Приводом для цієї розмови з молодим, але вже відомим ужгородським скульптором стала озвучена мером Мукачева Золтаном Лендєлом мрія про те, аби в Мукачево з’явився повноцінний пам’ятник Міхаю Мункачі. Ця заява настільки сколихнула Михайла Колодка як художника, що він знайшов необхідним висловити власне бачення цієї теми. Однак, розмова вийшла «про все». – Михайле, на початку хочу привітати тебе з народженням Мішель і запитати, як поява доці вплинула та твій творчий процес? – Дякую. Так, днями став татом. Звісно багато чого в житті змінилося. Але не в роботі. Я не став ліпити краще чи гірше. Так само проводжу дні у майстерні за роботою, якої зараз багато. Ну а вдома – я зовсім інший. Відчуваю, що сім’я зараз є мій міцний і надійний «тил». – «Багато роботи» – це наскільки? – Настільки, що покидаю майстерню пізно вночі. Просто не вистачає рук, щоб втілювати всі ті роботи, які вже у процесі, не кажучи вже про плани які є. Ось наприклад щойно закінчив ескіз фігури марафонця – однієї з трьох. Цю композицію буде встановлено в Ужгороді напроти стадіону «Авангард». Ансамбль з трьох фігур бігунів. – Це вже другий варіант після обговорюваного у пресі «спринтера»? – Ні, це перший. «Спринтер» був третім варіантом і завідомо програшним. Його науково-художня рада міста «зарубала» зразу й одноголосно і, як кажуть, правду мала. Роблячи ту стрімку фігуру на низькому старті я усвідомлював що це ніякий не марафонець, однак хотів все ж втілити бачення замовника скульптури хоча б для того, щоб професіонали оцінили цей варіант і відкинули його. Що, закономірно, і сталося. Другий, виліплений колись, варіант бігуна навіть не розглядали, а одноголосно затвердили запропонований мною ще у першому конкурсі ансамбль з трьох фігур бігунів-марафонців. Адже марафон – це змагання, перегони – довгі і виснажливі. Ці три фігури, які наче переплітаються у своєму бігу до фінішу виглядатимуть сучасно, виразно. Завдяки цікавій технології зварювання металу нам вдасться зекономити кошти і зробити цілий ансамбль, а не просто одну фігуру бігуна. Ось у мене на полиці частина цього проекту. – Але у тебе тут у майстерні вже майже виліплена скульптура. Хто це? – Це... На сьогодні моя найсерйозніша і найвідповідальніша робота. Це пам’ятник художнику. Не дуже хочеться розкривати всі деталі, бо у цієї скульптури є конкретний замовник і саме йому я б залишив прерогативу розповісти закарпатцям про цю постать. Ймовірно, повністю задум цієї скульптури буде оприлюднений у момент її відкриття. Скажу лише, що ліплю пам’ятник художнику. Ні, не так... А Художнику – з великої літери. Адже Закарпаття – край, який має свою яскраву, впізнавану, знамениту школу живопису. І досі у краї немає пам’ятника, який би уособлював велич цієї школи, старовинні традиції, той старий, високий, благородний і надзвичайно професійний стиль, на який опиралися відомі майстри, починаючи від Бокшая і Ерделі і аж до сучасників. Так, в Ужгороді є пам’ятник Йосипу Бокшаю і Адальберту Ерделі, але він не відображає їх сутності як митців. Молоде покоління навіть не знає хто ці два бронзові чоловіки, які сидять на лавичці в ужгородському альпінарії. Безперечно, вони – Майстри першої величини, але дух тієї епохи, який сформував їхню школу і школу їхніх послідовників все ще не знайшов свого втілення у скульптурі Закарпаття. І я збунтувався проти цього. Ідею я виношував давно – створити фігуру, у якій би здалеку впізнавався художник – без напису, без додаткових пояснень. І художник не рядовий, а такий, який би уособлював високий академічний стиль віденської школи, австро-угорської доби. Тоді ж вимоги були набагато вищими ніж зараз. Це тепер можна так тяп-ляп «гори зліва – річка справа» і ось тобі майстерня, йди у Спілку художників, на тобі пензлики, фарби і тяпкай собі й ляпкай. А тоді були Майстри. З 17-го століття відомі художники, які були знамениті на всю Європу, формували школу, мали свій стиль і при цьому мали безпосереднє відношення до нашого міста. Ось їм ми і мусимо віддати данину шани і пам’яті. Скоро ужгородці цю скульптуру побачать. – А коли виноградівці побачать свого «Винороба»? – Ще швидше. Бо він вже майже відлитий. Скоро готову фігуру буде перевезено з Будапешту до Виноградова і у день міста, а буде це у серпні, відкрито на алеї Винороба, що на площі Миру. – Що це за проект? – Так, саме проект. Бо йдеться не просто про пам’ятник виноробу, а про реконструкцію цілої площі міста, центром якої буде ця бронзова скульптура. Вона буде майже на рівні пішохода, тож, кожен турист зможе підійти, взятися за другий важіль чавила і «допомогти» виноробові витискати вино. Так і сфотографуватися. Про будь-який районний центр можна сказати, що він чимось славиться. Якщо Ужгород – центр образотворчої культури Закарпаття, то Виноградово – центр виноробних традицій. І хоча саме виноробство вже більше представлено на Берегівщині, Мукачівщині, однак у самій сучасній назві міста є корінь «вино». Саме тут виноробні традиції здобудуть своє втілення у скульптурі. І саме вона, можливо, нагадає, заохотить, допоможе відродити традиції виноробства у районі. Цей проект виношувався півтора роки і став можливим завдяки двом підприємцям з Виноградова Йосипу Шерегію та Йосипу Фізеші. Вони таким чином вирішили висловити свою любов до рідного міста. Мер міста Степан Бочкай ще у минулу свою каденцію підтримав цю ідею, а після виборів, обійнявши цю посаду знову зумів знайти і ресурси для реконструкції площі. Це дуже гарне місце – поруч знаходиться найстаріша католицька церква міста і старий монастир францисканців. Це ж саме францисканці принесли культуру виноробства у Закарпаття. Тож, місце дуже вдале. Довкола скульптури площа буде вимощена «коцкою», постануть квітники, лавички з альтанками, ліхтарі, камери спостереження. І центром усього цього стане винороб, який крутить винний прес. – Від Виноградова «поїдемо» до Мукачева. Там, окрім «класичних» Кирила і Мефодія є чудовий пам’ятник Сажотрусу, недавно відкрили «Учня кондитера». І ось міська влада заговорили про необхідність пам’ятника Мункачі для міста. Я знаю тебе ця новина позитивно схвилювала. – Схвилювала і дуже. Причому в обох сенсах. Коли я почув, що мер Мукачева все ж хоче повноцінний пам’ятник Мункачі для міста – це для мене було просто як наче якась зірка засяяла на темному небі. Здавалось би, місто має бюст Міхая Мункачі, але якщо поруч із цим лунає бажання влади зробити великий справжній пам’ятник цьому генію – значить не все ще так погано у нас у розумінні того, хто є хто. Якщо йде мова про таку потужну постать, як Міхай Мункачі, який відіграв величезну роль в угорській школі живопису, то не можна його створювати на таких самих принципах, як-от пам’ятник Сажотрусу чи кондитеру. Так, ці скульптури є цілком милими, туристично привабливими, вдалими для центру Мукачева. Але Мункачі – це ціла епоха. І якщо туристично-привабливу, веселу, скульптуру може поставити у місті будь-хто, хто виділить на це гроші, то у випадку з такою постаттю як Міхай Мункачі такий підхід є неприпустимим. Адже, зазвичай, замовник хоче бачити своє замовлення саме таким чи інакшим, він може втручатися у роботу скульптора, вносити корективи. Мункачі ж належить народу. Його постать є настільки потужною у своїй епічності, що художнику варто тільки стати у той «вітер», який генерує цей митець, як він напне підставлені вітрила і тут втручання «того, хто дає гроші» буде неможливим і недоцільним. Так, я знаю, що у Мукачівській художній школі зберігається модель пам’ятника. Можливо вона дуже хороша, ймовірно навіть геніальна, але їй 30 років. Зроблена вона у важку майже пострадянську епоху, коли скульптура була не такою, якою повинна бути її природа. І тому, я гадаю, варто дуже ретельно і виважено підійти до створення пам’ятника людині, яка своїм прізвищем взяла назву рідного міста і прославила його на увесь світ. Картини Мункачі у нью-йоркських колекціях, у провідних музеях світу. Він вартий того, щоб пропрацювати його дуже ретельно. Ймовірно варто навіть влаштувати конкурс, нехай і безкоштовний, на кращий проект пам’ятника такій людині. Можна навіть відштовхнутися від вже існуючої моделі, про яку згадувалося. Бо навіть одну і ту саму скульптуру кожен майстер виліпить по-своєму. Різниця буде в деталях, але ці деталі можуть бути визначальними, важливими, промовистими, значущими. Якби такий конкурс було оголошено – я б із задоволенням взяв у ньому участь. Взяли б участь ще багато ужгородських, мукачівських скульпторів, майстрів з інших міст. Адже попрацювати над такою роботою художник може лише мріяти. Ось поглянь – у мене у майстерні висить фото Міхая Мункачі. На нього я дивлюся, ліплячи художника, про якого згадував. І хоч поза його тут зовсім інша – поглянь скільки тут благородства, величі, аристократичність постави. Саме це і є уособленням тієї славетної художньої школи, яка формувалася у тому числі і у Закарпатті, або ж поза його межами, але вихідцями із нашого краю. Щодо самої фігури. Так, все впирається у гроші, у фінансування. І я скажу, що відсутність людини, здатної профінансувати пам’ятник Мункачі досі є чудом у хорошому сенсі. Бо якби ці гроші знайшлися у епоху архітектурного і скульптурного хаосу, яка, вірю, потроху йде на спад, то пам’ятник вже б створили і, на 95% зіпсували. Зараз же до створення скульптури можна підійти виважено, професійно, залучити експертів на рівні Будапештської художньої академії і витворити для міста справжній шедевр. Мукачево.net висловлює подяку голові Закарпатської ОДА Олександрові Ледиді за сприяння у підготовці даного матеріалу.