Закарпатський нонконформіст: до 100-річчя Павла Бедзіра відкрили виставку його творів (ФОТО)
Закарпатський митець Павло Бедзір - фігура неординарна та суперечлива, його твори насамперед згадують коли йде мова про закарпатський мистецький авангард 1960-80-х років.
Період експериментаторства й вільнодумства того часу був представлений нечисленною групою художників - це власне Павло Бедзір, Ференц Семан, Ліза Кремницька. Вони йшли проти течії, залишаючись нонконформістами і часто були ворожими для тодішнього панівного режиму та канулого в Лету соціалістичного реалізму.
Сьогодні 100-річчя з дня народження Павла Бедзіра вшанували виставкою в галереї "Ужгород". Добірка з майже 30 робіт репрезентує різні періоди та прояви творчості художника – у графіці й живописі.
«Павло Бедзір переніс на наш ґрунт те, що, можливо, було в Парижі на початку XX століття – богемне життя, та не в плані якоїсь претензії, манірності, нескінченних розваг, а в значенні дуже серйозних мистецьких пошуків. Він працював вільно і самовіддано, не визнаючи компромісів, та чітко йшов своїм шляхом художника. В умовах радянської несвободи мистецтво стало для Павла Бедзіра тією правдою, якій він не зраджував до кінця життя», - розповів під час відкриття ретроспективної виставки Михайло Сирохман, колега та товариш П. Бедзіра.
Інший близький друг художника, організатор вшанування, митець-експериментатор Павло Ковач згадував про славнозвісні «Дерева Бедзіра». Звісно це були просто дерева, а - образи. За хитросплетіннями стовбурів, вкоріненням у землю, устремлінням гілок у небеса ховається одне велике дерево – життя...
"Творчий почерк Бедзіра легко впізнається насамперед за графічними деревами – жорсткими, закрученими, неймовірними, фігуральними, дивними, схожими на людей. На людей сильних, цілеспрямованих, оригінальних. Бедзірові дерева глибоко, розгалужено й міцно чіпляються за душу, загартовуючи її. Це не живописні солодкуваті дерева – це дерева, які ставлять у серці й розумі карб, печать, зарубку", - каже журналіст Михайло Фединишинець.
Митця з нами немає вже 24-й рік, але коло шанувальників його творчості та бажаючих розгадати таємні знаки в роботах Бедзіра лише зростає.
Павло Юрійович Бедзір народився 26 січня 1926 року в селі Калини (тоді Чехословаччина), нині - Тячівського району Закарпатської області у родині священика. Помер 10 липня 2002 року в Ужгороді. У 1946-му закінчив відділ живопису Ужгородського училища прикладного та декоративного мистецтва. Педагогами з фаху були Адальберт Ерделі, Федір Манайло й Ернест Контратович. Був одружений із художницею Єлизаветою Бедзір-Кремницькою. За життя відбулися всього дві персональні виставки художника – у 1994 та 1995 роках в Ужгороді та Будапешті. Лауреат обласної премії ім. Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі за серію графічних робіт «Життя дерев» - 1996 року.
"Хоча сам Бедзір згадував, що йому нічого не дала закарпатська школа живопису: ні Ерделі, ні Бокшай, ні Коцка. Павло Юрійович був самодостатнім і це його рятувало від розмивання в стрімі. Завдяки власним філософським поглядам Павло Бедзір був «гуру» для багатьох молодих українських художників. Я приятелював у Львові з учасниками мистецького товариства «Шлях» і чимало митців згадувало Бедзіра значно більше, ніж Романа Безпалківа. Багато з них спеціально приїжджали в Ужгород, ризикуючи бути запідозреними органами КДБ", - згадує Петро Мідянка. І додає: "Для нього прикладом були слова Конфуція: «Головне, не щоб мене розуміли, а щоб я розумів людей»".
Перша посмертна, імпровізована виставка відбулася через рік після смерті Павла Бедзіра 27 січня у будівлі Художфонду в Ужгороді. А у 2013 році було відкрито галерею ILKO в Ужгороді, на якій було презентовано велику виставку Павла Бедзіра, яка складалася з 50 робіт митця.