ПІЦА Уперше я побував в Ужгороді 11 років тому зі шкільною екскурсію. В мене було небагато грошей, однак ми пішли до піцерії. А я тоді вперше запросив дівчину на піцу, і, хоча більше я її не бачив, це теж цікавий момент — таке собі перше побачення і перша поразка. Місто мені дуже сподобалося, з другого боку, шкода було грошей, які я трохи хотів заощадити, але витратив усі. СПОКІЙ Хоча Ужгород видався мені дуже великим, я одразу відчув, що було б добре там жити, бо там спокійно. Це ж найменший обласний центр в країні — 120000 мешканців, єдиний, що не має власного електротранспорту, можна з будь-якої точки за 25 хвилин пішки дійти до центру. Є навіть така приповідка: після обіду в Ужгороді ніхто не вітається, бо всі вже привіталися до обіду. У цьому плані Ужгород можна порівняти хіба що з Люксембургом. Місто не для архітектури, а для спокійного життя. Річка протікає, гори поруч... МОВА В Закарпатті дуже сильні діалекти, а в Ужгороді я відкрив, що люди можуть говорить чистою, літературною українською мовою. Наприклад, у Виноградові, за 80 кілометрів від міста, на кордоні з Угорщиною, переважно говорять досить складним діалектом. Це вже феномен Закарпаття, чотири кордони, відділений горами плавильний казан, і купа слів перемішаних. А в Ужгороді виявилося, що можна не тільки в школі уроки слухати українською, а говорити нею у побуті. Це був такий бар’єр, який мені захотілося подолати, і я з того часу почав свідомо говорити правильною українською. Це можна назвати першою перемогою — дуже приємною, маю визнати. КОЛІР Якщо дивитися з гір навесні, то бачиш старе місто каскадами, покрите червоною черепицею, між ними зелень і жовті стіни... Коли сонце падає на дахи, ця черепиця, хай запилена, все ж відсвічує — і ця гра світла дуже добра. Це якась така моя внутрішня Македонія... АФРИКА Це місто з речами, котрих я не розумію, навіть африканське місто, тому що, наприклад, через Ужгород тече річка, але води в оселях постійно немає. Це місто з найгіршим транспортом, бо через відсутність трамваїв та тролейбусів працюють лише приватні перевізники, і щоб доїхати кудись, треба собі добряче попсувати нерви. І оце поєднання африканськості, непомірних амбіцій, гротеску і тої приємності, коли для тебе зроблять все, що можуть — воно і творить якийсь такий дуже незрозумілий образ, але дуже приємні перші відчуття, вони й затягують. БЕРЛІН Величезний приватний сектор, який огортає старе місто, з тихими вуличками, із садами і квітами в них, з тим, як люди підмітають собі тротуари, — робить місто таким родинним. Там усе переплелося, і оця родинність відчувається, може, навіть, у своїй відкритості до іншого. Ти приїхав — і одразу став ужгородцем, жодних проблем. Це можна порівняти із сучасним Берліном, де теж до тебе жодних питань не виникне, хоч би що сталося. МІСЦЯ І МАРШРУТИ Ти можеш собі вибрати різні шляхи залежно від настрою. Якщо не хочеш нікого бачити, то тобі достатньо йти не центральною вулицею Корзо, а обрати іншу, за 50 метрів, майже безлюдну, і ти пройдеш до свого дому без зустрічей. Якщо хочеш поговорити, зустрітися, випити кави, тоді тобі на Корзо. Якщо потребуєш романтики, тоді треба йти на Липову алею, найдовшу в Європі. Вона має 13 кілометрів, тягнеться над Ужем. Ще в 1939 році про неї писали як про центрове місце для зустрічей, і зараз вона на другому місті після Корзо. Вона йде від центру, закінчується приватним сектором і м’яко переростає з дуже залюдненої в зовсім безлюдну, де річка загинається, заростає якимись кущами, де можна бігати, їздити на велосипеді. МАСШТАБУВАННЯ Розумієш, центр дуже маленький, його можна обійти хвилин за 45. Коли приїжджає хтось із друзів, ти його змушений водити колами, щоб місто здавалося трохи більшим, завжди прагнеш ввести в оману. Тому доводиться йти до Ужгородського замку, а потім, щоб привести до наступного пункту, який лише за 400 метрів — наприклад, філармонії, яка є точною копією філармонії у Празі — то ти робиш величезне коло, йдеш туди півгодини. Це підсвідомо, ніхто про це не домовляється, але ти робиш місто ніби більшим. ГОРЯНИ Улюбленим місцем для мене назавжди залишаться Горяни. Це мікрорайон, який майже в кінці Ужгорода, і це осердя міста — саме там воно і почалося 1100 років тому, там досі стоїть Горянська ротонда — маленька кругла церковка, старіша за Лавру. Там вже, як у селі, можуть ходити з коровами, гусьми... У Горянах почалося дещо важливе і для мого особистого досвіду: один з нашої компанії молодих поетів — Вік Коврей — мав там дачу, і ми там збиралися. Там можна сидіти просто на дворі під виноградом і пити вино, вирощене з того-таки винограду. І йти пішки звідти до Ужгорода — 1,5 години. Спочатку були посиденьки, потім повільна хода містом. Ми поверталися з Горян вночі, ми проходили через центр, мої супутники поволі розтавали в темряві, бо ми живемо в різних кінцях міста. І потім оця можливість самотності наприкінці, коли вже йдеш сам, лише собаки блукають — для мене найпрекрасніше, що може бути. Бо це місто, де завжди можна лишитися на самоті. КОРДОН Поступово я відкрив інші опції Ужгорода. З гуртожитка, де я жив, коли вчився в університеті, я бачив з одного вікна Словаччину, а потім проходив через коридор і з другого вікна бачив Угорщину. Одна з центральних вулиць, Собранецька, закінчується просто Євросоюзом — тобто кордоном з ним. На цей напрямок чомусь не заведено ходити пішки. Це символічна трохи річ, бо цей кордон насправді обмежує Ужгород, він ставить йому певний поріг, а це місто, яке не любить таких порогів чи меж. ГОРИ Й САМОГУБЦІ З руїн Невицького замку у 25-ти кілометрах від міста можна побачити весь Ужгород, а з Ужгородського замку — ні, бо немає пагорбів більших. Місто оточене горами, а одна гора — всередині Ужгорода, в народі вона називається Бам, це направду не гора, а досить великий пагорб, на якому знаходяться міська лікарня і університет. З університету також видно все місто. Через те, що це зона сейсмологічного ризику, в Ужгороді немає багатоповерхівок. Як на мене, вони взагалі серед гір непотрібні. Найвища — 16 поверхів — побудована в експериментальному порядку. І це місце самогубців, ота висота їх приваблює. ЧЕХИ Й СОВЄТИ Чехословаччина лишила по собі чимало. Вони дали крайову автономію, дозволили українську мову, багато будували. На жаль, найбільше до архітектури доклалися Совєти, коли місто розбудовувалося після війни. Найрозумніше було б розширювати Ужгород приватним сектором. Натомість маємо будинок побуту в центрі, університет, спальні райони — всі ті речі дуже попсували краєвид. Совєти залишили архітектурно найгірший слід, Чехословаччина — найкращий. ПЕТЕФІ Це місто парадоксів — у тому, що, наприклад, одна з центральних площ носить ім’я Шандора Петефі, назовімо його для розуміння «мадярським Шевченком». Там стоїть пам’ятник Петефі, там угорська школа є, а сам поет насправді був у місті єдиний раз, зупинився в готелі «Чорний Орел», побачив мух на стінах, вийшов під дощ, потрапив у якусь багнюку і лишив у своєму щоденнику кілька рядків про те, що Ужгород — то жахливе місто. І зараз він має площу свого імені. Тобто, Ужгород завжди на все відповість тобі приязню і добротою. ТИПОВИЙ ГОРОДЯНИН У 1939 місто було в 5 разів менше, аніж зараз. І після війни почалося його збільшення, люди приїздили з усіх довколишніх районів. Не знаю людей, котрі могли б назвати себе ужгородцями у третьому поколінні. Звідси толеранція до приїжджих — бо через них місто існує. А якщо говорити про типового ужгородця, то це переважно людина середнього віку, років 35, яка стоїть собі, курить, нікуди не поспішаючи, нічим не заклопотана. Може собі просто стояти й чекати, що зустріне якогось знайомого у місті, і вони про щось домовляться. До речі, через малий розмір Ужгорода нема такої звички починалися пиятики і вечірки у п’ятницю, коли всі завершують робочий тиждень, бо у дуже умовній праці ужгородців попивання кави і розмови забирають до 70% часу, і ніхто ніколи не напружений, більшість принаймні, — бо є таки трохи людей, які кудись поспішають. Тож описана мною людина може стояти на місці, але добре імітуючи зайнятість. Якби хтось подзвонив і попросив би щось зробити, у відповідь пролунали б запевнення, що ні, у мене є 1241 справа. Але це не пофігізм і не роздовбайство. Це просто ліниве пішохідне місто, ти нікуди не поспішаєш, зранку виходиш із дому, і в тебе немає такого мотору, який тебе штовхає у плечі, щоб кудись біг і щось робив. ШИК Найкращий закарпатський художник Альберт Ерделі жив під Парижем у мистецькій колонії, зовсім не мав грошей, про що він бідкався у своїх листах, але у нього було 38 (якщо точно пам’ятаю цифру) білих сорочок на запонках. Ужгород прагне показати свій шик. Класична ситуація, коли художник запрошує тебе в майстерню і витрачає на тебе всі свої гроші — це по-закарпатськи називається «гостити». І гоститиме він тебе до ранку, а потім два тижні не зможе собі навіть цигарок купити. Але це питання гонору, щоб показати, що ми можемо і маємо. ВИНО Кожен ужгородець із святим переконанням в очах скаже, що закарпатське вино — чудове, навіть фестивалі проводять. Але вино жахливе, пити його неможливо, ним можна лише впиватися. Його п’ють великими порціями, можна випити собі 1,5 літра, з великих пластикових пляшок. Нема культури споживання вина. Ним гордяться, та я не розумію цієї гордості. КАВА У Львові є кав’ярні, в Ужгороді є кава. Якщо хтось каже, що у Львові добра кава, це викликає саркастичну посмішку. Ужгородець на це відповість, що краще пити «Нескафе» з автомату, аніж львівську каву. Однак в Ужгороді нема кав’ярень. Тобто їх багато, але вони ніякі, якісь столи накидані, незатишно. Але кава чудова, і п’ється її дуже багато, з великих чайних чашок. СХІД І ЗАХІД РАЗОМ Я підтверджую, що ужгородська кава краща, але це через те, що Ужгороду не подобається, що існує Львів. Ужгород — місто доволі злих жартів: якщо приїздять якісь друзі зі Львова, обов’язково має прозвучати жарт, що, мовляв, ви східняки, бо для закарпатців Львів — це схід. Значно кращі стосунки з Івано-Франківськом, та тут є інший жарт — казати франківчанину, що то він закарпатець, бо він же ж для мене живе за Карпатами. Ми ж Прикарпаття, такими себе і вважаємо, для нас Івано-Франківщина — Закарпаття, а для них — навпаки, і в цьому теж щось є. СТОЛИЧНЕ МІСТО З РАЙОННОЮ ДОЛЕЮ Ні, це місто з прокляттям села. Вважається нормальним розводити у приватному секторі, неподалік від центру, свійських тварин. Відрізняється це від села тим, що вони не ходять по вулицях. Але оце прокляття села постійно нависає. Один час навіть пішла така мода: говорити російською, щоб довести, що ти городянин, урбанізований мешканець. На щастя, вже минуло. В Ужгороді є голод на щось не своє. Цього, звісно, ніхто вголос не скаже, вважатимуть все одно, що наше найкраще. Це взагалі закарпатська звичка: казати, що наше — найкраще, та якщо хтось приїздить з іншого міста — чи то літературний вечір, чи то виставка, чи то концерт — то всі пруть туди валом. А якщо відбувається якась закарпатська акція, то ніхто не йде, думають — що я там не бачив. І оці постійні спроби довести, що ми таки місто... У нас є, наприклад, театр. У зал на 900 місць ходить чоловік 50. Він не ставить нічого доброго, але всі тобі скажуть, що у нас є театр, що у нас є філармонія — хоча туди теж мало хто ходить. Це якісь такі важливі символи... Ось зараз обговорюють, що в Ужгороді нема пам’ятника людині на коні. Бо Ужгород — місто найгірших у Західній Україні пам’ятників. Це або Шевченко, що виглядає як Хрущов або Брежнєв, або брила Духновича... Все, що встановлено за останні 20 років, дуже сумнівне з мистецького погляду. І нема в центрі місця, де встановити пам’ятник. Воно ж і будувалося як маленьке містечко на 40000 мешканців. Хвороба росту, яку важко пережити: центр далі розвивати неможливо, але туди все стараються увіпхати. І через це місто виглядає, як колаж. При тому немає нормальних, великих книгарень, де можна було б купити хороші книжки. Є чотири маленьких магазини, і все. Однак у тій візії міста, яку маю, останнім часом дратує те, що воно не розуміє своїх плюсів і не полишає мрії стати великим. Цей гігантизм, бажання розбудовувати, гарячі дискусії — мовляв, давайте приєднаємо найближчі села, нас стане ще більше, 150 тисяч, а не 120. Оця амбітність мене дивує, адже тоді місто втратить у своїй красі. ПОВІЛЬНО/ЗАНАДТО Напевно, найбільший плюс — уповільненість. Це те, що мене взяло й купило одразу — ця звичка багато й повільно говорити, постійно з кимсь зустрічаєшся і п’єш каву, сам собі все плануєш, містом пересуваєшся вільно. Якщо проводиться якийсь захід, то він обов’язково почнеться із запізненням, причому запізняться в тому числі й винуватці події. І дратує найбільше та ж сама уповільненість. Бо дуже багато розмов і дуже мало роботи. Ми можемо домовитися, що робимо те й те, випити вина, обійнятися, заспівати і нічого не зробити. А треба це комусь? Оця індивідуалістична уповільненість — коли ідеш своїми двома, не їдеш громадським транспортом — доводить до того, що ти думаєш — а чому я маю це робити? Хай інший хтось зробить. Або: якщо я це зроблю, це нікому не цікаво, це нікому не потрібно. І ми домовляємося сьогодні, завтра нічого не робимо, і забуваємо все. ВОДА Якби це було в моїх можливостях, я би додав води до Ужа. Його ж можна перейти, мости не потрібні, навіть для човнів мілко. Я би зробив нашу річку судноплавною. Це те, чого мені найбільше не вистачає у цьому краєвиді: високої води, в якій би плавали кораблі або яхти. І ця висока вода дала би рух, адже вона постійно тече. Відсутність руху в Ужгороді мене зачаровує, і тому я завжди важко переживаю Київ з його шаленою швидкістю; оця селянська повільність дуже добра, але якби була вода, вона би дала постійну швидкість, — ти міг би сидіти далі, далі нічого не робити, і дивитися, як пливуть кораблі. І це видовище компенсувало би всі такі речі, котрі, на жаль, гризуть зсередини. Бо хотілося б бачити Ужгород інакшим. 800 КІЛОМЕТРІВ Поживши там, ти починаєш розуміти, що це порт, хай навіть до моря 800 кілометрів. І, якщо порівняти його з Одесою, то це місто очікування. В Одесі очікують, наприклад, на кораблі, а Ужгород очікує на свою долю, тут постійно говорять про те, що от, там і там у нас є прорив, зовсім скоро ми станемо культурною столицею України. Звідси, наприклад, святе переконання, що закарпатська школа живопису — найкраща в Україні, і всі найкращі художники жили або живуть тут. Ужгород дуже маленьке місто, яке вважає себе великим, має в собі непомірні амбіції. І ці амбіції дуже часто виглядають як каламбури, коли якийсь не зовсім адекватний чоловік заявляє, що він прем’єр-міністр русинської республіки, або хтось, хто продає свої картини, твердить, що він є доларовим мільйонером. Зрештою, це місто, яке втратило свої можливості і не мало серйозних спалахів у минулому, і тому воно чекає, що за законом ймовірності вони мають з’явитися, ось тепер точно. Це цілком портова мішанина. КОРАБЛЯ НЕ ІСНУЄ Зрештою, було Карпатське море на тому місці лише 5000 років тому. Образ Ужгорода для мене — то лише порт. Може, навіть порожній порт. Бо немає того корабля, який би стояв пришвартований у тій ужгородській гавані. Корабля не існує.