Соляні копальні були найціннішим скарбом краю й давали найбільші прибутки угорському урядові. Цікаво, що для видобутку, зберігання й охорони солі були запрошені зі Саксонії німці («сакси», «саси»). Саме вони збудували в Мармороші численні міста й селища: Сигіт, Довге Поле (Кимпулунг ла Тиса, Румунія), Тячів, Хуст, а також Солотвино, яке по-німецьки називалося Зальцгрубен (salz — сіль). У 1360 році на місці рудника було засновано поселення солекопів — Солотвино, яке в подальшому стало центром солевидобування і королівською монополією. Назва старого селища – Златіна (Zlathina) зустрічається в офіційному документі, який датується 1409 роком. 125 років тому у Солотвині під землею відкрили незвичний обеліск. Його назвали Великою соляною пірамідою. І він справляв на людей враження не менше, ніж піраміда Хеопса. Обеліск з величезних соляних брил звели під склепінням шахти Куніґунда в Солотвині 1896 року на честь «Міленіуму» — тисячоліття приходу угорських племен в Тисо-Дунайську низовину. На території Солотвина вже у XIII столітті добували сіль у шахті під назвою «Кунігунда». Вона була названа на честь дочки угорського короля Бейли IV (1206–1270). За відомою легендою, Кунігунда кинула свій перстень в одну з солотвинських шахт. Після заміжжя королева переїхала до Польщі. Там, під Краковом, в місцевості Величка, цей перстень в місцевій шахті знайшли польські солекопи. Про це ви можете більш докладніше довідатися з нашого розлогого матеріалу "Підземний світ: каблучка святої Кінги пов'язує соляні копальні Солотвина та Велички". Розробка солі велась на глибині 167 метрів. Щорічний видобуток солі — близько 100 тисяч тонн. Затоплення копалень розпочалося ще у 1902 році. На місці частини шахти виникло карстове провалля діаметром близько 60 метрів і глибиною 20 метрів. Так загинула "Велика соляна піраміда". Таким чином утворилося відоме нині соляне озеро Куніґунда — найбільша рекреаційна водойма Солотвина. Озеро - практично аналог відомого Мертвого моря за ступенем мінералізації води. Завдяки високому вмісту солі вода в озері має високу щільність, що дозволяє людині легко триматися на поверхні. За Австро-Угорщини Солотвинська соляна рудня складалася з 9-ти копалень, пізніше діяли лише три. Перша шахта нового підземного типу «Кристина» була відкрита у 1778 році, в 1781 році - шахта «Адальберта», у 1804 році — «Иосиф», в 1809 році — «Терезія». В XIX столітті були здані в експлуатацію шахти «Михайло», «Габор», «Ференц», «Лайош». В 1870 році на Солотвинських державних копальнях працювало 440 чоловік. Видобуток солі у 1860 році становив 160 тисяч центнерів, а в 1900-му вже 484 тисяч центнерів. Для транспортування солі в країни Європи на Закарпатті діяв так званий «Великий Соляний шлях». Суходолом він проходив через наступні пункти: Солотвино – Олександрівка – Драгово – Свалява. А також відбувалося перевезення солі Тисою. Шлях починався у Великому Бичкові. Саме там виготовляли бочкотару для водного перевезення продукту. У 1720 року правий берег перетворили на річковий порт, де були великі соляні склади. Сюди тягловою силою перевозили сіль із Солотвина. У порту їх перевантажували на баржі, плоти-бокори і під охороною солдатів сплавляли Тисою. Далі маршрут пролягав через Тячів. Тут мешкали бокораші, які приєднувалися до транспортування. По маршруту фортеця Вишкова, що знаходилася на горі Вергель, охороняла ці соляні каравани. Наступним пунктом соляного шляху було село Вілок. Тут ще у 1417 році збудували великий склад для зберігання солі, яку сплавляли по Тисі. А охоронний центр Мала Копаня, маючи стратегічне положення, контролював Хустські ворота підходу до Солотвинських рудників і водночас соляні каравани. Останнім пунктом цього шляху в нашому краї було село Бадалово, що на Берегівщині. На території Угорщини такими пунктами були Таркані, Токаї та місто Сольник (тепер угорське місто Солнок на Тисі), яке було осередком продажу солі. Там сіль перевантажували і перевозили в околицю за Дунаєм. Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram. Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube. Дізнайся першим!