Музей жорстокості або як 19 ведмедів лікуються на Закарпатті від людей (ФОТО)

— Було би прикольно, якби він заревів і на лапи встав! — чергова екскурсійна група скупчилась біля загорожі Центру реабілітації бурого ведмедя. Перед ними спокійно тупцює звичайний ведмідь. Можливо, тільки на вигляд трішки втомлений, можливо, лінивий. Зовсім небоязкий. Приглядається і принюхується до захоплених ним відвідувачів. Він не може їм пояснити, чому зараз і до кінця життя його домівка — дванадцять гірських гектарів за огорожею під напругою у 2000 вольтів. Центр реабілітації бурого ведмедя у Національному природному комплексі «Синевир» відкрили 2011 року. За словами керівника центру, сталось це завдяки небайдужим людям, які звертались і звертались до Міністерства екології зі скаргами на знущання з червонокнижних тварин, яких в Україні залишилось близько двохсот, а у цілому світі — приблизно двісті тисяч. Урятовані Якщо підійматися дорогою вздовж загорожі центру, можна простежити, як гасне настрій у відвідувачів. Щоправда, не в усіх. Тільки в тих, які встигають зачепитися поглядом за стенд, що незворушним голосом чорних літер розповідає історії тварин. Про стан, в якому ті потрапили на реабілітацію. «Беня. Перебував у пересувному цирку. Худий і виснажений. Ставили на розжарену плиту, щоб вчився танцювати». «Кузьма. Нічого не бачить, дуже худий. Тримали для виступів у цирку. Коли постарів, запроторили до темного приміщення». «Малиш. Перебував на закинутій птахофабриці у важких, непридатних для життя умовах». «Іра. Утримували на голодній дієті впродовж двадцяти років». «Потап. Перебував у тісній клітці спортивного клубу. Ошийник одягли, коли був ведмежам. Він ріс, а ошийник врізався в тіло. Зробилася рана». Зараз у центрі 19 ведмедів. Забраних із рук чиновників, цирків, кліток поблизу курортів і ресторанів різними способами: десь діло доходило до суду, десь вистачало пригрозити розголосом у ЗМІ. Зараз у центрі 19 ведмедів. Забраних із рук чиновників, цирків, кліток поблизу курортів і ресторанів різними способами: десь діло доходило до суду, десь вистачало пригрозити розголосом у ЗМІ Утім, керівник центру Ярослав Бундзяк любить переповідати відвідувачам ведмежі історії не про жорстокість, а про добро. Одна з таких — про Вінні, який малим потрапив до рук людей. Але його не посадили в клітку, не зробили з нього атракціон для туристів. Господар Вінні створив для ведмежати якомога комфортніші умови. Відвіз у ліс, заплатив хлопцям із мисливського будиночку, щоб наглядали. Згодом зробив електропастуха, поставив сонячні батареї, змайстрував огорожу. Крім того, Вінні став компаньйоном чоловіка у походах по рибу і гриби. Коли ведмежаті виповнилось два роки, йому дали «перепустку» на вільне гірське життя, але він, приручений, все одно повертався. Власник Вінні знав: ведмедя, який не боїться людей, легко застрелять мисливці. — Той чоловік прийшов до нас і віддав Вінні. Такий випадок вражає сильніше. Ведмідь потрапив до людини, яка зробила для нього все, що могла. Навчитися бути ведмедем — Я найголодніший у світі ведмі-і-і-дь! — протяжно промовляє дівчинка до тварини і кидає яблуко через огорожу. Ведмідь стає на задні лапи. Завмирає. — Написано ж не годувати! — обурюються поруч двоє дівчат, на вигляд студентки. — Ми прагнемо, аби ведмеді відвикли від людей, — пояснює Ярослав. — Щоб на них не реагували. Це найголовніше. Але так само важливо, щоб відвідувачі не чекали, коли тварина стане на задні лапи. На жаль, нам всім довго вкладали в голови, що ведмідь цирковий, що на велосипеді, що з гармошкою. «Чого він так спокійно лежить, а не танцює?» І починають цмокати, щоб привернути увагу. Кинути фрукти і солодощі — багатьом це здається невинною розвагою, але насправді ведмеді від цього збиваються з лікувального ритму і згадують старі травми. Це те саме, що дати цигарку людині, яка намагається кинути курити, — розтлумачує Ярослав. Ось Стелс — майже рік розхитував головою вправо-вліво біля огорожі. В ліс не заходив. А є й такі, що хитали головами з ранку до ночі, стирали до крові лапи. Керівник центру каже: за рік-півтора це минає. — Тільки люди часто не розуміють, що ведмідь хитається, бо в нього проблеми, а не танці. — Вони — як люди, тільки не можуть сказати, — переконує Наталка, дівчина, яка працює тут кілька місяців. Її завдання — розповідати за тих, хто не може. — Ось там, — показує на огороджений ліс, — живуть десять бурих. Дев’ять перебувають у меншому вольєрі на карантині. Саме тут ведмедям підбирають раціон і вчать шукати їжу. Тому згодом, у лісі, вони самостійно знаходитимуть потрібні трави і вітаміни. Зараз ласують яблуками, морквою, вівсом і хлібом. Крім того, на тиждень уся ведмежа компанія потребує 300 кілограмів риби. Перед нами малий вольєр: ряд просторих кліток, з яких ведмеді ходять гуляти по черзі. Тільки старенька 34-річна Іра має окрему дерев’яну хатинку. А її колишній дім — тісні залізні ґрати, майже такого ж розміру, що й ведмедиця, — стоять як експонат жорстокості через дорогу на пагорбі. Якби люди з фотоапаратом хотіли почути, а Балу міг розповісти, він змалював би клітку поблизу кафе, недоїдки і пляшки пива, які гості вкладали йому до лап. Ймовірно, пригадав би бурхливі оплески Ось в одній клітці чекають на прогулянку Боря і Настя, яких не розлучають, бо вони одне до одного звикли. Поряд із ними сонний трирічний Міша. Коли вони стануть дорослими (матимуть по шість років), їх стерилізують і відпустять до справжнього лісу. Зі справжньою, утім, огорожею навколо. Але навіть це станеться не з усіма. Кузьми не випустять, бо він нічогісінько не бачить. І Мішутки, бо в нього епілепсія. Потапович, найбільший серед тутешніх, 650-кілограмовий ведмідь, виходить гуляти по малому вольєру тільки в дощ. Інакше йому зовсім не страшна огорожа під напругою. Товста шерсть і вага дозволяють не відчувати струму. Може втекти. А в природних умовах ці ведмеді вижити не зможуть. Не ходжу в зоопарк — Яка різниця — хлопчик чи дівчинка? Давай, швидко фоткай! — жінка позує біля таблички «висока напруга» на тлі ведмедя. Балу не зважає і повільно занурюється у воду. Зараз його час прогулянки малим вольєром. Якби люди з фотоапаратом хотіли почути, а Балу міг розповісти, він змалював би клітку поблизу кафе, недоїдки і пляшки пива, які гості вкладали йому до лап. Ймовірно, пригадав би бурхливі оплески. Але Балу не може, тому говорить Ярослав: — Окрім того, що це жорстоке поводження з твариною, — зауважує він, — люди не розуміють ще одного: ведмідь може вирватися з погано спорудженої клітки і напасти. У центрі реабілітації ведмеді знову вчаться бути ведмедями. Після неволі вони часто ніяк не можуть згадати, що вміють рити барлоги. Тому першим ведмедям, яких випустили до лісу, житло на зиму споруджували працівники центру. Наступного ж року кілька ведмедиць загадково зникли, а за тиждень повернулись суцільно замурзані. Як виявили працівники через камери спостереження, ведмедиці не тільки рили барлоги, а й ламали гілки, встеляли ними свою зимову хатину. — Це така науково-дослідницька робота цікава! — захоплено каже Ярослав. — Спостерігати, як вони змінюються. Коли до нас потрапили — ніколи не впадали у зимову сплячку. Ну бо як же ведмідь засне у клітці, яка під наглядом туристів? У нас у клітках на карантині вони теж не засинають. Лише коли виходять до лісу. Лише у тихому місці. Поки що центр не приймає нових ведмедів — немає місця у малому вольєрі. Попереду багато роботи: прокласти дорогу, облаштувати відділ спостереження, закупити техніку, квадроцикли, снігоходи і рації. Добудувати адмінспоруду. — Жалюгідне видовище… — спускаючись до виходу розчаровано резюмує одна з відвідувачок, явно засмучена побаченим. — Жалюгідне було, коли їх сюди привезли, — не погоджується її подруга. — Ось чому я ніколи не ходжу в зоопарк.