Мукачево. Поїсти тістечок у відомій кондитерській, купити найсмачнішого у області макоша у іншій, радянського стилю кондитерській за рогом. Сфотографуватися із бронзовим Берті-бачієм, заблукати на багаторівневій стоянці і дорогою до Ужгорода вирішити повернути у Середнє – подивитися на руїни найсхіднішої цитаделі тамплієрів ХІІІ століття. Паркуємося у «кишеньці» навпроти чийогось уквітчаного півоніями і затягнутого лугошем обійстя. Від двору до замку – метрів 50 не більше. Про це свідчить і напис червоним суриком на бетонному стовпі «ЗАМОК». На галявинці під горіхом граються діти. Один велосипед на п’ятьох, теплий вітер і цвіркуни у траві. Проходимо кількадесят метрів і я зауважую просто під ногами знайомі з дитинства темно-рожеві квіти на волохатих стеблах. Присідаю навпочіпки у пошуках плодів – зелених, схованих у пухнастих квітколожах круглих подушечок зі смаком молодого зеленого горошку. Знаходжу і виколупую на долоню зернинку. – Хлібчик! Голос за плечем. Озираюся. Хоч я сиджу навпочіпки – карі очі все одно нижче моєї лінії зору. – Ви теж так це називаєте? Хлібчик? – Ага. – І їсте? – Угу. Присідає навпочіпки біля мене, зриває десяток пуп’янків і лущить замурзаними пальцями у власній малій жмені, складаючи зернятка докупки, щоб зжувати врокашику. Повторює тихо, немовби нагадуючи собі: – Хлібчик. Ці плоди-зернятка ми називали так само. Їхньої ботанічної назви я так і не знаю. Знаю тільки що на пустирі біля нашого двору він ніколи не виростав таким великим як тут. Ми не давали, виїдаючи «хлібинки» чисто-чисто до одненької. – Тебе як звати? – Крістік. – Ти тут живеш? – У селі. Не тут зразу а май там, – махає рукою. – Пойте позерати замок! Струшує з долоні лусочки від хлібчика і біжить, шльопаючи синіми сандалями по доріжці. Мої «екскурсанти» вже давно роздивляються зруйновану вежу замку. Я, хекаючи, доганяю Крістіка, який щось дорогою мені розказує, не бачачи, як бородатий дядько відстав. – Що кажеш, не чую? – Кажу, повалили туй вшитко коли билися. – Ко повалив? – Українці. Не можу стримати посмішки. – Тобі скільки років? – П’ять. Не вірю. Думаю, додав собі рік, або й більше. А може справді п’ять? Але ж таке мале? Геть дрібненький мій новий товариш. Виглядає роки на три, але мислить майже по-дорослому. Вхопившися рукою, крутиться довкола труби височенного флагштоку, який хтось додумався встановити тут біля замку. – А де прапор? – питаю. – Нема. Колись піднімали… – А хто піднімав? – Янек. – Ммм… Який Янек? (метикую у реаліях сучасності) Янукович? – Ага. Усміхаюся удруге і раптом стається те, що примушує зареготати. З-за замку вилітає на третій швидкості моя «половина», вигукуючи: «Фууух!! Там щось зашаруділо, я піднімаю голову, а то коза!!!» – То моя, – по-газдівськи каже Крістік. І тягне за руку вже до замку. – Пойте укажу вам де ми дракона убили! Поки я, фотографуючи стіни, дійшов решту 20 метрів до замку – білявий любитель «хлібчика» вже злетів на одну зі стін і швидко-швидко щось розповідає. Видно, що це добре знайома йому «трибуна», і на цій стіні він провів не один десяток годин цього літа. Літа, ймовірно, першого у житті самостійного і наповненого пригодами. Із розповіді можна тільки розібрати: «Но та тот дракон був такий ги замок. А ми го імили: Антон за хвуст, я за черево, а Стьопа за голову. І верлись ме го там – показує у провалля вежі – і вун там згорів!» Я не йму віри вухам. Думаю – треба буде про це написати, історія вже готова. Але ця розповідь про вбитого дракона… Не повірять читачі. Скажуть вигадав Попович, начитався книг, гарну історію майстрував і перемудрував. Не буває, щоб сільські хлопчики п‘яти років такі історії розповідали. Але добре що є свідки, дружина, син, товариш, його гостя… Перезираємося, у всіх круглі очі. – То ви його точно вбили? – Ага. Здох там і потому згорів. – Ану розкажи спочатку. І знову «Антон за хвуст, я за черево, а Стьопа за голову.» Злітає зі стіни долі і поки ми, міські телепні, сперечаємося коза чи козел прип’ята отут просто біля стіни замку ХІІ століття (наче не бачимо наповненого молоком вимені), Крістік прихиляє їй свіжого куща, бо довкола вже самі обгризені патики, і пірнає всередину замку: «Пойте зо мнов! Я туй буду сидіти на стіні, а ви ня сфотографуйте!» – Не лізь, бо мені серце стане!! Пой біля замку тебе сфотографую. Крістік завмирає, стоячи на уламку стіни: – А у вас по кілько мороженоє? – Де? – У гОроді. – Ммм… Чуєш, Крістік, ти тут мені екскурсію провів. Дати тобі грошей? – Мені би лем на мороженоє. Отриману чесно зароблену «п’ятку», розправляє і роздивляється на долоні: – А йсе кілько морожених? – Думаю два. А у тебе хто батьки? – Мама дома, а тато на Зілові робить. – Шофер? – Да, шофер. Возить маргарин. – А братики є? Сестрички? – Антон і Віта. Пойте іщи вам один ход укажу, Там змій живе… Я б грався тут із ним цілий день. Але хочеться засвітло бути у місті. Та й козу мабуть час доїти. Не можу попрощатися ніяк із новим другом. Все, на що мене вистачає, це якось по-дурному сказати? – Чуєш, Крістік. Ти добре вчися, будеш потім водити екскурсії по замку і отримувати серйозніші гонорари. – І тільки потім я згадую, що він ще навіть не школяр… – Ага, добре, – каже мій новий друг, під’їдаючи «хлібчики» зворотною дорогою. І питає наостанок – А у вас там бари є? Де мороженоє у тарілочках дають? Крістік біжить за машиною, щосили махаючи лівою рукою. У правій він міцно затис свій, може, перший гонорар. А я їду, часто ковтаю і думаю, що мабуть треба буде сюди незабаром приїхати ще. Бо друзів же ж надовго не покидають. Еге ж?