоті, ти часто промочуєш ноги, чіпляєшся за гілки, треба тягти ті мішки потім по крутому березі наверх... Якось, коли були важкі мішки і мокро, хлопці навіть споруджували фунікулер і так витягували ним сміття вгору. Тобто це – важка робота. А музиканти, творчі люди роблять її легшою. Усі ці музиканти – закарпатці, вони розуміють ситуацію, те, що вона критична і треба щось змінювати. Тому погоджуються приїжджати й виступати безкоштовно для учасників руху. Узагалі, маю сказати, що ці наші акції на Вільшанському водосховищі – це така мікромодель відповідального громадянського суспільства. Там, на березі Карпатського моря, здається, що у нас ідеальна країна. Навколо освічені, свідомі, круті люди. Жаль, що коли повертаємося додому, кожен у своє місто, ситуація трохи відрізняється. Але це не зупиняє: ми, навпаки, робимо фото та відеоконтент про наші акції (цим займається мій чоловік Роман Жук, він професійний відеограф), поширюємо їх, так до нас долучаються інші люди. І нас стає більше! Крім музики, влаштовуємо й інші активності – наприклад, у нас було заняття з йоги, танці на смітті, екскурсії у Старе Село в Колочаві та на дамбу ГЕС, ми вчилися надавати першу долікарську допомогу з інструкторами зі Львова... Два пікніки були за участі людей з інклюзією (на візках). Насправді, багато хто хоче долучитися і допомогти, – каже Лєна Жук. – Зробити це можна, заповнивши анкету на наших сторінках в соціальних мережах Фейсбук та Інстраграм. У нашій назві – риторичне запитання: чисто де? Де не смітять? Чи де прибирають? Розуміємо, що в реаліях, які маємо, треба і прибрати, і не смітити. Тому й закликаємо усіх: – Прибери Карпати, як у себе біля хати! Підрахували з чоловіком, що за рік намотали туди вже 6 тисяч кілометрів - Спочатку справді було важко фінансово все це робити, – говорить жінка. – Перші п'ять пікніків ми організовували самотужки, залучали до цього кошти нашої сім'ї – на пальне, на рукавички та сміттєві пакети, на їжу для волонтерів... Далі почали приєднуватися друзі. Один із наших волонтерів має власну будівельну компанію, він забезпечує нас рукавицями та мішками для сміття. Потім також почали долучатися друзі, що як і ми, є крафтовими виробниками. Хтось пече хліб, каже, що готовий напекти на всіх хліба та смаколиків, інші пропонують, давайте, мовляв, ми приготуємо боґрач... Голова Колочавської громади дає генератор, підприємець із Мукачева – автобус для довозу волонтерів, це наразі є найдорожчий вклад. Адже з Мукачева, звідки на акції їде найбільше волонтерів (бо до нас приєднуються ще й люди зі Львова, були також кияни, одесити, іванофранківці, ужгородці), найманий транспорт коштує біля 7 тис. грн. Ми якось із чоловіком спробували підрахувати наші витрати на бензин за весь час підготовки та проведення екопікніків. За цей рік ми там побували понад 20 разів, з Мукачева туди-назад – близько 300 км, тобто, мова йде про 6 тис. км. Ми вже могли доїхати до океану! Найбільші затрати – якщо говорити про нашу сім’ю – це не стільки фінансові, як час, який ми могли би витратити на розвиток власної справи (займаємося виготовленням крафтового варення). Дуже багато зусиль вимагає організація акцій, треба з усіма домовитися, все узгодити. Це часом виснажує. Ми дуже зраділи, коли на 4-ту акцію до нас прийшли місцеві жителі - Чи долучаються до нас місцеві? Останнім часом уже так, – каже Лєна. – Для нас була велика радість і приємна несподіванка, коли на 4-й екопікнік до нас приєдналася пара з Колочави. Так само і для них було несподіванкою, що хтось хоче прибирати чуже сміття, що люди для цього їдуть сюди сотні кілометрів. Ми намагаємося максимально залучати до акцій місцеві громади. Багато хто, бачачи сміття на берегах гірських річок, називає людей із сіл “свинями”. Ми не вважаємо їх такими. Уявіть: у вас у селі чи в місті роками не забирають і не вивозять сміття. У що перетвориться територія? Отож! А вони не мають можливості оплатити вивезення свого сміття. Тому хтось палить його у себе на городі, розуміючи, що у повітря виділяється отрута, і вони самі цим дихають, інші скидають у річку. Ці села розташовані в Національному парку – там не може бути полігонів для сміття за законом. Хоча ще в нульових роках такий полігон там діяв, і сміття було менше. А коли його закрили, але вивіз сміття не організували, люди залишилися із проблемою сам на сам. Ми розуміємо: якщо не комунікувати з місцевою владою, ситуації не виправити. Зараз видно, що зрушення є. У Колочавській громаді протягом року налагодили централізований вивіз сміття (у Синевирській наразі ще ні). Місцева влада закупила баки, працює сміттєвіз, відкрили в селі пункт сортування... Звичайно, лишатимуться люди, котрі й далі будуть викидати сміття в річку. Це процес перевиховання, він довгий. Але повірте, значній більшості соромно за це сміття у річці. Якщо буде альтернатива, вони не викидатимуть його. Громади нині мають можливість оплатити вивіз сміття, але жоден полігон області не готовий його приймати. До гамака з книжкою - ще років зо три - Чи стало за цей рік менше сміття? Стало, бо фактично ми протягом року з партнерами з Колочавської громади чистили від сміття долину річки. Думаю, їх надихнув наш приклад. Але я вже казала, що водосховище – як велика ванна, тому щоразу, коли приїжджаємо, там є сміття. Ми розуміємо, що поки не почнуть штрафувати порушників і повноцінно не запрацює збір і вивіз сміття в селах у долині Тереблі та Ріки, ситуація не зміниться. Але ні, руки в нас не опускаються, – говорить активістка. – Насправді нами рухає величезне бажання врятувати те місце, бо в нас таких у Карпатах лишилося дуже мало. Хоча водосховище й рукотворне, але там нема туристичного трафіку, наметів, шашликів... Тому бажання врятувати його не пропадає. І не тільки у нас, тож відповідаючи на питання, я сказала, що кількість сміття не змінилася, воно є, але люди потроху міняються. Ми проводимо там різні акції. Закупили книжки на екологічну тематику для дітей, я особисто показувала їм, як користуватися екокосметикою без упаковки, що не забруднює світ: показувала свою косметичку і твердий шампунь чи крем. Ми разом дивимося екофільми. Я маю чим із ними поділитися і роблю це. Так, це складно. Ми не заробляємо на цьому, на такі акції поки що хіба витрачається наш ресурс – і матеріальний, і моральний. Але ми цим живемо. І коли я бачу, як змінюють свої звички та екосвідомість місцеві жителі, радію. Ми поставили собі за мету чисте водосховище. До нього ще далеко. Але рік волонтерства показав, що мета досяжна. Чи далеко ще до гамака та книжки на день народження? Думаю, ще років зо три, – каже Лєна Жук. Не так просто змінити людську свідомість, зазначає вона. Але волонтери зуміли показати, що це можливо! Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram. Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube. Дізнайся першим!