Гончарству навчають прямо в квартирі дев'ятиповерхівки (фото)

Це квартира ужгородської дев’ятиповерхівки, де тебе зустрічає пес Кедрик, а дідусь Боря частує всіх цукерками, де пахне живописом, керамікою, де пахне працею, саме з цих вікон відкривається неймовірно казковий пейзаж, який одразу на балконі можна змалювати. У цьому помешканні бували люди із США, Іспанії, Австрії й везли звідси спогади на знімках. Тут дітки трудяться, мов бджілки, створюючи новий шедевр з глини або ж на аркуші з допомогою олії чи акварелі. А господарка цього мистецького куточка — справжня майстриня-чарівниця Юлія Єгорова (Рогова). ЩО АВТОРСЬКЕ, ТЕ БЕЗЦІННЕ… Ми вирішили завітати в гості до тендітної красуні керамістки Юлі, яка, до речі, займається гончарством уже 20 років. Вона творить сама й вчить цьому мистецтву дітвору та дорослих. Юля відчиняє двері, собака, постійний асистент на уроках, біжить нам назустріч; за робочим столом, на якому фарби, пензлики, палітри, лінійки, гончарні вироби, сидять троє дівчаток й старанно вкривають фарбою нещодавно зліплені чашки, вази, троянди, зайців. Ще двоє малят — братик і сестричка Максим з Алінкою — в іншому покої, там, де стоїть його величність гончарний круг, за яким діти й дорослі гончарять неймовірні речі — від чашки для еспресо до великої вази, чайника, тарілки, замку. Діти абсолютно зосереджені на своїх творіннях, адже кожна фортеця, квітка, ведмедик — це велика радість батькам, окраса житла й необхідна річ у побуті. У дівчинки Аріни виникла ідея подарувати батькам чайник. «Аріна розмальовувала, як хотіла і як могла, потім кілька обпікань у пічці й виходить ось така краса», — пишається витвором своєї учениці Юля. Що цікаво, перед початком роботи завжди зберігається певна інтрига, дітки прибігають на заняття, беруть глину до рук, починають майструвати, але ще достеменно не відомо, що це буде, яким воно буде. Водночас у дітей є і улюблені речі, які постійно хочеться ліпити. Маленька Алінка полюбляє різноманіття, а найчастіше з глини ліпить тварин. Коли керамічні звірі пройшли весь процес роботи, дівчинка одних дарує друзям та родичам, а інших несе додому до своєї колекції, вона зізнається, що приятелі від таких подарунків просто у захваті. Крім того, Аліна малює, пензликом зображає літо або ж тих самих улюблених тваринок. А ось у Аріни, яка роками тут займається, вдома вже цілий музей із робіт. «Гості завжди кажуть, що все таке гарне, й просять, аби я їм щось зробила», — радіє дівчинка. Ю. Єгорова пояснює, що найчастіше з дітьми робить такі речі, які можуть знадобитися у господарстві або ж просто прикрасити дім. Малеча ліпить своїм батькам філіжанки для чаю та кави, підсвічники тощо. Дівчинка Оксанка виготовила для мами до Дня Святого Валентина підсвічник із вирізаним серцями. ГЛИНА РОЗКРИВАЄ БАЖАННЯ Й ВЕДЕ ДО МЕТИ Діти усвідомлюють, що вони здатні виготовити авторську річ, якої нема ні в кого і якій, мабуть, просто нема ціни. Вони з любов’ю ставляться до своїх виробів, вигадують ідеї, гончарять, виліплюють кожну деталь, розмальовують і завжди впевнено і самостійно йдуть до мети. Дитячі амбіції не дозволяють звернутися по допомогу до вчителя, бо все хочеться самому, але поруч завжди вона — Юля, яка підкаже, удосконалить, зробить кінцеві штрихи. Алінка доклала зусиль, аби зліпити зайця в одязі Санти... Погодьтеся, це безцінний дитячий креатив, а не сувенір з найближчого магазину, який є у багатьох... Тут грає роль не лише результат, а й сам процес, який приносить чимале задоволення. Юля не виховує художників, вона вчить любити глину, бо ж це наша земля, вона доносить учням, що глина — це цінна річ, з якої можна зробити прекрасні речі, витвори мистецтва для себе й для інших. «Завдяки глині розкриваються бажання. Дуже часто дітки хочуть робити без моєї допомоги, тоді виходять цікаві речі. Я завжди підтримую самостійність. Дорослим легко давати поради, а дітям — неможливо. У цьому процесі ключовим є рух до мети, яка завжди виникає спонтанно і до якої ми ретельно й поступово наближаємося. Спочатку згончаримо, потім підсушимо, потім десь продряпаємо, десь підфарбуємо, потім один раз, другий, а інколи й кілька разів обпечемо, отож шлях до мети досить тривалий», — ділиться з нами вчителька. У процесі роботи з глиною в маленьких гончарів-художників завжди виникає відчуття самокритичності, їм не завжди все подобається, вони переймаються дріб’язковими деталями, але Юля на те і Юля, аби заспокоїти діток добрим словом і показати всю красу того чи іншого виробу, навчити правильно гончарити. Дорослі по-своєму поводяться під час гончарства. Вони, звичайно, стриманіші, але не менше за дітей хочуть спробувати все. З деякими дітьми приходять і їхні мами, які у процесі віднаходять ідеї, радять своїм дітям. «Дорослі віддають усю енергію на справу. Ось вони щось задумали й сидять і роблять. Робота з глиною знімає стрес і напруженість. А коли на гончарний круг ще й падають сонячні промені, то це взагалі казка», — зізнається майстриня. З ДІТЬМИ — ЗАВЖДИ У ПОШУКУ Юля — мама 15-річної дівчинки-креатора Даші, але крім доні щодня навколо — допитлива дітвора, яка малює, гончарить. Це вже і стиль життя хазяйки цього дому-майстерні. «Діти рухають мене вперед. Завдяки їм я весь час у пошуку, з ними, для них, для їхніх батьків і для себе знаходжу щось нове. Ми всі такі щасливі, коли все виходить», — радісно усміхається жінка. Малеча біжить за Юлею до гончарного круга і всі наперебій хочуть згончарити першими. Вчителька дає вказівки — підтягнути рукави, пом’яти глину, звільнити її від непотрібних часточок, потім треба зім’яти шматочок, який треба вдало виставити на центр гончарного круга, руки треба постійно змочувати у воді. З цього шматочка має бути ваза. Головне — правильно тримати глину, підтримувати, в центрі проробити дірку, нанести орнамент, видряпати, наприклад, квітку, кілька хвилин і вуа-ля — ваза готова. Гончарний круг працює, у дітей сяють очі. Після останніх штрихів і авторського підпису радісна дитина йде додому вже з глиняними подарунками. Діти зізнаються, що в цей момент, коли свій чайничок, філіжаночку, тарілочку, світильничок можна забрати додому, відчувають невимовну радість. Урок завершений. Вже готові сувеніри, посуд можна забрати додому, новозліплені речі наразі обсихають. В хаті стає тихо, але Юля не зупиняється... Хіба на кілька хвилин, аби просто помріяти. «Коли діти йдуть додому, в мене виникає стан так званого трансу. Такий ритм-ритм-ритм і мені треба призупинитися, нічого не робити, подумати про щось. У ці моменти починаю мріяти, вигадувати щось нове. Коли малюю картини, то намагаюся робити це пасивно, без мети, без часових рамок, не напружуюся і саме таким чином виходить щось цікаве Я люблю вільний живопис. І люблю імпровізацію в усьому — і в замовленнях». Після роботи з дітьми Юля займається домівкою й додатковими замовленнями, а також малює. До речі, замовлення бувають вибагливими. Із останніх художниця пригадує Феміду, вогняного коня. Деякі прекрасні речі виставляє і на виставки, але це, як правило, живописні роботи. Цікаво також, який попит на авторські вироби на Закарпатті. Безумовно, авторська, ексклюзивна робота — завжди в ціні. Юля після участі у фестивалі «ПораБуло», що проходив влітку в Ужгороді, відчуває, що людям це цікаво: «Коли я гончарила на фестивалі, то відчувала такий божевільний бум. Люди вставали в чергу, всі готові були забруднитися глиною, навіть якщо комусь не вистачало фартуха, все одно всі намагалися спробувати». Коли перебуваєш у Юлі в гостях, то огортають різні відчуття. Найтепліше з них — це відчуття мистецтва, краси, праці... Глина для Юлі — це життя, для дітей та дорослих — улюблене хобі, що дає прекрасний результат, який можна забрати додому й радіти, що це саме твоє, що в ньому закладено стільки ідей та праці, що це буде подарунком саме від тебе. «Без глини мені важко. Коли кудись їду, беру з собою хоч шматочок, бо інакше дуже важко побороти своє бажання що-небудь пожмакати в руках», — сміється Юля, коли ми вже прощаємося. Але ми повернемося, аби знову потрапити у світ прекрасного, у світ мистецтва й краси, себто знову в затишний куточок, де можна творити власними руками чудові речі.