Журналіст, який взяв до рук зброю: колишній редактор Mukachevo.net розповів, як війна змінила його життя (ФОТО)
Колишній журналіст «Мукачево.net» та «Суспільного» розповів про мобілізацію, підготовку, бойові чергування, втрату побратимів і те, чому після війни хоче знову писати — вже про тих, кого зустрів на фронті.
Сім років свого життя Михайло Пилипко присвятив журналістиці. Працював у «Мукачево.net», а згодом — у Закарпатській філії Національної суспільної телерадіокомпанії України «Суспільне Ужгород». Писав про події, людей, волонтерів та українських захисників.
Сьогодні Михайлу 36 років, і він уже сам є військовослужбовцем Державної прикордонної служби України. Його шлях до війська розпочався не з професійного рішення змінити журналістику на військову справу, а з усвідомлення, що повномасштабна війна рано чи пізно змусить кожного визначитися зі своїм місцем у ній.
У 2025 році Михайло отримав повістку, добровільно прибув до ТЦК та СП і пройшов військово-лікарську комісію. Після мобілізації потрапив до 27-го Мукачівського прикордонного загону, де розпочав військову підготовку.
Від редакції — до війська
До повномасштабного вторгнення Михайло працював журналістом, а у 2022 році поєднував журналістику з роботою у школі, де викладав фізику та інформатику.
Він зізнається: ще з перших днів повномасштабної війни емоційно переживав те, що відбувалося в Україні.
«Я розумів, що прийдеться долучитись і мені до лав Сил оборони України», — згадує Михайло.
Після мобілізації він спочатку проходив підготовку на Закарпатті. Саме там познайомився зі своїми першими побратимами. Згодом після трьох тижнів підготовки його направили до Головного центру підготовки особового складу ДПСУ поблизу Черкас, де він пройшов базову загальновійськову підготовку.
За словами Михайла, реальність навчального центру суттєво відрізнялася від багатьох історій, які він до цього читав в інтернеті.
Попри багато інтернет-історій про погане ставлення до новобранців, у нас нічого цього не було», — розповідає він.
Курсантам пояснювали завдання, командири ставилися з повагою, а фізичні навантаження збільшували поступово. Доступними були харчування, душ, прання та медична допомога.
Найважче, каже Михайло, було не фізично.
Після цивільного життя доводилося звикати до розпорядку, який формує вже не сама людина. Водночас нові знайомства та відчуття братерства допомагали пройти період адаптації.
Перші бойові чергування
Після завершення БЗВП Михайла та ще сімох військовослужбовців із його взводу направили до прикордонної комендатури швидкого реагування Харківського прикордонного загону.
Перед першим виходом на позиції новоприбулі військовослужбовці проходили додаткову адаптаційну підготовку. Вона частково повторювала БЗВП, але вже з урахуванням специфіки регіону та досвіду безпосередніх командирів.
На позицію Михайло вперше вирушив приблизно через три тижні після прибуття до підрозділу.
«Звісно, було страшно», — згадує він.
На місці старший позиції все пояснив і показав. Так розпочалися бойові чергування.
Загалом Михайло провів на позиції 50 днів. За цей час були обстріли та постійна присутність ворожих безпілотників.
Саме дрони, за його словами, створювали найбільше проблем.
«Багато разів нам доводилося перечікувати в кущах та укриттях, щоб не "спалити" позицію», — розповідає військовослужбовець.
Попри небезпеку, його перший період на позиції минув без втрат.
Коли журналіст перестає бути спостерігачем
До війська Михайло неодноразово писав про захисників України. Розповідав історії військових, волонтерів, людей, які допомагали армії.
Але перебування поруч із військовими змінило його погляд на них.
Особливого значення набули історії тих, хто перебуває на фронті від початку повномасштабного вторгнення та пройшов через найгарячіші напрямки.
Для журналіста це означало зміну самої перспективи: тепер він уже не просто спостерігав за війною та розповідав про неї читачам.
Він став її безпосереднім учасником.
І деякі речі, про які раніше доводилося писати, тепер Михайло сприймає зовсім інакше.
Найважчими стали втрати.
«Будучи журналістом, я писав чимало статей про загиблих героїв, які віддали найцінніше за мирне майбутнє України. Проте найважче стало втрачати на війні побратимів», — говорить він.
Йдеться вже не про незнайомих людей із новин. Це ті, з ким він спілкувався, проходив певні етапи служби, стояв на позиціях і від кого отримував бойовий досвід.
Особливо психологічно складною для нього стала участь в евакуації загиблих друзів та спілкування з їхніми рідними.
Пильність, яка може врятувати життя
Війна відкрила в Михайлі рису, про яку він раніше міг навіть не замислюватися, — постійну пильність.
У зоні бойових дій, каже він, не можна втрачати її навіть на мить.
«Пересуваючись, треба завжди слухати небо, дивитися під ноги і по сторонах. Пильність — одна з головних умов зберегти себе і побратимів», — пояснює військовий.
Це зовсім інше відчуття реальності, ніж те, з яким людина живе у цивільному житті.
«Правда одна»
Журналістика і військова служба для Михайла на перший погляд є двома різними професіями. Однак для нього вони залишаються пов'язаними одним поняттям — правдою.
«Правда, вона всюди є правдою. А правда одна — росіяни прийшли на нашу землю, щоб знищити, вбити, випалити та розграбувати», — говорить він.
Як журналіст, Михайло писав про російські обстріли та злочини проти мирного населення. На службі ж побачив наслідки війни безпосередньо.
Він розповідає, що став свідком того, як російські «Шахеди» нищать житлові будинки та історичні споруди, як FPV-дрони атакують цивільні автомобілі та карети швидкої допомоги, а російські ракети вражають цивільний транспорт.
Тепер ці події для нього — не лише журналістські матеріали чи повідомлення з інформаційних стрічок.
Це побачене власними очима.
Повернутися до журналістики — але вже з іншими історіями
Якщо після завершення війни Михайло знову опиниться в редакції «Мукачево.net», він хоче писати про тих, із ким познайомила його служба.
Про багатодітного батька, який добровільно пішов захищати Україну. Про чоловіків із різних регіонів, які залишили вдома дружин і дітей. Про військових, які віддали життя і вже ніколи не матимуть можливості створити власну сім'ю.
«Після завершення війни я хочу написати історії про кожного свого побратима», — говорить Михайло.
Для нього це не просто майбутні журналістські матеріали. Це спосіб зберегти пам'ять про людей, із якими він пройшов війну.
Чи повернеться колишній Михайло?
Війна змінює людей — і Михайло цього не заперечує. Каже, що друзі вже помічають зміни в ньому.
Повернутися до колишнього цивільного життя і просто забути пережите, на його думку, вже неможливо.
Але журналістський досвід після війни може набути нового значення.
«Маючи за плечима такий досвід, буде набагато легше доносити людям правду про війну, про людей, які загинули за Україну», — каже він.
Сім років журналістики навчили Михайла працювати зі словом. Війна дала йому досвід, який неможливо отримати з книжок чи репортажів.
І коли він знову сяде за журналістський текст, це будуть уже не лише історії, які він почув від інших.
Це будуть історії людей, яких він знав особисто, історії побратимів, втрат, боротьби та життя на війні.
Історії, які, за його словами, мають бути розказані.