У радянські часи це була справжня візитівка краю. Завдяки двом успішним підприємствам – заводу «Електроавтоматика», що працював на «оборонку», та лісокомбінату тут вдалося створити справжній рай. Провели газ, вулиці вимостили бруківкою. Та головню оздобою Буштина став унікальний парк із 130 видами рослин, звіринець із усіма карпатськими мешканцями та міжнародний дитячий табір «Тиса». На початку 1980-х років батькам вдалося на роботі отримати путівку у «закарпатський «Артек», як величали тутешній піонертабір, і я мав можливість провести у Буштині незабутні літні дні. Опинившись днями у селищі знову, мене потягнуло на ностальгію і захотілося поглянути на те, що відклалося глибоким пластом десь на дні свідомості. Буштино й нині справляє враження доглянутого поселення. Ошатні будиночки, бруковані вулиці , навіть два світлофори! (Подейкують, що навіть у Тячеві їх не має). Чудова нова асфальтівка вела мене прямо до дендропарку, в одному з куточків якого розкинувся табір мого дитинства. І нині парк справляє величаве враження, хоча ставки затягнуті ряскою і там вже не вирощують риб і не плавають красені-лебеді. Зате двоє псів парувалися просто на моїх очах, наче підкреслюючи самотність цього закапелка природи. Тут відбувались дискотеки Дорога привела мене просто до воріт, що були зачинені на колодицю. Зате металеву хвіртку була замкнено лише на засув і я без проблем проник повз запущену сторожку в часи своєї шкільної юності. Всюди панує буйна зелень, яка не в змозі подолати хіба що заасфальтовані доріжки. Із корчів визирає сіра постать кам’яного піонера. Як не диво, ці скульптурки сурмачів та барабанщиків збереглися, але затягнуті живим зеленим зашморгом є чудовим символом колишнього і нинішнього часу. «Тиса» належала місцевому лісокомбінату. Влітку тут відпочивало кілька тисяч дітей не тільки з області, але й усієї України. Окрім того, були й школярі із сусідніх «братських» країн – Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Польщі. Ми з ними бачилися на традиційній ранковій лінійці. Колись знаменитий Буштинський амфітеатр Лише з пам’яті я пригадав місце, де всі шикувалися зранку. Нині тут все поросло густими кущами і молодими деревцятами. Чомусь згадалася розповідь знайомого біолога, що якщо на природу не впливати, то за 100-150 років всюди відновиться первісний ліс. Що ж, тут цей процес цілком унаочнений. Праворуч видніється великий п’ятиповерховий корпус. «Але ми жили в іншому, десь далі, за ним», – добуваю я з пам’яті уривки далеких спогадів. Так і є, за ним тягнеться інший корпус, вже менший. «Ми жили он у тій кімнаті» – дивлюся я на балкон на третьому поверсі, миттєво згадуючи те, про що не думав цілих тридцять років. Навіть своє ліжко побачив в уяві. Воно стояло посередині кімнати. Скраю біля вікна спав хлопчина з Рахівщини, який оповідав нам жахливі історії про едельвейси і смерть романтичних юнаків, що розбивалися на скелях, тягнучись за шовковими косицями для коханих. Я навіть пригадав рожеву потріпану обкладинку книжки «На каравелі «Улюбленець Нептуна», яку читав у «тихий час», коли піонервожаті залишали нас на самоті. Цей корпус має значно «добитіший» вигляд. «Ага, десь поруч була їдальня» -- напружив я пам’ять й інстинктивно рушаю у бік чагарів. Так і є: переді мною відкривається напис «Їдальня», що добряче вже приховалася серед зелені. 25-метровий басейн і спортивні майданчики я вже не розшукав (хай вибачають!). Зате фінські будиночки (точніше їхні сумні скелети) ще виднілися по закутинах. Найгнітючіше враження справив колишній клуб, де у нас були вечорами танці. Дерев’яне приміщення частково вигоріло, частково зруйнувалося (чи то пак йому допомогли). Тут можна знімати сцени немилосердної війни після бомбардувань. Подумалося, що цей вимерлий піонертабір -- чудове місце для творчих інспірацій. Чого варті тільки сумні піонери, що поховалися у заростях! Піонери-герої Але тут на стежку звідкілясь вийшов чорний великий цап із крутими рогами і довгенькою бородою. Він здивовано витріщився на мене, щось повільно пережовуючи. Я здивувався йому, він – мені. «Примара!» -- подумали ми обидва. Табір «Тиса» був дуже успішним. Адже восени, взимку та навесні тут працював профілакторій. Відпочивали працівники лісової галузі з усієї України. Тепер тут повна пустка. «Місячний пейзаж». Один із тисяч в Україні. Кажуть, що табір вже давно віддали в приватні руки. Але чомусь не видно тут ніяких докладених рук. Величезна територія з унікальними рекреаційними можливостями (у Буштині є й своє мінеральне джерело) просто занепадає. Те, що було, знищили (навіть лісгосп збанкрутів), а нічого нового не створили. Залишається тільки дивовижна тиша у старовинному парку, порушувана тільки шумом листя та золотими спогадами дитинства…