Пригадуєте відому казку про те, як лисичка-сестричка міняла скалку на курку, курку на гуску, гуску на барана і так далі. Американська «історія однієї червоної скріпки» - майже та сама казка, на сучасний манер і з більш щасливою кінцівкою. Якось, 26-річний американець вирішив обміняти звичайну червону скріпку на …будинок. І через рік йому це вдалося. Ну, просто, як «3,14159265358979323846264338327950288419716». Подібних дивних ідей є багато. Як от продають бляшанки із повітрям. Або бюро, яке за певну суму, скаже вашому «коханому», що між вами все скінчено? Така собі антисваха. Зірку з неба також можна дістати. Можна навіть ідею купити і продати цноту (не безкарно, звісно). А якщо річ купити неможливо, то її завше можна поміняти :). Ось чому мені захотілося повторити подвиг «бізнесмена-скріпки». Але простим копіюванням тут не обійдеться. Ми живемо у країнах з різними можливостями і людьми, тому наслідувати доведеться із певними похибками, враховуючи особливості нашого менталітету. «Чому» я це роблю? Склалася думка, що аби почати будь-який бізнес, необхідно мати хоча б стартовий капітал і «кришу». Спробуємо довести, що це не так. Тож, озброївшись горою допоміжної літератури про бізнес, і ще більшим бажанням, - розпочинаємо журналістський експеримент. Спробуємо довести, що «не такий страшний бізнес, як його малюють». Щоб почати будь-яку справу, радять успішні люди,потрібно дати відповідь на найголовніше запитання «Чому?». Чому я це роблю? Відповідь на це запитання буде стимулом і не дозволить вас скласти руки. До прикладу, якщо ви хочете схуднути, то що змусить вас втриматися від спокуси відкрити холодильник і запхати в себе щось смачненьке? Вам не дасть це зробити відповідь на те саме «чому». Можливо, ви хочете одягнути привабливу сукню,яка б підкреслювала вашу фігуру? «Чому» - дуже важливе запитання. Так само як ми запитуємо себе «чому я живу». Запитайте себе «чому я це роблю». Чому ви читаєте цю статтю? Просто так, тому що немає що робити? Можливо, вас зацікавила тема, ви хотіли б започаткувати свою справу або вже займаєтесь бізнесом? У будь якому разі раджу вам дочитати до кінця і відписати автору матеріалу. Відповідь на моє «чому» звучить так: «Я вирішила розпочати серію обмінів бо: 1) у кінцевому результаті хочу виміняти щось на машину. Якщо раніше казали, що журналіста годують ноги, то у наш час журналіста годують колеса і швидкісний Інтернет. Ну, Інтернет у мене є, а от машини – поки ні; 2) самій цікаво подивитися, що з цього вийде». «Удоскональ, і люди поміняють» Я зробила перший крок назустріч нехай меркантильній, але моїй меті – машині. План обміну потрібно пристосувати наших реалій. Наші люди будь-що не міняють. Тому тут також потрібен свій підхід. Мені дуже подобається девіз фірми «Паркер»: «Зроби щось краще, і люди куплять». За таким принципом вирішила діяти і я: «Удоскональ, і люди поміняють». Я довго думала над тим, що запропонувати для обміну? Пропозиція ж має бути особливою. Тут якась скріпка не підійде. У нас просто так навіть мухи не літають. Тому варіант зі скріпкою я відкріпила миттєво. Доволі довго мучила себе думками про обмін. Доходило до того, що у задумі пропускала потрібну зупину. Благо, у нас місто невелике і часто їздять маршрутки. А одного ранку, через вікно автобуса побачила коминаря: увесь в чорному, він стояв біля воріт якогось будинку. «Значить, мені сьогодні пощастить», - подумала. Так і сталося. В Мукачеві відкрили пам’ятник сажотрусу. Його прототипом став коминар із 3-го ЖЕКу Берталон Берталонович Товт. То саме його я бачила тоді з вікна автобуса. Домовилася про зустріч із популярним коминарем. Виявилося, він не п’є ні кави, ні чаю, ні соку. Каже, що полюбляє домашній компот. Що ж, сама випила «гарячу і гірку», і приступила до роботи. Кажуть, якщо потерти сажотрусівськогого ґудзика і загадати бажання – то воно неодмінно здійсниться. Так і зробила. Ба, більше того, попросила одного. Думаю, ви вже здогадалися для чого… Обмін 1. «Ґудзик на футболку» Постало питання в удосконаленні. Що можна додати магічній речі? Зробила фотографію пам’ятника сажотрусу. Роздрукувала світлину, поклала в рамку, а поблизу наклеїла оригінального ґудзика. До речі, за потреби, його можна відчепити, а потім знову покласти на місце. Почати ланцюг обмінів вирішила із чи не найбільш підприємницької людини в Ужгороді – власника мережі магазинів «Зина», голови галузевої ради підприємців міста Ужгорода Миколи Жолтані. На щастя, він із усмішкою та ентузіазмом відреагував на мою пропозицію поміняти «дірявий талісман». Це був мій перший крок і я дякую за підтримку і розуміння. До речі, там ґудзик відшпилюється, а точніше – відклеюється. Він тримається на спеціальній липучці. То ж його можна брати із собою, а потім знову приклеювати. На що поміняти магічний ґудзик ми думали довго. Одразу на машину? То ж не цікаво. Хоч, ну її, ту цікавість… я б не відмовилася )))). Думали ми, думали і надумали, що річ повинна асоціюватися із тим, хто обмінює. Зійшлися на фірмовій футболці «ЗИНА». Що ж, футболка гарна і якість хороша. А якщо б іще поміняти її комусь на ім’я Зіна… І знову – удосконалення. Що можна зробити із гарною, біленькою футболкою? Поки не знаю, але точно знаю, чого в жодному разі робити не треба – то забруднити її. На жаль, до шиття я не дуже здібна. Але художник у мені живе. Вирішила зробити так, щоб напис «Зина» на футболці можна було побачити і в темряві. Обвела літери спеціальною люмінесцентною фарбою. І от, краса готова до нового бартеру. На що ж тебе поміняти? Зайшла в контакт. Не знала, що так багато є дівчат на ім’я Зіна. 300 Зінам запропонувала дружбу, з метою одягнути їх у футболку. Обмін 2. «Футболку на пляшку» Кілька Зін уже зголосилося. Але поки що немає пропозицій, які б мене підкупили. Пропонували поміняти мою, нову футболку - на їхню, стару. Що за люди?! Напевне, ніде у світі більше так не люблять дурняка, як у нас. Пропонували шорти взамін, іграшку – коника-єдинорога. Іграшка – то вже краще. Можливо, футболка поїде до Вінниці. Пропонували футболку не міняти, а, просто, щоб я її з себе зняла. Так, то були пропозиції від протилежної статі. Від неї ж (тобто нього ж) - екскурсія Чернівцями. На запитання, чи є що подивитися у Чернівцях, мені відповіли: «Та в нас найкраще місто в Україні! подивитися є повно чого! один університет тільки чого вартує.. а ще органна зала, драмтеатр та й саме місто - казка! його називають "маленький Париж".. ось недавно йому було 600 років - ото було свято! Не передати словами. Треба їхати й дивитись :). Я не працюю в туристичному агентстві.. просто, люблю це місто. Воно вже, як моє рідне. З різних кутків приїздять друзі, колеги і я залюбки веду їх і показую все, що знаю». Незважаючи на такі цікаві пропозиції, жодній з них не судилося здійснитися. Випадок вніс свої корективи і футболка дісталася не Зіні, а співаку Олексію Савченку із Чернігівщини. Різносторонньо (на стільки різно-, що аж не віриться) розвиненій людні. Олексій Савченко - колишній президент ФК «Десна», бізнесмен, міліціонер, також –екс, банкір, а нині - співак, поет. Ми зустрілися з ним після концерту, в Мукачеві. Підійшла до Олексія і запропонувала йому взяти участь у журналістському експерименті. Він погодився. Задумався на мить (або й менше), що ж мені запропонувати навзаєм. В руках тримав пляшечку обліпихової олії, з якої щойно зробив ковток. І, не довго думаючи, вручив її мені, забираючи футболку. Я почувалася обманутою… Ярличок на футболці говорив «100», а на пляшечці з олією було виведено «5.80». Савченко побачив непорозуміння на моєму обличчі і пояснив: «Ти не розумієш, це золото для співака!». Крім того, це ж пляшка самого Савченка і вона, до речі, пахне ним! І досі чути запах. Як же її можна буде удосконалити? З неї пив Савченко… там ще трохи залишилося олії… хм. Попросила підписатися на пляшечці. Олія місцями не дозволяла ручці писати, але підпис таки вдався. Ефектний хлопець, у татуюваннях, сказав, що тепер можу обміняти цю пляшечку на літак. Ой, друже, та мені б машину… Тож, ланцюг обмінів продовжується. Треба запропонувати пляшечку якомусь співаку. Я вже й надумала якому. В’ячеславу Корсаку - фіналісту шоу «Україна має таланти-2». Талановита людина, гарно співає. Ми познайомилися з ним ще в університеті. Він завжди виступав на різноманітних університетських святах, був громадським деканом від біологічного факультету. Знайшла його «В контакті». Бідний, напевне, його всі вже дістали… Його статус гласив: «ВИБАЧТЕ, НЕ ВСТИГАЮ ВСІМ ВІДПОВІДАТИ НА ПОВІДОМЛЕННЯ! ЗАКАРПАТТЯ - СЕРЦЕ УКРАЇНИ, ДЯКУЮЧИ ВСІМ ВАМ. Д Я К У Ю, ВИ НАЙКРАЩІ». Цікаво, як там моя футболочка поживає? Що з нею далі буде? А ґудзичок? Я думаю, ці речі в надійних руках. Як і пляшечка зараз. Обмін 3. «Пляшку на чашку» Пляшечку із «золотом для співка» я доповнила ще першим, і поки єдиним, музичним альбомом Олексія Савченка. Тоді, у «Веселого фермера», так прозвали Славка на шоу, виміняла «золоту» пляшку – на глиняну чашку із… дулею всередині! Мовляв, досить пити! «Налити повну чашку «водиці», випити такий кухоль, побачити всередині дулю і більше не пити», - сміється Корсак. «Це горня із написом «Ужгород» - буде нагадуванням про те, що я з Ужгорода, що за професією я агроном і, що ми робимо вино, пиво, сливовицю». Талановитий українець також залишив на чашці автограф. Чашку хотілося віддати комусь із фанатів молодого дарування, але не так сталося, як гадалося. Обмін 4. «Чашку на прикраси» Одного спекотного дня, в центрі міста Мукачева, виступали справжні індіанці. Троє чужоземців назвалися гуртом «Індіос». Вони співали, грали, танцювали увесь день на пекучому сонці. Було дуже цікаво, але їм, точно, не позаздриш. Я підійшла до одного з них, уже по завершенні виступу. Почала розпитувати про культуру, пісні, про що вони. Мого співбесідника звали Фредді. Він розповідає, що в їхніх піснях оспівується душа індіанського народу, про людей, про любов. Говорить, говорить (англійською) і раптом каже українською: «Я хочу пиво». Я була збита з пантелику. Як це? Чи це він не те сказав? Можливо, переплутав?! Повторив: «Я-хо-чу-пи-во!». Ти диви, як вивчив. Тоді й назріла ідея про обмін №4. А удосконалення прийшло саме собою. Я купила пиво для спраглого індіанця і наповнила горня. Взамін Фредді віддав свої прикраси на руку. У нього їх було дві. Одну віддав мені. «Там справжні зуби, справжня шкіра», - пояснював індіанець. Обмін 5. «Прикраси на кастет» Кого б зацікавила індіанська оздоба? Думала-гадала, допоки чи то доля, чи випадок, чи робота не звела мене із відомим в Ужгороді бізнесменом та байкером, президентом байкерського клубу "Падонкі" Олександром Сухановим. Ідею з мінянням підтримав. Відповів, що пошукає ввечері щось в гаражі… А я тим часом взялася удосконалювати. Натерла звірячі зубки до блиску. Ех, краса! Напевне, в Олександровому гаражі не знайшлося нічого вартівного справжньому індіанському убору. Тому домовилися зустрітися у байкарському барі «Red Bull» і пошукати гідну заміну там. «Red Bull» напрочуд своєрідне і неординарне місце. Тут купа байкарських штучок. Багато символіки, мотоциклів. Навіть скелети на байках. Але це не заважає трапезі, швидше, навпаки додає певного лоскоту. Серед безлічі речей байкер обрав срібний кастет «4 тузи», обрамлений у трикутну рамку. З такими картами, мабуть, ніколи не програєш. Ідея, як довершити образ могутнього кастету із черепами спалахнула миттєво. Вирішила доповнити «картину» колодою справжніх гральних карт. Обмін 6. «Срібний кастет на м’яч» Але, щоб не заохочувати нікого до азартних ігор – обрала більш корисні карти - дитячі. Вони не спустошать ваші кишені. Натомість, складаючи однакові картинки-масті можна тренувати пам'ять та інтуїцію. Тепер до бартеру долучився депутат, голова обласної федерації з водних видів спорту Роберт Левицький. Також він є власником французького ресторану «Фан-Фан» в Ужгороді. Заклад «Фан-Фан» - Даметрально-протилежний «Ред Булу» («Red Bull»). Тут все вишукано, елегантно, стримано та спокійно. Роберт Левицький радо прийняв кастет. Оглядаючи «холодну картину» він із посмішкою підмітив, що то у дусі Олександра Суханова: «Упізнаю почерк Сашка». Спеціально для нашої «мінянини» голова обласної федерації з водних видів спорту дістав м’яча. Але не простого. Їх усього трошки більше 50-ти у всьому світі! Це оригінальний м’яч для водного поло. Виготовлений спеціально для Чемпіонату світу із водних видів спорту, що відбувався 2009 року, у Римі (Італія). Приєднуйся і ти не пошкодуєш! Отже, справу почато і продовжено. Долучайтеся до серії обмінів. Хочеться вийти за межі «дріб’язковості», тому мінятимусь на щось крупне або ж нематеріальне. Усі, в кого будуть пропозиції щодо обміну – пишіть на e-mail: zakradio@ukr.net А якщо у когось виникне бажання обмінюватися у зворотному напрямку: машину – на щось менше, то одразу повідомте мені, я радо долучуся!:) І наостанок, професіонали радять уникати контактів із негативними людьми: «Ці люди не розуміють того, чого ви прагнете. Їхня мета вас зупинити у розвитку і залишити на своєму негативному рівні. Спілкуйтеся із позитивними людьми, тими, які вірять у вашу справу!». Позитивні люди, пишіть! Буду рада спілкуванню!