Вони митці. Обоє молоді, відомі і талановиті. Про обох чимало писали і писатимуть крайові, а згодом, можливо, і центральні видання. Вони – фантазери, романтики й ідеалісти. Вони Майстри. Кожен – своєї справи. І вони – друзі. Скульптор і кондитер. Відомі своїми цікавими роботами, проектами ідеями й перфомансами. У них на двох чимало робіт, а разом вони учетверо цікавіші, аніж кожен з них окремо. Йдеться про Михайла Колодка та Валентина Штефаня. На стику своєї дружби вони створили шоколадну скульптуру геніального Ференца Ліста, яка стала першою у майбутній серії «Шоколадні історії». Нею Майстри починають літопис історії Закарпаття у шоколадних скульптурах. Про це ми поговоримо із кожним з них. По черзі. Наш перший співрозмовник – скульптор Михайло Колодко. – Михайле, з чого почалася твоя співпраця з Валентином Штефаньо у створенні шоколадних фігурок? – Тут я б сказав, з чого почалася взагалі моя скульптура. А вона почалася тоді, коли ти відчув уже таку силу, що можеш творити, а не тільки вчитися і оцінювати чиїсь твори, і тобі потрібен матеріал для цього. А який може бути матеріал у скульптора? Традиційно це камінь і бронза. Бронзу дістати молодому скульптору без наявної поблизу ливарної майстерні – нереально. Хоча й таке траплялося, коли йшов на фабрику, назбирував кусочки бронзи, їх відрізав, полірував... Шукав кусочки відлиті, які були на щось схожі, і старався їх використати. Але тут ти був дуже сильним рабом того, що ти знайшов. З камнем простіше: його береш і витесуєш із нього все, що тобі потрібно. Але все одно воно обмежувало тебе тим, що займало дуже багато часу. Не можна було проробити тонкощі дуже детально. Для цього потрібен дуже хороший камінь, який коштує немалих грошей і т.д. З часом я почав переключатися на думки про те, що ж можна зробити інше? Один із таких моментів, які дуже розширили мої горизонти пошуку матеріалу – це були скульптури, зроблені із скотчу. Тобто це той матеріал, який аж ніяк не асоціюється в нас зі скульптурою, але я дивлюся на це і бачу, що це скульптура, яка діє. Це та інформація, яку хотів передати художник іншій людині, виконана засобами пластики. І все, що він хотів передати – він передав, і плюс до всього матеріал, за допомогою якого він це зробив, ще й допоміг йому це передати. Таких прикладів було багато. Так я наткнувся на цей шоколад. Ми з Валіком Штефаньо були давно знайомі і я знав, чим він займається. Просто ніяк не поєднував його заняття зі своїми ідеями. І коли найшло таке прозріння, то далі все відбувалося дуже швидко. Тому що технологія дуже схожа: перед тим, як ти скульптуру переводиш у бронзу, ти виготовляєш силіконову форму, в яку заливаєш гарячий віск, робиш обкатку, щоб віск дав тоненьку товщину, і все. Віск висихає, ти знімаєш силіконову форму і отримуєш тоненьку воскову модельку. Яка потім переводиться в бронзу. Шоколад має майже ту саму температуру в гарячому стані, що й віск. Його теж можна залити, теж треба його зробити таким пустотілим. Бо ж що якщо залити форму повністю шоколадом, то це буде неправильно з кондитерської точки зору, а по-друге, вона дасть усадку. І, як сказав Валік, люди не платять за те, що всередині. Люди платять за зовнішнє. Він навіть сам не помітив і не зрозумів, наскільки сильне на мене враження тоді справили ці його слова. Я тоді зрозумів, що шоколад і скульптура в цьому дуже-дуже подібні. Що шоколадні фігурки дідів морозів чи пасхальних яєчок порожні всередині. Ми платимо за велике яйце і чітко розуміємо, що всередині воно порожнє. І тільки 3-4 міліметрова шкаралупа – це те, що ми купуємо. А це і є скульптура, це і є та форма. І чому ця форма до цих пір така проста? Чому не ускладнюється? Чому ніхто не використовує? На ці питання наклався мій досвід, пов’язаний із тією безвихіддю, в яку я потрапив, роздумуючи, чому скульптура в маленькому провінційному містечку залишається нікому не потрібна, якщо ти лише не ведеш дуже тісну співпрацю з якимись галереями. І ти приречений на життя без діалогу. Я постійно запитував себе: як можна зробити скульптуру дорогу і дешеву одночасно? Дорогу тому, що я вкладаю в неї багато і вона дорого коштує. А дешеву, тому що я не можу її відлити ще й з дорогого матеріалу, і поставити на неї реальну ринкову ціну, яка має бути на бронзі, тому що її ніхто не купить. І вона не буде ніким прочитана. Я зрозумів, що шоколад у цьому сенсі ідеальний матеріал. Саме тому, що він дорогий, ми не можемо собі дозволити відлити скульптуру повністю з шоколаду. Тільки тоненький шар. І ще шоколад має таку трепетну властивість, якої не має бронза: ти можеш його з’їсти. Хоча й шкода його їсти, але інакше через 2 місяці він може зіпсуватися... І так людина заплатить за скульптуру небагато, але через деякий час змушена її з’їсти і згодом вона знову купить ще одну шоколадну скульптурку, бо вона їй подобається. Ну і ми нічого не втрачаємо, тому що використовуємо кондитерський силікон, з нього завжди можна зробити копію з воску і відлити з бронзи. Ми випадково натрапили на цю жилу. Думаю, з часом пластика скульптури зміниться на користь шоколаду. Тому що зараз моя пластика орієнтована на бронзу. Тільки використовуючи ті форми, які в мене були під бронзу, під віск, ми вилили форми з шоколаду і воно дало свій ефект. Людям сподобалося. Я відчув висказаність. Те, що я хотів сказати, було почуте. В мене нові думки, я хочу досказати невисказане, сказати ще більше, і бачу, що шоколад мені в цьому допомагаєж краще, ніж бронза. – Маленькі за розміром фігурки з’явилися саме тому, що на них іде мало матеріалу але вони можуть виразити стільки ж, скільки й великі? – Ну, як би це просто не звучало, але так. Першою маленькою скульптурою був Миколайчик. Замовлення не стояло на маленького Миколайчика. Потрібно було зробити якісь аксесуари з чогось кованого чи литого промислового чавуну, які би нагадували про свято Миколая. Якісь дзвіночки, чобітки, палички чи таке інше. Це мені не було цікаво і серед тих аксесуарів, які мене попросили зробити, запхав маленьку бронзову фігурку Миколайчика з тим, щоб замовник прийняв серед виконаної мною роботи ще й мою частину – маленького гномика, який сяде там на перилах і нікому не буде заважати. Вийшло так, що прийняли тільки його. – А потім була Свободка... – Так... Потім виявилося, що при своїх маленьких розмірах він мав не такий уже й маленький резонанс. Після Миколайчика Свободка повторила його успіх, але була вже орієнтована на те, що це тільки скульптура і тільки такого розміру. Далі вже готовий, але ще в майстерні вояка Швейк. Саме зараз настав той період, коли цьому герою 100 років і ми думаємо, коли буде найкращий час для його встановлення і відкриття. Потім Ференц Ліст... – Якщо розвинути цю ідею відтворення історії Закарпаття в шоколаді, то хто, чия постать може бути наступною? – Таких постатей є дуже багато. Ми зараз задумалися навіть над тим, щоб випустити серію з 20 фігурок і відкрити таким чином експозицію нашого музею шоколаду, який віртуально вже існує, є вже експонати, відкладені на поличку. Це наші перші шоколадні скульптури, перші експонати з музею шоколаду. Серед них той же Миколайчик, ті ж Свободка, Швейк та Ліст чекають свого часу відлиття в шоколаді. Вони будуть першими в нашому музеї. Для відкриття музею потрібно хоча б 20 експонатів. Тепер ми зважуємо, як краще зробити: щороку презентувати по 5-6 постатей, чи зробити відкриття одразу повного музею. Але їх є багато. Почну з таких жартівливих, які теж мають своє місце, але не одразу зрозуміло, яку причетність вони мають до Закарпаття – це Горбачов, Хрущов, Масарик. Горбачова, наприклад, ми хотіли зобразити з топірцем, довкола якого обвита виноградна лоза. – Не зразу ловлю зв’язок із Закарпаттям, якщо чесно… – Горбачов же ж вирубав на Закарпатті виноградники... Так він повпливав на Закарпаття. – А Хрущов? – Хрущов засаджував кукурудзу. У закарпатських Лучках за СРСР були видатні кукурудзоводи Юрій Пітра й Ганна Ладані. І він вплинув на велику кількість містян, які живуть сьогодні у «хрущовках», цього не можна забувати. Далі Петро І, зображений як Бахус, з келихом вина, сидить на діжці, на якій написано «Середнє» і рік, коли він замовляв вино звідти. Його посли приїжджали в Ужгородський замок на переговори з Ференцом Ракоці, коли той вів революцію і сподівався на підтримку Росії. Саме на межі жартівливого і серйозного ми хотіли виставити акценти в історії Закарпаття, за якими її можна було би розповісти відвідувачам музею і щоб ці акценти запам’яталися як 5-річній дитині, так і батькові, який прийде з тією дитиною. І треба шукати такі образи, такі акценти, які ніхто не використовує. Потім ще будуть Ведреш і Роден. Ведреш, який народився в Ужгороді, Роден, з яким Ведреш працював у Парижі, і таке алегоричне зображення їх сидячих на перилах пішоходного мосту і зайнятих ловлею риби. Роден дуже любив риболовлю. В нього натхнення приходило завжди на березі Сени. Ну а Ведреш міг би йому розповідати про гарну рибу, яка водиться в Ужі (сміється). Потім обов’язково Лаборець, Корятович, Еґан, але це та гілка, на якій ми, мабуть, не будемо акцентувати – видатні закарпатці, люди, які могли народитися не на Закарпатті, але повпливали на край. Просто якщо ми обмежимося цією гілкою, то не зможемо охопити всієї історії краю. Ще нам надійшло замовлення на Кротона. Цього року саме буде його річниця і є багато людей, яким можна подарувати ці шоколадні копії. Бо пам’ятник Кротону є, але він за ці 3 роки, протягом яких стоїть, мало що зробив. Є не дуже відомим. Річ у тому, що є яскрава постать, є Закарпаття, яке потребує цієї постаті, і є людина, яка профінансувала цей пам’ятник, вклала гроші в історію цього образу, але вона, ця постать, не працює. Шоколад у цьому плані набагато дешевший, і я впевнений, що при запуску шоколадного Кротона про нього говоритимуть більше, ніж про той гранітний, який уже існує в Білках. І знову – в шоколаді є той трепет, якого немає в граніті. – А музей буде пересувний чи стаціонарний? Якщо буде якась міжнародна виставка ЕКСПО, то що могло б поїхати туди від Закарапття? Що би здивувало всіх, шокувало і що можна було б відлити в копіях і залишити в подарунок? – Так, в цьому й полягає привабливість матеріалу – що він може бути продубльований без втрати якості при невеликій ціні і подарований від Ужгорода місту-побратиму чи ще якомусь іншом місту. На експо може поїхати увесь музей, причому у своїй копії. Оригінали залишаться в Ужгороді, а копії після виставки можуть бути продані чи подаровані. Взагалі ми зараз шукаємо механізм, за яким би працював цей музей. Напрямків у нас зараз безліч і які ворота ми відкриємо, на такі й доведеться працювати. Головне – вибрати той напрямок, який краще працюватиме на розвиток туристичного образу Закарпаття. Далі буде – з Валентином Штефаньо...