Герцог колориту (ФОТО)

Його вкоріненість в отчу землю, його дивовижна мозаїчна манера письма, його нерядова працездатність полонять глядачів, пронизують їхні серця. Дозволю собі витлумачити прізвище майстра із двох ракурсів, навіть трьох. По-перше, «герц» у німецькій означає «серце». Складається враження, що полотна майстра мають серця. По-друге, як відомо, герц – це одиниця виміру частоти коливань. Так-от, якась фантастична, нескінченно добра аура опоясує картини художника. Ось так нещодавно з мого серця й вирвалося асоціативне, що Герц – герцог (нагадаю, що в Західній Європі – це один із найвищих дворянських титулів). Аксіома: чим серце наповнене, те говорять уста. 27 лютого в майстра красний ювілей – 80. «Буває, труджуся над полотном рік-два-три, а буває, раз — і готово» Юріє Дмитровичу, звідки ви такий – оригінальний і неповторний – взялися? — Тут мушу згадати моїх учителів. Їх троє: Йосип Бокшай, Адальберт Ерделі, Федір Манайло. Вони мені багато чого підказали. Може, якби не підказали, міг би й не тим шляхом піти. Бокшай – мій перший учитель. Він мені, здається, на третьому курсі казав: «У тебе є декоративна пляма, ти її відчуваєш, а вона і є основою картини». Дуже прихильним був до мене, першу виставку мою бачив, давав рекомендацію для вступу в Спілку художників. — Другий учитель – Ерделі. «Герц, коли ти вже встиг стати художником?» – запитав мене одного разу. Він побачив, що я творчо, своєрідно підходив до натюрморту, з розпливчатими мазками, а не фотографічно. Йому імпонувала, мабуть, експресія, нешаблонність. І третій, так само близький серцю, – Манайло. Вважаю його фундатором закарпатського національного образотворчого мистецтва, бо Бокшай – дуже сильний у релігійному живописі, Ерделі – у портреті й пейзажі. Натомість Манайло постійно тоту – закарпатську – тему вирішував. Пішки обходив усі райони, чи не всі села. Ми з ним часто говорили по душах. А якось корифей повів: «Юрку, ти не задарь 20 років жив у Хусті, ти відчув дух Верховини. Там пахне тою землею, хлібом, там файно танцюють, там вишивають – і що цінніше може бути? Нині ніхто це не зможе зробити в мистецтві, що ти». Такі похвали стимулювали, зобов’язували, спрямовували, не давали розслаблятися. Цікаво, як виникає задум картини, що надихає вас, як працюєте? — Коли як і коли що. Спочатку роблю зарисовки. Одні – з фантазії, інші – з натури. Люблю накидати на папірці композицію картини – один варіант, другий, третій, четвертий. Потім переглядаю, вибираю, поєдную. Або, приміром, іду вулицею, щось побачив, щось почув від людей, десь почув файну народну музику, сонце засвітило, пташка співає. Тоді в майстерні сідаю за ескіз. Відтак можу й відразу почати малювати після ескіза, а можу й відкласти на тиждень, на місяць, на рік. Майбутній твір виношується в голові, зріє, часто сниться мені, я повертаюся, аби щось удосконалити. Настрій, погода, оточення, спілкування можуть впливати на колір. Позитивні емоції – картина в оптимістичних, сонячних тонах, у теплій гамі, а сумно мені – йде через сині, чорні, тобто темні кольори, у холодній гамі. Один і той же мотив може бути виражений і так, і сяк. Буває, працюю над полотном упродовж року-двох і все одно залишаюся незадоволеним, а буває, раз — і готово, і легко, радісно на душі. Час неважливий, головне – результат. Я майже щодня ходжу в майстерню. Якщо не малюю, то почуваюся хворим. «Що, і в неділю йдеш?» – сердиться жона. «Пак я святоє малюю. Бог гніватися не буде», – виправдовуюся. Малюючи, забуваю про буденні дрібниці, бачу перед собою ніби коридор, де ти світиш, як прожектор. Використовую лише світловий день, бо живопис – тонка справа: при електриці робота може втратити щось у кольорі, відтінках. До речі, часто на одній картині може бути зображена, приміром, природа Синевира, церква зі Студеного, а люди з Річки. І в моїх костюмах не слід шукати копіювання оригіналу. Це мною вигадані, універсальні закарпатські костюми. Головне – не копія, а дух, колорит. Якщо художник має трохи таланту, трохи фантазії, то дива можна робити. Найбільше на моїх полотнах фігурують краєвиди і церкви Хустського, Міжгірського, Воловецького і Свалявського районів. Творчий процес – штука не лише складна, а й капризна. Інколи зроблю щось, а потім думаю довго: лишити чи замалювати? «Церква – як сонце. Навколо неї в селі все крутиться» З одного етюду або ескізу, знаю, і кілька робіт може вийти. — Може і п’ять, і десять, але одна на одну не будуть схожі. До речі, в Ренуара собор Паризької Богоматері зображений вранці, вдень, увечері і вночі. Художник годен писати церкву з усіх боків, у різну погоду, в різні пори року. З однієї церкви можна й цілу виставку зробити. Треба мислити образно й символічно. Малюючи село, не обов’язково його цілу панораму подавати, а треба схопити характерні риси архітектури, скомпонувати їх так, аби вони говорили за те село. Малюєш церкву – не перевантажуй її: якщо біля церкви багато чого, то вона – як основа картини – загубиться, зникне. Так-так, у численних ваших картинах у центрі – церква. Чому? — Коли я був малим, то всі діти ходили до церкви. Щонеділі. Або на храмові свята в сусідні села. А Різдво, Великдень, Покрови! Ми бігали коло тієї церкви, вогонь клали, усякі там фіґлі. Тямлю, як хрестили немовлят у церкві, як молоді вінчалися, як курагов несли, музика грала. І це відклалося в голові. Церкву я малював завжди, навіть тоді, коли мене за це доста критикували. Просто село без церкви мені тяжко уявити. Вона – як сонце: навколо неї у селі все крутиться. Церкви я люблю, особливо дерев’яні. Їхня своєрідність захоплює: це і готика, і псевдоготика, і шатрова архітектура, десь і еклектика, словом, різні стильові течії. У церквах утілена народна творчість, фантазія, вони чудово прив’язані до природи, ритмічно-музикально прив’язані до землі, вони збудовані з любов’ю. А чому здебільшого свята й обряди в сюжетах ваших полотен? Вас не ваблять будні? І ще: в альбомі нема жодного портрета, автопортрета, не бачу й тут, у майстерні. — Що найцікавіше в чоловіка, відколи він починає розуміти життя? Іде весілля, після весілля ідуть діточки, людина зріє духовно. Я вважаю, що в святах люди виражають ставлення до тієї землі, на якій народилися. Святковий день вони як лише можуть прикрашають. І бідна, і багата сім’я найліпше в себе глядають. А ще в народженні людини, Різдві, Великодні, у весіллі є святість. І церковне свято – свято, і весілля – також свято, і в ушиткому – святість. У цій темі я почуваюся найвільніше. Моя земля – закарпатська земля. Я ні Париж не намалюю, ні Київ, ні Москву. Де художник народився, де бігав босим по росі, де виріс, де пізнавав сенс життя, там і може створити щось глибоке, неординарне, неповторне. І друге. Я так складений, що мене хвилює стан природи, мене тягне малювати людей серед природи, а не чийсь портрет, хай і видатної, талановитої особи. А про автопортрет нема що й казати. Що – своєю фізіономією милуватися? По-перше, вона мені не подобається, по-друге, це лише залюблені в себе художники люблять цей жанр. Щоправда, давно в Хусті малював себе, айбо десь то пропало. Одного разу працівники столичного Музею сучасного мистецтва відібрали в мене десь 20 робіт, просили дати й автопортрет. Урешті я звернувся до свого колеги, аби намалював мене. У вас воістину вишукана манера мазка, впізнавана. Як ви самі визначаєте свій стиль письма? — Я не мистецтвознавець, мені тяжко повісти. Та й це не моя робота. Хтось називає його імпресіоністичним декоративізмом, хтось просто сучасним європейським живописом, завтра хтось ще якось назве. Я ніколи не намагався когось наслідувати, прагнув мати своє лице, реалізовував свою творчу програму, орієнтувався лише на свої відчуття – ось так і знайшов себе в мистецтві. Мені здається, що ви рівний художник. А злети, падіння так звані? —Дуже критичного, контрастного в мене не було, принаймні я не спостерігаю це на творах. Правда, були різні періоди. Колись у Хусті палив роботи, айбо це було пов’язано з тим, що переїжджав і, маючи завеликий багаж, таким чином вирішив частини позбeтися. Звичайно, життя відбивається на творчості: сталося горе, або прийшла радість, або по-новому старе розумієш. Най це буде мистецтвознавцям поле для досліджень. Які свої роботи вважаєте найвагомішими, етапними? — Усі картини, народжені художником, – його діти, так звиклося казати. Нині одна здається ліпшою, завтра – друга, а післязавтра – обидві однакові або навпаки. Знову-таки це й від настрою залежить. Звичайно, десь є творча удача, десь невдача. Але тут закону нема, точніше, однозначно судити не можна. Мені любиться та чи інша робота, прийде фахівець – похвалить абсолютно інші, зайде колега – відзначить треті. Кожний шукає і бачить у творі те, що хоче, і з висоти свого польоту. Тим мистецтво і сильне, що немає якихось суворих канонів. До речі, самодіяльний митець також може створити чудову картину. Намалював я колись картину «День Перемоги»: як жінки-верховинки на дзвіниці у дзвони дзвонять. Партократи сердилися, мовляв, чому нема чоловіків. А врешті на виставці роботу визнали найкращою. Справді: коли війна закінчилася, то в усіх селах упродовж години на всю силу дзвонили у дзвони. А чому лише жони дзвонять? Та тому, що всі дорослі хлопці, чоловіки на війну пішли. А скільки їх і не повернулося! Велику подію жінки сповіщають, бо жінка – це продовження роду людського. Словом, усі врешті вирішили: етапна робота. «Не дуже задоволений пройденим шляхом. Інколи мені здається, що я нич не зробив» Як ви познайомилися зі своєю дружиною Наталією (Наталія Герц – відома гобеленниця. – М.Ф.)? — Вона вже викладала в художньому училищі прикладного мистецтва, коли я повернувся з армії, аби продовжити навчатися на 5-му курсі. До речі, служив я в Ужгороді зв’язківцем, а точніше, писарем. Майже щотижня ходив додому. Автомат мій заіржавів, бо за три роки двічі стріляв. Повернувся я в училище в жовтні 54-го, а в липні 55-го ми з Наталкою побралися. Як тоді свальбували? Скромно. У нас гуляли чоловік 20, з’їли відбивні, випили пиво та й по всьому. Дружина була однією з улюблених учениць скульптора Василя Свиди. Трагічним видався для вас 1998-й, коли відійшов у засвіти ваш єдиний син Сергій. Пом’янімо його… — (Задумався). Що тобі повісти? Сергій закінчив хустську школу із золотою медаллю, далі вступив на фізико-математичний факультет, навчався в аспірантурі під керівництвом відомого фізика Володимира Лендьєла. Тямущим був, працював над якимось винаходом, пов’язаним із лазерами, займав посаду начальника відділу інформатики в «білому домі.» Того дня, поївши удома, пішов на роботу. Коли йому стало зле, друзі викликали «швидку». Поки туди, поки сюди, Сергій вмер. Діагноз – розширений інфаркт. 40 років мав… Тяжко пережили у 2006-му і крадіжку своїх картин?.. — Це сталося влітку. Я зайшов у майстерню і завмер, побачивши на підлозі багато «голих» підрамників. Межи злодіями, які вкрали 23—25 полотен, був спеціаліст, бо не все підряд, не нашвидкуруч бралося, а вибиралося. Тямлю, що з кінцями пішли роботи «Карпатська рапсодія», «Христос воскрес», «Верховинський весільний мотив» та інші. Але чимало було навіть без назв, без підписів. Словом, приїхали міліціонери з псом, розпитали вшитко, записали. Зателефонував я і своєму цімбору, тодішньому прокурору Юрію Бенці, котрого, до речі, колись вчив малювати. Здавалося, слідство закрутилося серйозно. Здавалося… Був період, що в міліцію я ходив, як на допити, ніби я в чомусь винен. Згодом це мені не просто набридло, а допекло. Коли вже почали підозрювати моїх родичів, то я зрозумів, що з того нич не буде. Айбо казав мені слідчий, що нібито одну картину знайшли в Києві, частину нібито злочинці перевезли в Словаччину або Угорщину, нібито, нібито… Помуштрували мене файно, часу пропало більше, ніж доста, – і справа зам’ялася. Згодом я встановив у майстерні сигналізацію. До речі, кілька місяців перед крадіжкою я мав виставку в музеї, і комусь вона дуже сподобалася, що наважився на такий крок. Я здогадуюся, чиїх рук це діло, не переконаний на сто відсотків (на сто знає лише Господь Бог!), але якби мені дозволили побувати в одній квартирі, то… Е, що сталося, те сталося. Хай їм буде на ліки!.. Чимало митців мають свій, мовити б, золотий недоторканний фонд. У вас є роботи, які ви не продали б ні за які гроші? — Чи є щось на світі таке, аби не можна було купити, аби не мало своєї ціни?! (Усміхається). Вам 80. Чи задоволені пройденим шляхом, чи все сказали як художник ? — Не дуже і, безперечно, не все. Інколи мені здається, що я нічого не зробив. Та й загалом хіба може творча людина – художник, письменник, композитор або вчений – бути цілком задоволеною собою? Навряд чи. А звідси – хіба можна все уповісти? Ніколи. Так і я: що не встигну за життя, то докажу після смерті. (Усміхається). P.S. 25 лютого, в Художньому музеї ім. Й.Бокшая відкрилася персональна виставка Юрія Герца. Завітайте – стан одухотвореності гарантується. * Юрій ГЕРЦ. * Весілля біля колиби. 1993 рік.