Зазвичай літня поїздка на морське узбережжя асоціюється із суцільним позитивом. Адже це час відпочинку від турбот та суєти, коли відкладені гроші хочеться витратити із максимальною користю - і не лише забути про роботу, повалятися на пісочку, а й збагатитися новими враженнями під час екскурсій. Утім на власному досвіді змушений констатувати: у вітчизняному туризмі на Чорноморському узбережжі за останні п’ять років практично нічого не змінилося. А у деяких речах навіть зроблено величезний крок назад, до минулого. Якість паде, натомість ціни за різнобічні послуги та розваги зростають із шаленою швидкістю. Український парадокс: якісно відпочивати у рідній країні вже кілька років стало набагато дорожче, ніж за кордоном, скажімо, у Болгарії, Хорватії або Греції. Мова йде саме про якість… Утім, залишається ще один варіант, що ним користаються «бюджетники» – насамперед, педагоги, лікарі, працівники адміністрацій тощо - яким вартість путівки у морській санаторій частково компенсується за рахунок їхніх профспілкових внесків. Інакше як повернення до часів СРСР такий «відпочинок» не назвеш. Можливо для когось він буде хіба ностальгічним, але якісним його назвати просто язик не повертається... Чому в Україні вигідно бути хронічно хворим? Перший етап - отримання путівки. Незважаючи на будь-які негативні відгуки від колег та на сайтах і форумах, закарпатські бюджетники все-одно намагаються поїхати на море. Для багатьох з них саме профспілкова путівка - єдина можливість цю мрію здійснити. Однак отримати її не так вже і просто. Адже кількість путівок, що виділяється на певну установу, обмежена. Тому тут вже нерідко підключаються особисті знайомства. Ще одна перешкода – медичні довідки. Адже кожен санаторій має свою спеціалізацію. Тому бюджетникам слід перебувати на обліку у певного лікаря і страждати на відповідні хронічні захворювання. А значить все має скластися чітко як пазл. Бо якщо у санаторії лікують астматиків, а у вас високий тиск чи болить спина - все відміняється. Однак, як відомо, не буває безвихідних ситуацій... Головне знати, як обійти ці бюрократичні перепони. А наші люди це добре знають. Досить складно також оформити всі потрібні папери у фонді соціального страхування. Хоча це вже головна біль для бухгалтера підприємства… І навіть коли омріяний папірець у вас у кишені, а дні відпустки вже почали спливати як пісок, то й на цьому клопоти не закінчуються – не факт, що вдасться взяти квиток на поїзд. Адже у напрямку Криму та Одеси у літній період всі «козирні» місця, як заведено, розкуповуються на місяць вперед. Отже, за підготовчій етап за 5-бальною шкалою варто покласти міцну одиницю. Оскільки початок «оздоровлення» обійшовся у купу витрачених нервів, декілька пакунків для пришвидшення оформлення, біганини по спекотному місту, дзвінків потрібним людям, благанням у касі вокзалу знайти нижні полиці тощо. Для людей, які можуть дозволити собі купувати туристичні вояжі за кордон, такі «дрібниці» абсолютно незрозумілі. Адже прийшов у агенцію, сплатив гроші – і далі основна турбота лише спакувати валізи. Вирок автора: 1 з 5 балів. Чи існують у нас «приватні» вагони? Другий етап – власне поїздка до місця призначення. Якщо прямуєте до Одеси, то на вас чекає незабутня подорож у потягу з легендарною назвою «Хаджибей». Але більше йому пасуватиме зовсім інша назва, теж здається походженням з тюркської, а саме «Шайтан-арба». Якщо раніше вищим класом вважалися купейні вагони, то тепер деякі українці, навчені гірким досвідом, намагаються їздити у плацкарті. Там принаймні не так сильно відчувається спека та задуха, однак присутні інші ароматично непривабливі елементи. Питання «чому не працюють кондиціонери?» провідники сприймають як абсолютно нелогічне та недоречне. Ніби кондиціювання повітря не входить у вартість квитка. Пасажири шуткують: що поробиш, принаймні безкоштовна сауна. А як не щастить, то не щастить: у купе по сусідству їде душевнохвора людина, яка одразу починає розповідати про свої дитячі роки, проведені у притулках та раптово хапати дітей за руки та ноги. Коли потяг нарешті рушає, а надія на якесь покращення зникає як стовпи за вікном, раптово з’являється якась жінка і голосно пропонує всім бажаючи перейти у вагон підвищеного комфорту – спальний («Кому в СВ?»). Звісно з доплатою. Чесно кажучи з подібною пропозицією зустрівся у своєму житті уперше. Досить дивним видався той факт, що СВ в Одесу в розпал сезону може бути порожнім. При чому коштує такий привілей не дуже й дорого – додатково 200 гривень на людину. І ці гроші повністю себе виправдовують. Навіть килимки у коридорах тут бездоганно чисті, не кажучи про свіже та прохолодне повітря. Та й комфорт, звісно, вартий того: стіни у купе обшиті дерматином, замість верхніх полиць – дзеркала, все чистенько та гарненько, а провідниця привітна та у чистій сорочці... Але все-одно якось дивно. Зазначу кілька нюансів. По-перше, вдалося поторгуватися з провідницею (вона практично одразу погодилася продати перепустку до «прохолодного раю» за 300 гривень за двох дорослих та малу дитину). Звісно, жодного офіційного документа (квитка або фіскального чека) я не отримав. По-друге, цей так званий спальний вагон не мав ніяких позначок, що він саме «спальний». Ззовні на вигляд, звичайний, купейний. А всередині зовсім інший. По-третє, наповнювався він за рахунок таких самих «перебіжчиків», які втікали від задухи та смороду, як і ми. І нарешті, при більш детальному аналізу самого купе, виявилося, що це справді не «спальний оріджінал», а перероблена під нього колишня купешка. До того ж не першої свіжості (про це свідчили історичні подряпини на металічних частинах, які вочевидь не зуміли замінити та замалювати). Що це за новітня технологія на залізниці можна гадати довго. Але все скидалося на те, що у цей вагон (за номером 7) не продають квитки у касах. Тобто існує він явно не за правилами. Або його запустили спеціально «під Євро 2012» для іноземних туристів, або він ще офіційно не оформлений, або ... просто зданий в оренду приватній особі. При чому останній варіант виглядав найбільш правдоподібно. Утім, більшість, мабуть, просто здивується моїм здогадкам: чоловіче, тобі їхати треба або «шашечки» (як у бородатому анекдоті радянських часів про таксі). А й справді – чого це я доколупався? Якщо і їздять Укрзалізницею чиїсь приватні вагони, то нехай собі їздять. Аби у людей вибір був. Але в тому то і справа, що особливого вибору в нас немає. Нам пропонують купувати квитки, а потім доплачувати за всі додаткові вигоди. При чому, невідомо кому. Нехай, я не проти «приватних» вагонів. Нехай вони будуть. Але чому я всі ці умови не можу отримати одразу? Чому в нас один вагон має позначку «сніжинку» – там працює кондиціонер. Інший такої позначки немає, але квиток коштує ті самі гроші. І ще багато «чому», на які ні представники Укрзалізниці, ні пересічні громадяни відповіді дати просто не можуть. Ми вже звикли до того, що країна в нас така – дивна та загадкова. І щодня тут таке: як пощастить у звичайних речах – ми радіємо, як не пощастить – валимо на наш менталітет або владу.І ніхто не знає, коли все це закінчиться. І я не знаю. Бо вже навіть реагувати на якісь «дрібнички» не хочеться. Інші скажуть: а чого ти хотів? А справді – чого я хотів? Може просто жити по-людськи? І отримувати за власні кошти хоча б мінімально адекватні товари та послуги. Однак, у нас чомусь за це потрібно ще додатково доплачувати. Тому за послуги Укрзалізниці я ставлю наразі двійку. Хотілося б одиницю, але все-таки їхав я у комфортних умовах. Тому ще одна одиниця – за «фактор везіння». Дякую, що він з’явився. Але не так залізниці, як вищим силам, які мабуть все-таки побачили, що ми прямували на відпочинок і вирішили, що буде дуже жорстоко псувати все одразу, у перший ж день... Вирок автора: 2 з 5 балів. Далі буде…