Його в’язнями були близько 335 тисяч осіб, з яких 122 тисячі були страчені. Нелюдське ставлення до ув’язнених, голод та важка праця вбивали в людях людину, перетворючи на підневільних рабів. Та того травневого дня їх не взяли на роботу. Напередодні блокові обійшли всіх і суворо попередили, щоб не висуватися з вікон, сиділи в бараках, нікуди не виходили, бо з вишок будуть стріляти без попередження. Про що думав цього травневого дня малолітній в’язень під № 79929 Маутхаузена, хто він, і як потрапив у саме пекло, що його влаштували на землі, ті, які вважали себе надлюдьми. - До сьомого класу, до початку війни, я не знав дати свого народження, не знав тому, що жили в селі бідно, ніяких днів народження ніхто не відзначав і цією датою ніхто не цікавився. А потім я вже дорослим довідався, що народився 4 жовтня 1927 року в селі Горобіївка Ржищівського району Київської області. Батьки були колгоспниками, із бідних селян. Коли організовували колгоспи, ми нічого не внесли туди, бо не мали ні корови, ні коня, ні реманенту. Не маючи своєї землі, батьки батракували у багатих, - розповідає про далеке дитинство Микола Германович Літковський. Він і тепер пам’ятає найбільшу дитячу радість, коли батько приніс йому нові штани. - Я ніколи не мав фабричних штанів. Ходив, як сусідські хлопці-бідняки, або без штанів, або зшитих із домотканого полотна. Це тривало до тих пір, поки не потрібно було йти до першого класу. - Так, так, синку, – мовив батько того дня. - Давай вставай на лавку і одягайся. Ідемо до школи. - До школи ? Я не хочу до школи, - відповів татові. - Я не хотів до школи. Дома я був вільний. Ми, дітлахи, видумували свої ігри, іграшки, і це мене влаштовувало. А ходити до школи, вчити уроки… Цього робити не хотів. – згадує з посмішкою сьогодні. Однак, після батькового: «Получиш ременя, якщо не будеш вчитися» по-іншому почав ставитися до головної роботи дитинства.Добре пам’ятає Голодомор 1932-33 років, від якого померли троє тіток. Пригадує, як батько видаючи мамі із скрині, що була під замком, картоплю для супу, трохи відволікся, а він тим часом прихопив дві картоплинки і сховав до кишені. - Увечері повертаються вони з роботи, а я кажу, мамо, а я знайшов дві картоплинки біля мосту. Синку, відповідає вона, - хто ж міг загубити картоплю. Ти взяв із скрині. Ой господи, давай їх сюди і не кажи батькові нічого, бо дістанеш. Більше він такого ніколи не робив, але сльози, що враз набігли на очі і важкий стогін, видають, як важко згадувати ті часи та рідних людей. Коли Микола закінчив сьомий клас, почалася Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років. Про її початок він дізнався не з несподіваної появи у мирному небі ворожих літаків, не від вибухів авіабомб чи снарядів. - По селу заговорили, що почалася війна. А ми, діти, не дуже цим цікавилися. Випасали худобу за селом, аж раптом до нас прийшла наша вчителька і каже: «Хлопчики, чи знаєте, що почалася війна ?» Ми до неї: «А ви й тепер будете казати, що Бога немає». – Підростете, ви самі дійдете до цього, без підказок. Я тільки хотіла вам сказати, що, коли зайдуть німці, будьте обережні, не ідіть до них, нічого не просіть, бо то чужі люди. Вони прийшли наше добро забрати, майте це на увазі, - прохала вона. Трохи згодом тихий літній вечір Горобіївки, що лежала по обидва боки яру, почали розтинати трасуючі кулі та вибухи гранат. То наступало вороже військо. Ховалася у погребі, поки все не затихло. - На другий день приходить наш дід, і каже, - Германе, треба піти за село і поховати солдат, які лежать там убиті. Організували чоловіків і пішли за село. І я був там. Взяли підводи, звезли тіла на кладовище, без трун поховали в одну яму. Тільки зняли верхню одежу і черевики. Забрали собі ті, хто хоронив. І тоді я побачив, що таке війна, - ділиться своїми спогадами про початок війни Микола Германович. А пришельці відразу почали встановлювати свої порядки. Було призначено старосту та поліцаїв. Замість колгоспу в селі заснували громадське господарство (громгосп). Для задоволення сімейних потреб у продуктах, кожній родині наділили гектар поля в одному масиві. Майно, громадський урожай – державна ( німецька) власність. За посягання на неї – розстріл. Селяни були широко оповіщені, що кожен, хто буде заходити до забороненої зони, хто переховуватиме у себе чи на своїй ділянці зброю, амуніцію, вибухові речовини або німецьку уніформу – підлягає розстрілу, а його будинок буде спалений. Та це не спинило розгортання партизанського руху, що зародився в сусідньому районі, в Григорівському лісі. Сільські хлопці, серед яких був і Микола, почали збирати для партизан зброю. Та їхня схованка була незабаром викрита і підозра відразу впала на трьох друзів - Миколу Літковського, Миколу Фесенка та Олексу Сірика. Хлопці у провині не зізналися, хоч як старався довести це старший поліцай Олекса Шлейка. Покарання вони не уникнули. У жовтні 1942 року їх трьох і ще кількох жінок відвезли на підводах до Ржищева, а на другий день поїздом, яким возили вугілля, відправили до Німеччини. По дорозі вони хотіли тікати, та коли побачили, як охоронці стріляли по втікачах, перелякалися і вирішили не лізти під кулі. Їхали вони довго, аж поки не привезли їх на розсильний пункт у Розенберг, а звідти, десь за два дні, на військовий завод у Дорстен. Робота на заводі була фізично не важка, але голодна. - Дуже мало нам давали їсти. Завод працював цілодобово у три зміни і коли нам випадало в другу, або в третю зміну працювати, то це було добре, бо біля заводської огорожі був ящик для відходів. Ми виходили ніби в туалет, а ходили до того смітника і вибирали звідти дещо з’їсти, - розповідає він. У центрі табору, де вони проживали, розміщувався невеликий табір з радянськими військовополоненими. Одного разу Микола наважився підійти до огорожі і запитати полоненого: «Дядьку, звідки ви?» Той рвучко повернувся і з люттю у чорних примружених очах промовив: «А вы сюда зачем приехали? Снаряды на своих отцов заготавливать !? Бомбы на головы своих матерей посылать! Да вас после войны будут вешать, как предателей!» Окрик німецького вартового припинив його люту промову. Та вона ніяк не виходила з голови хлопчини, повертаючи подумки знову і знову до рідного села та близьких людей, загиблих червоноармійців, яких ховали без домовини. Сім разів він тікав з підневільних робіт !!! Сім разів його ловили і знову повертали до роботи уже в інші місця. На щастя на підневільних роботах за втечу не вбивали. Пригадує, як після енної втечі його направили працювати на господаря та той , коли побачив, який він слабкий, домовився з церквою, щоб його взяли звонарем. Та дорослі французи, полька та киянка, які працювали на господаря, сказали, що він і на тій роботі не витримає, краще хай знову тікає. І він втік аж у Кутно (Польша). Там втікача упіймали і відправили у штрафний табір Гогензальц (Іновроцлав’є), де були і політичні, і бандити, і злодії, і ті, хто втікав. Тут пробув місяць і вперше зіткнувся з бездумною жорстокістю. - Уже з прохідної, коли нас там переписували, на мені був хрестик, який мама повісила. Так німець-реєстратор зірвав його з прокляттям. Від прохідної до бараку, команда бігом-марш, лягай. Я думаю чого лягати, стою. Наглядач мене копнув під зад так, що я полетів і впав. Прийшли до бараку, поклали свої речі і знову довкола бараку то гусячим кроком, то бігом. До цього він з таким ніколи не стикався. А тут знущання почалися на кожному кроці. Після Гогензальца був Штутгоф. Це вже був концтабір. Чому туди відправили ? Не знає. А пробув у Штутгофі рік. Тут були і євреї, і політичні, і бандити. Всі були разом. Статус концентраційного табору – утримувати всіх тих, хто на їх думку не підлягав перевихованню в фашистському дусі. -Це був дуже жорстокий концтабір, як і всі концтабори, - продовжує Микола Германович. Суворий розпорядок. Суворе виконання команд. Жорстоко карали за найменшу провину. По-перше, я бачив декілька фільмів про концтабори. Там обшарпані в’язні, обірвані. Це брехня. Абсолютний порядок повинен був бути у концтаборі. Чисто підметена доріжка, одежина повинна бути чиста, полатана. Носки також повинні бути поштопані, ніяких дірок. У суботу працювали до обіду. Після обіду у суботу, приводили в порядок себе. У блокового були нитки, голки. Все, що потрібно, щоб міг себе привести до порядку. Увечері – перевірка. Вишиковували, перевірка. А в тебе номер косо пришитий, за шиворот – на бік, носок не заштопаний – на бік. Куртка брудна - туди ж. Там стояв козел. Через козел…. І кому скільки 10, 15, 20, а кому 5- палицею всипав. І, щоб до завтра все було виправлено. Суворий порядок був. Неділя – вихідний. Сиділи в бараках, нічого не робили. Але себе міг до порядоку приводити. Та, щоб все було пунктуально. Ліжко, щоб було заправлено, як стіл рівненько. Матрас був набитий дерев’яною стружкою. Переспав, підйом, коли проголосили сигнал. Схопився. Треба було гладенько розправити стружку в матраці. Гладенько поставити ковдру, взяти дошку ( була спеціальна дощечка), дощечкою загладити, щоб було рівненько. Загладив. Поклав на місце і у вашраум. А тим часом блоковий пройшовся вздовж ліжок. Подивився, чи все в порядку. Чи табуретка стоїть на місці. Якщо помітив непорядок, теж всипав і - переробляти. І били на кожному кроці. У Штутгофі повинна була бути якась фабрика. Ми копали каналізацію. Важко робили. Від ранку до вечора. Годували дуже погано. І я б не вижив, якби ув’язнений німець не підтримав. Одного вихідного я проходив повз харчоблоку (тремтить розповідаючи), він побачив мене і покликав. Подивився він, чи нікого немає, покликав мене, сунув мені одну картопельку і сказав приходити в наступні дні. Не кожен день вдавалося, але час від часу підгодоовував. Навіть були випадки, що миску із супом поставив мені. Собак там не було, а есесівці теж не дивилися за такими дрібницями. Наближався фронт і німці не хотіли віддавати молодь росіянам, і тому їх перевезли до Маутхаузена, який відносився до третьої категорії жорстокості. У Маутхаузені ще жорстокіше було, ніж в Штутгофі. - Там я не зустрічав, щоб есесівці били ув’язненх. Це робили наглядачі. Тут врятував нас наш блоковий, чех. Педагог. Як би не він, ми б не вижили. Шкода й говорити.У Штутгофі не було відбору у газові камери. Там убивали і своєю смертю умирали. А у Маутхаузені вже були газові камери. І він сам чудом уник газової камери. - Ще у Штутгофі я на щось сподівався. Ось прийде фронт, звільнять нас і – додому. Ще були такі мрії. В Маутхаузені цих мрій уже не було. Можете мені не повірити, але виснажений організм, який доведений, як то кажуть, до ручки, нічого не хотів. Мені там було все одно - умру сьогодні, завтра… Ну і що. Ми там в каменеломні працювали. Із кам’яної гори звозили глину. Прийшов, накидали її на вагонетку, штовхав до шурфа і назад. Дочекав обіду, з’їв ту баланду. І далі працювати. - У Маутхаузені були такі люди, які знали про події на фронті. Я не знаю, звідки вони це знали, але дуже згуртований тут був Рух Опору. Нам говорили « уже фронт там, уже фронт там…». Аж ось, на другий день, 5 травня, вже чути близьку канонаду і… враз через розбиті ворота в’їжджає американський танк. Це було довгоочікуване визволення. Це вже була свобода. – Я тоді був такий радий, що все-таки дожив до цієї події. Ну я не можу передати словами ( голос дрижить, сльози на очах). Американці сказали, щоб звільнені йшли на пересильний пункт, або до росіян, або до американців. Куди завгодно, але щоб не вешталися куди попало. На пересильний пункт він уже не захотів іти і на попутніх машинах добрався до Кремса (Австрія), а звідти до Відня. З Відня по довідці, виданій комендантом, на поїздах доїхав через Львів аж до Миронівки. Там переночував на вокзалі, а вранці - додому. - Іду знайомими полями, уже у селі своєму, іду. Бачу, там жінки працюють, та здалека нікого не пізнаю. Враз вони полишали сапки і біжать до мене. Дізнатись, хто ж це там повертається. Мамо, кричу. Прибігли, обнімаємось. Плакали і раділи. І я плакав. І вони, - і зараз схлипує згадуючи ту зустріч. У 1957 році доля привела його в Закарпаття, у Мукачево. Тут, уже випускник факультету журналістики Київського університету Микола Літковський працював у редакції міськрайонної газети «Прапор перемоги». - Ми тебе направимо у Мукачево, - сказали йму в Закарпатському обкомі партії. Там Дашковський, редактором. От, якщо ти з ним спрацюєшся, то тоді в будь-якій редакції працювати зможеш. Так і працював він у редакції до самої пенсії, завідувачем відділу сільського господарства. А з головним редактором Михайлом Максимовичем Дашковським, настільки спрацювались, що навіть рекомендацію йому у партію дав. Кавалер ордена «Знак Пошани», ветеран журналістики М.Г. Літковський з самого заснування очолює Мукачівську міську організацію Української Спілки в’язнів-жертв нацизму, опікується тими, хто, як і він постраждав від нацизму, хто пройшов через фашистські концтабори. Він пам’ятає, як йому колись допомагали. Не забуває. І він також чим може допомагає. Та не забуває і тих, хто зробив багато зла іншим, навіть називає деяких своїх земляків, бо вважає, що можна багато чого простити, та забути – ніколи. PS. 11 квітня 2011 року у малому залі Мукачівської міської ради відбула зустріч керівництва міста з колишніми в’язнями фашистських концтаборів, присвячена Міжнародному дню визволення в’язнів фашистських концатоборів. Присутні на зустрічі висловили глибоку шану міській владі за повагу та турботу до людей старшого покоління, до тих, хто пережив пекло концтаборів. А голова міської організації Микола Германович Літковський підкреслив, що такої уваги до них, як у нашому місті, ніде не зустрічав, навіть у Росії. Іван Лендьєл, для Mukachevo.net