Випадково на цей табір не натрапиш. Він надійно заховався на вулиці Тролейбусній, неподалік депо, у хащах біля ґрунтової дороги. Помітили ми його з вікна потяга – колія пролягає зовсім недалеко. Що тут живуть саме цигани, нам розказали люди, які працюють неподалік – на новобудовах. Розповідають, що у цьому районі роми поселилися вже давно, спочатку жили у якомусь будиночку, та рік тому там сталася пожежа й нібито навіть хтось із них згорів. Решта перебралися у хащі. Живуть з того, що збирають метал. Люди кажуть, не гребують і поцупити дещо. Чи багато того заробітку, не знають, та інколи до табору під’їжджає таксі. …Іти до циганів, м’яко кажучи, страшнувато. Стежина серед чагарників – як мінне поле. Здається, чітко визначеного місця під туалет тут не існує. Кілька кроків – і перед нами невелика галявина. Десь зо п’ять шалашів – з дощок, картону, клейонок та килимів. На двох натягнутих між деревами шнурках сохне одяг. Збоку – колом сидять чоловіки, щось святкують. Дві жінки готують їжу. А на фоні цієї сірості дуже яскрава пляма – величезний рожевий слон на даху однієї з халуп. На прихід незваних гостей чоловіки реагують одразу. Кілька підривається зі своїх місць і прямують до нас. Не треба бути експертом, аби побачити, що вони вже добряче напідпитку. У голові одне питання – тікати вже чи ще трохи почекати? Обережно питаємо, чи згодні розказати про своє життя. Чому б і ні? – вони явно у доброму гуморі. Але спочатку запитують самі: як дізналися про табір і чи ми не з міліції. Запевняємо, що табір побачили з вікна потяга, а другою відповіддю стало журналістське посвідчення. Говорити взявся циган, який назвався Аркадієм. «Ви главне не бійтеся, не трясіться, – заспокоював той. – От та жінка – наша тьотя Лєна, у неї 11 дітей, двоє сидять по тюрмах, один помирає – в больниці на Матейка лежить. Йому було 25 років вчора, то ми святкували, а нині похмеляємося». Циган розповідає, що саме в цьому місці вони живуть уже три роки, а в цьому районі міста – цілих вісім. «Постійно тут мешкають лише семеро, – каже Аркадій. – А ми заїжджі. От сезон почався – хрінь підемо копати». Зараз їх у таборі – двадцять. Що то за «хрінь», так і лишилося незрозумілим. Бо далі вони всі на купу заговорили про те, як шукають метал. «Я навіть не желаю врагові свому того чи псови», – жаліється Аркадій. Інші підхоплюють: «Ми робимо тяжко, гірко». Підходять ще. Серед «новоприбулих» молода дівчина та хлопчик. З порозкидуваних по табору іграшок видається, що тут є й інші діти. Але Аркадій категорично заперечує: «Тут нема малих дітей. От йому – 14, а є ще один – на рік молодший. Але вони ся попрошаєм не займають». Дівчина обмовляється, що є ще й дворічна дитина, але швидко замовкає. Про що готові говорити – так це про побут у таборі. Кажуть, збирають метал, але запитання, куди здають, – ігнорують. Де миються і перуть? – у річці, але ще у місті є й сауни, і бані. Де зимують? – тут. «Ми цигани до морозу привикли, у нас то в крові». Що їдять? – а що сестри приготують. От, сьогодні на вечерю голубці – циган демонструє новесеньку наповнену сковорідку. «Бачите, у нас навіть палатка нормальна є, – показує Аркадій на старезний одномісний намет, розкладений збоку. – Там живе барон. Чого барон, бо він смотрящій. Ви фільм «Кармеліта» не дивилися?». Молодий худорлявий чоловік, якого назвали бароном, застілля не покидає. Зауважуємо, що у всіх тутешніх чоловіків на руках шрами. «То у нас такий закон, напівциганський, – пояснює Вадим, який перед тим не забув наголосити, що він недавно із в’язниці. – Як сам себе не жалієш, то чого других жаліти. Ми цигани, у нас то в крові. Нами чорт балує, отой Йошко». Заходимо на слизьке – питаємо про крадіжки. Море обурення. «Ото городи тут є людські, ми їх охраняємо, – запевняє циган, що назвався Омеляном. – Вам казали, що ми крадемо? Вони не знають, крадуть ваші українці, а на нас спихують. А знаєте чого? Бо вони бачать, що цигани ходять взад-вперед, а потім кажуть, хто краде? – цигани. Та зі мною случай був такий – я шостого числа ймив вора, який крав з кишені діда старого гроші. Я його тако злапав і кажу – верни то діло. Ми нігде не крадемо. Не було жалоб ніколи, скільки ми тут вже працюємо. Тут наші навіть поховані». Тут – це на Тролебусній? «Так», – кажуть одні. «Ні, на Чукалівці!» – перекрикують інші. За той час біля нас зібрався чи не весь табір. Кожного цікавить, а де ж то буде. Хтось хоче, аби його по телевізору показали. А от Вадим, аби передали по радіо «Сяйво», його у тюрмі слухають, «аби ті хлопці, з якими я сидів, почули, як я живу бідно». Врешті ці розпитування циганам набридають. І Омелян пропонує своїм випити, має тост. «Я хочу випити за івано-франківського мера, – урочисто проголошує він. – Як його фамілія, Анушкевичус? А раньше хто був, Шкутяк? Тоді нам було гірше – веде він далі. – Тож я хочу випити за Віктора Анушкевичуса. Аби Бог дав йому здоров’я, бо він нормальна людина, відколи він прийшов, відтоді нас так не трогають. Так і напишіть – закарпатські цигани за вашого мера». Аби врешті покинути табір, нам знадобилося хвилин із п’ятнадцять, роми не охоче прощалися з такою розвагою. А ще старший циган переконливо рекомендував не публікувати фотографії, на яких цигани п’ють. Хвилин десять говорив про це. А Вадим додав: «Тільки дивіться за собою, будьте обережні. Бо я характера такого. Зека буває що переклинює».