Велика Добронь — угорськомовне село. Розташоване за 40 км від Ужгорода. Більшість тутешніх заробляють на вирощуванні городини та сорго. У суботу об 11.30 в урочищі Ороньош Домб 10 родин збирають цю культуру. На полі під лісом працюють 50-річний Василь Молнар з дружиною Марією, 33 роки. Їм допомагають доньки — 14-річна Марія, на рік менша Дора й Вікторія, 11 років. — Сорго вирощую з дитинства. Скільки себе помню, ходив на поле з батьками, — розповідає Василь. — Як женився, почали робити удвох із жінкою. Діти підросли й помагають. Раньше працював у лісництві, а як скоротили, то тільки цим займаюся. У селі роботи іншої нема, а на віниках можна добре заробити. Маємо 80 соток під сорго, кожен рік плетемо до тисячі віників. Із цього й годую родину. Молнари працюють кухонними ножами. Ними зрізують вершечки рослин, складають у снопи, в'яжуть. — Як буде файна погода, то треба тиждень, щоб визбирати сорго. Дома його сушимо, а потом цілу зиму в'яжемо віники, — втирає з чола піт. Навпроти кожного двору в селі стоять по два-три віники. Так селяни рекламують продукцію. — Через село проїжджають на Мукачеве, Берегове. Зупиняються і купують віники. За штуку прошу 10 гривень, як беруть оптом — даю скидку, — говорить 62-річна Єлизавета Пінте. Вона понад 30 років робить віники. Вирощує сорго на 3 га землі. — Збирали два тижні. Маю 10 дітей, то всі приїхали помогти. Частину вже висушили, а решту тепер досушую, — розкладає зеленуваті снопи у дворі. — Сухі колоски сортую на дві купки. Більші підуть на серцевину віника, а менші — зовні. Прошлий тиждень нав'язали 200 штук. Помагає мені сусід. Він в'яже сорго до дерев'яних держаків, а я шию. Аби віник був рівний, хвіст обрубую сокирою. У нас прийнято так, що в'яжуть віники тільки чоловіки. Бо це тяжка робота. Сорго треба обв'язувати дротом — там потрібні міцні чоловічі руки. Жінки тільки обшивають мітли дратвою й обрубують. Сорго сіють у березні-квітні. Воно росте, як злак. Додаткового обробітку не потребує, тому вигідне. — У дощове літо виростає густе-густе, у посушливе — високе й рідке. Цьогоріч дощі були рясні, то й рослина куца і густа, — каже Адальберт Раті, 64 роки. Він сидить у гаражі. Сортує сухі колоски. Поряд стоїть саморобний млин. На ньому обмолочують сорго. Зерном годують курей і поросят. Частину лишають на сіянку. — Маємо 2 гектари поля. Раньше сіяли 3 гектари, але то дорого обходилося. Треба багато грошей на посів, на солярку для трактора. Тому зменшили площу. На решті землі тепер вирощую паприку, помідори й огірки. Цього августа було тепло, то зрізане сорго добре висохло. Треба стежити, щоб не було зелене й мокре, бо тоді віник розпадеться. З гектара поля в'яжемо тисячу віників, а як добрий рік, то й дві тисячі виходить. Час од часу до села приїжджають оптові покупці. — По мітли їдуть аж із Дніпропетровщини і Запоріжжя, — говорить Раті. — Пакують у мікроавтобуси. Раньше, до кризи, ми мали закази на рік уперед. Тепер заробітки впали, бо замовлень майже нема. Частіше доводиться виїжджати з мітлами на базар до Ужгорода. Там продаю уроздріб. Треба цілий день торгувати на пекучому сонці, аби привезти додому сотню-дві гривень.