Вона вміщає 25 нарисів про лідерів краю різних періодів. Через долі керманичів Закарпаття автори намагалися об’єктивно, утримуючись від таврування чи лакування, проаналізувати його розвиток і політичну ситуацію в конкретних часових рамках. Вийшла така собі персоніфікована історія – легке і пізнавалье чтиво, бо це не наукова монографія, а історична публіцистика. Як зізнався Василь Ільницький, ідея видання з’явилася спонтанно: цикл народжувався з ювілею Г.Жатковича. «Публікуючи у «Фесті» матеріал про нього, піймав себе на думці, що дуже мало знаю про історію Закарпаття в особистостях, тож запропонував Сергію Федаці зробити серію про керівників Срібної Землі. Про книжку тоді не думали, але читацький резонанс був дуже великий: люди телефонували, обговорювали, збирали вирізки з газети. Отак і визріла поступово думка про те, щоб зібрати ці публікації під одною палітуркою», – каже Василь Іванович. Сергій Федака додає, що перші особи в різні часи називалися по-різному, й іноді формальний лідер насправді був залежним. Щоб не надто розширювати список, акцентували увагу на тих, хто мав реальну владу в руках. І хоч безперервна історія закарпатських «губернаторів» починається з 1919 – 1920 років, із Григорія Жатковича, перший нарис присвячений Адольфу Добрянському. Бо, власне, саме він першим намагався відстояти об’єднання 4-х окремих комітатів у єдину адміністративну територію, прообраз нинішнього Закарпаття. Короткий період його правління (жовтень 1849 – 28 березня 1850 р.) пройшов під знаком використання в інтересах краян суперечностей між австрійською і угорською частинами імперії Габсбургів. А закінчується книжка нарисом про нині чинного голову ОДА Олександра Ледиду. Він, до речі, зробив те, на що не спромоглися його попередники, – профінансував вихід у світ «Перших осіб». Сталося це якось між іншим: Василь Ільницький, чий «Фест» не вирізняється компліментарним ставленням до влади, вирішив зробити інтерв’ю з Олександром Олександровичем з нагоди його річниці на посаді. І якось у контексті підготовки галереї портретів «губернаторів» заговорили про книжку, котра з 2007-го лежала «у шухляді». Ледида ж запропонував профінансувати її друк. Звичайно, між згаданими першим і останнім нарисом – дуже багато цікавого. Навіть самі автори не могли виділити найколоритнішу постать з-поміж 25. Однак про кого писалося найважче – зізналися. Для Сергія Федаки це Михайло Волощук, з котрим було надзвичайно цікаво спілкуватися, але чия влада припала на переломні й важкі1990–1991 рр. А Василь Ільницький каже, що тяжко дався матеріал про стрика – Юрія Ільницького: «Він після того півроку не розмовляв зі мною, нарис йому не сподобався, хоча інші відгукувалися позитивно. Зате це підштовхнуло його написати мемуари – деталізовану розширену версію цього ж нарису». Оцінка книжки – за читачами (наразі придбати її можна тільки в редакції «Фесту»). Автори ж зробили все від них залежне, аби наблизити до нас історію через цікаві персоналії.