Як усе починалося? Справді: з мудрим чоловіком, та ще й творчої натури і вишуканих манер, завжди цікаво поспілкуватися. Бо обов’язково щось переймеш для себе, вловиш відблиск певної ідеї і отримаєш задоволення. Такою людиною видався і мій шановний співрозмовник – директор Закарпатського обласного угорського драматичного театру, що розташований у старовинному місті Берегові, – Йосиф Федорович Балажі. Слово поза слово – і поволі вималювалася картина, яка відображає діяльність цього таки єдиного на теренах України в своєму роді професійного угорського колективу. І саме цей театр підтверджує зміст відомої істини: провінціалізм – поняття не стільки географічне, скільки сутнісне. Театр заснований, до речі, в ранні роки української незалежності, 1993-го, спочатку іменувався Берегівським угорським національним. А от із минулорічного січня отримав нинішню назву (за прикладом, очевидно, українського і російського, які діють відповідно в Ужгороді та Мукачеві) – обласного драматичного. І лише через те, аби мати змогу фінансуватися з крайової казни: такі незаперечні правила вітчизняної бюрократії. Головний режисер – заслужений діяч мистецтв України Атілла Віднянський, як і весь творчий склад, – також у безперервному пошуку. А хто шукає, той знаходить. І домагається здобутку – хай не скрізь і не в усьому. Але все ж таки... Бо під лежачий камінь вода не тече... Випробувань за час свого існування театр зазнав немало. Перше і чи не основне – спробуйте знайти та й залучити у районному центрі, хай і такому досить привабливому, як прикордонне Берегове, – артистів. І це при наших як тодішніх, так і нинішніх зарплатах!.. Знайшли! Спочатку – вихід. Послали молодь на науку. До Києва – в Інститут театрального і кіномистецтва імені Карпенка-Карого та до Будапешта – в театральний університет. Півтора десятка акторів здобули по два дипломи. А 98-го року окрема група з п’ятнадцяти осіб завершила навчання в столиці України. Ці юнаки і дівчата назавжди пройнялися величчю українського духу й українського мистецтва. І пронесуть це почуття через усе життя... Минув час – і тепер двадцять берегівських акторів мають вищу спеціальну освіту.Друге. Дбають про завтрашній день – поповнення. При театрі діє дитяча студія – 30 юних обдаровань грають ролі, виступають епізодично перед глядачем, бо мріють пов’язати своє майбутнє зі сценічним мистецтвом... Третє. Репертуар. Це також cкладно. Бо слід знайти ту притягальну силу, той магніт, який би спонукав глядача йти на вистави, перейматися проблемами й думками героїв п’єс, як і самі виконавці ролей, навіть уболівати за майбутнє театру... То врешті-решт має вибудуватися дорога взаємозацікавленості з двостороннім рівноправним рухом. І ось режисери-постановники, в першу чергу Атілла Віднянський, розуміючи всю відповідальність, яка лягає на їхні плечі, – розпочали з драми С. Бекетта “В очікуванні Годо” у вже далекому 1994 році. Потім поставили комедію Д.Бокаччо “Соколина вечеря”, відтак взялися за одноактові комедії А. Чехова... Глядачеві сподобалися і “Три сестри” того ж А.Чехова, і “Карньоне” В. Чоконаї, і “Осіння нудьга” М.Некрасова, “Гамлет” У. Шекспіра, і “Одруження” М. Гоголя... І так майже щороку “приходили по дві-три прем’єри. Досить популярними стали спектаклі за драмами Я. Гая “Син дяді Пітю”, Б. Пастернака “Доктор Живаго”, “Дон Кіхот” М. де Сервантеса тощо. Утвердження вдома і в Європі Відповідно розширялася й географія виступів, хоча актори зі сцени розмовляють тільки угорською. На сьогодні театр демонстрував своє мистецтво в 14 країнах. У вересні брав участь у київському “Гоголь-фесті”, а в серпні гастролював у польському Гданську. Сцени Угорщини, Росії, Словаччини, Австрії, Франції, Словенії, Сербії, Хорватії, Румунії, Швеції, Норвегії, Грузії, Німеччини... – скрізь аплодували акторам з Берегова. А успіх людей творчих завжди надихає, окрилює і кличе до нових пошуків та звершень. У плеяді уже визнаних артистів – Жолт Трілл, Неллі Сюч, Ласло Товт, Йосиф Варга, Йосиф Рац, Віктор Івашкович, Андрій і Андрея Качури, а також молоді Вікторія Тарпай, Імре Сабов, Атілла Ференці... Як і будь-який здоровий організм, Закарпатський обласний угорський муздрамтеатр (ЗОУМДТ) розширює виднокола творчих можливостей. Незабаром, у січні-лютому Олександр Білозуб ставитиме п’єсу М. Старицького “За двома зайцями”. У жовтні театр на честь річниці угорської революції 1956 року провів у Берегові так званий святковий літній урок, перед тим зігравши у Дебрецені трагікомедію І. Еркеня “Товти” – про події часів Другої світової війни. А вже вдома поставив спектакль М. Веремарті “Чонгор і Тюнде”, в Тячеві – “Ліліомфі” Еде Сіглігеті. Цю ж виставу зіграли і в Берегові, як і “Одруження” М. Гоголя. – Програма наступного року, – розповідає директор закладу Йосиф Балажі, – уже видається цікавою, хоча певні корективи ще можуть вноситися. Навесні гастролюватимемо у Франції в м. Ненсі, влітку поїдемо на фестиваль в Угорщину, матимемо творчі поїздки Закарпаттям, відтак у столиці братимемо участь у “Гоголь-фесті”, а згодом – фестивалитимемо на святі зарубіжних угорських театрів в м. Кішварда (Угорщина)... Словом, рік буде творчо насиченим. А з вересня по січень починається сезон... Отакий парадний вигляд, так би мовити, цього театру. Та чому базується перспектива? Але ж директор на те і є адміністратором, щоб забезпечувати умови для творчої роботи. А з цим скрізь клопоти. “Настають холоди – починаються біди”, – якось буденно і, здається, з ноткою все ж таки певного оптимізму в голосі продовжує нашу розмову Й. Балажі. А проблеми в тому, що треба замінити вікна й двері, адже будівля, у якій розташовується ЗОУМДТ, – давно переступила чи не подвійний пенсійний вік. Тому через стелю “втікає” тепло. Окремий котел хоча й обігріває зал і сцену, але нагріти приміщення морозного вечора вище плюс 11 градусів ніяк не в змозі. Уже завдяки спонсорам зроблено чимало. Та не до кінця. Обласний бюджет виділяє кошти лише на зарплату. І це вже дуже добре, оскільки після “обласної прописки” в ЗОУМДТі утричі зросла платня, на яку щороку витрачається мільйон гривень. Третину з цієї цифри театр заробляє самостійно. Однак один спектакль, як би не заощаджували, нижче 20-30 тисяч гривень не обходиться. А ще й не мають цехів – усе змушені замовляти...У когось би опустилися руки. І – прощай, сцено... Та ці люди не з того тіста... Та й скажіть, будь ласка, хто (а тим паче людина творча!) відмовиться від свого дітища тільки через те, бо обсіли труднощі?!. Думали-міркували довго. А потім якось начеб зненацька, хоча пророблялося безліч варіантів, прийшла смілива думка: запропонувати колегам з Угорщини щось на зразок кооперації – вони вносять свою частку, а берегівці свою. А разом – це вже щось.Так і витворилося нібито, сказали б у бізнесі, спільне підприємство. Обом сторонам воно життя може до кінця і не полегшує, але проблеми пом’якшує, викликає в обох інтерес і приплив бадьорості. Формула проста: створюються спільні спектаклі. “Ми забезпечуємо творчий бік справи, а угорці з-за кордону – костюми, декорації тощо, – каже наш співрозмовник. – Подеколи практикуємо й інший підхід: вони фінансують, а ми ставимо”.Отака творча довіра й співпраця плекають надію, що це триватиме довго і з обопільною користю. Творчими побратимами берегівців стали Дебреценський театр імені Витязя Мигая Чоконаї і Замковий театр з міста Дюли. Та не всі ж спектаклі можуть творитися разом. Берегівці знаходять, хоча й досить зрідка, тутешніх меценатів, а коли вже надто сутужно, то на сцені виставляють п’ятеро дверей, один стіл, стілець і бочку. Глядачеві не завжди цікаві декорації, його приваблюють насамперед акторська гра, артистичне перевтілення в образи героїв, відтворювана правда буття – і загалом та душевна насолода, яку здатен приносити справжній театр... Написав ВАСИЛЬ НИТКА, м. Берегове Закарпатської області (“Голос України”)