По-перше, під’їзна дорога до Рекіт – нікудишня. По-друге, таке враження, що село розкинулося не просто високо в горах, а що тут, підстрибнувши, можна торкнутися руками хмар, що тут смереки підпирають небо. Звідси видно бороду Бога. По-третє, краєвиди – від захвату хоч стій хоч падай. По-четверте, Рекіти – ніби серед світу, бо розташовані ніби на стиці трьох регіонів – Закарпатті, Львівщині, Івано-Франківщині. По-п’яте, рекітські хижки – до болю скромні, ачей, ще половина – дерев’яні давньої закваски (особливо зворушують кілька одиноких, сиротливо розкиданих по горі), хоча здебільшого з параболами. І все одно одразу відчувається, що пришестя так званої цивілізації тут затримується, точніше її темпи з різних причин суттєво сповільнені. 94-річна Марія Дурунда – найстарша жителька Рекіт. Мені ледве вдалося переконати стареньку розповісти про себе. Намагатимуся бодай частково передати нюанси її колоритної бесіди. «Не бігла я ся віддавати, айбо тато позад землі гнав» – Айно, і мої няньо Михайло й мати Анастасія – родом з Рекіт. Мали сімох дітей, я была майстарша, – пригадує бабка. – Я ся віддала у 17 років. Мій чоловік Ілько близь (поблизу) нас жив, сусідами были-сьме. Його отиць (батько) пішов на войну і там ’го вбили. А пак і його матір молодов умерла. Він єден быв у батьків, та й так ся бстав сирохманом. Служив 12 років у свого вуйка, а пак ся надумав женити, бо землі мав доста, а треба было обробляти. Прийшов ня сватати. А я, дітвачище, що розуміла? Не дуже я бігла, айбо тато ня гнав. «Іди, бо земля!» – так ми’ казав. Давно на землю лакомилися та й куповали, типирь уже й не дуже ся лакомлят. Так я, дурник, віддалася і робила-м, робила-м, доки бировала. Типирь уже нич не бирую. (Задумалася). А ви відкы і нащо то вам? – Я з Ужгорода, хочу написати для новинки… – А-а-а… Чоловікови Ількови было 20 і 8 років, кой ся женив. Тямлю, як ся він прятав (переховувався) від мадяр, як і другі. Нитко не хотів іти в армію. А мадяри йдут уночи, Господи, а мій хлоп ся забрав десь увирьх, бо ушитких молодих імали (ловили), кидь (якщо) могли імити. Айбо Ілько бировав утекти – так і не імили ’го. І войну сьме перебыли. А дале колгоз (колгосп) настав. І то не дуже добре. Роби, роби та й роби! І зачала-м у колгозі, і докінчила-м у колгозі, док’ быв. Ількови было 50 і 4, кой умер. Задуху мав. Лежав у болници у Міжгірю, там ’го лічили, пак лежав і в Рекітах, айбо нич не помогло. І лишив на ня сімох дітей, і всіх я сама ростила – 4 дівок і 3 хлопців. Єден дітвак малим умер, два ци три роки мав. Господь ’го знає, від чого вмер. Може, ся простудив, а давно не было ни термометрів, ни нич.(Задумалася). – Тяжко было? Йо-йой ци тяжко! Косила-м на корову, рубала-м дрива, кой у хыжі было холодно. А дітей спроваджувала до школи: єдні ходили в Голятин, єдні у Ляховець, єдні в Рекітах. Се не так, як типирь! Типирь матері, котра родила много дітей, усьо дают – гроші, цуря (одежу) всякоє. А мені нитко нич не давав, хіба що даколи ширінку (хустину) та куфайочку. А коли діти были малі, то хворіли. Везла-м їх у болницю в Новоселицю, у Міжгіря. Бывало женут ня у колгоз, а я дітвакови колиску роблю. Айно-айно, оби-сьте знали. «Люблю своє село. Нитко й ниґда мені нич піллого не вповів» – За своє життя ви кудись їздили? – Такой і їздила! Нікуди! І не было колы, і не знала-м як! Уже лиш на старі дни їздила в Ужгород до єдного сина, до другого, і в Мукачево до сестер. Я люблю своє село, звикла-м. Нитко мені ниґда нич не вповів піллого (поганого). Жила-м собі помали та й усьо. Діти собі бывало ци на гриби, ци на ягоди підут. Їли-сьме булі (картоплю), капусту, чир, токан. – Із бринзою, молоком… – Н-но, бринзів у ня не было, не было в ня бринзів. А тко ми’ наладжував їсти?! Сама собі наладжувала. – Діти ваші розбіглися хто куди. – Айно-айно, Андрій (до речі, йдеться про відомого закарпатського письменника Андрія Дурунду. – М.Ф.) і Юрко в Ужгороді, Аня у селі Велика Дівиця Прилуцького району Чернігівської области, Гафія у Рудавці, Єва у Вічковому, Калина в Майдані. Лиш Михайло коло мене, ратує ми’, корову держиме, та він косит. Так ся й не женив, сирохман. 20 років заробляв по світах, быв у Хабаровську, дале-еко-дале-еко відси. Грузив (вантажив) хліб у крамницях…Перебачте, айбо доста вже, бо я ся і не дуже розумію. – Дякую, бабко. Втомили-сьте ся мало, айбо у красні роки і розум у вас світлий. Най і дале так буде! Наостанок кілька слів про Рекіти, які, до речі, підпорядковані Лісковецькій (нагадати б, що Ляховець – це давня й не спотворена комуністами назва Лісковця) сільській раді. Тут люди цілком віддають себе сільському господарству, утримуючи корів, овець, плюс вирощуючи картоплю, хоча, як відомо, верховинська земля скупувата, врожаями не балує. Ясна річ, влітку яфини й гриби пристойно – на кілька тисяч гривень – поповнюють сімейні бюджети горян, які кидають усю домашню роботу, косіння заради тимчасового заробітку. Відтак і ужгородські, львівські, іванофранківські фірми тут як тут з укладанням договорів, відкриттям приймальних пунктів, натуральними грошима. Цікаво акцентувати, що грибний період у порівнянні з яфиновим удвічі-утричі надійніше фінансово підпирає верховинців. Живе така легенда про походження села. Виявляється, у сиву давнину Мукачівський замок будували тьма-тьмуща рабів, полонених, які вдень і вночі носили землю й каміння на плечах. Між полоненими були й троє цімборів на прізвища Рекіта, Лях і Сойма. Пекельна, нестерпна робота примусила їх однієї ночі тікати світ за очі – лиш би стати вільними. Сміливці перебили на трьох конях копита задом наперед, аби дезорієнтувати погоню. Але спокійно могли почувати себе чоловіки лише переховуючись високо в горах. Ось так один і заснував майбутнє село Сойми, другий – Ляховець, третій – Рекіти. Останній першим знайшов собі й дружину, збудував собі і хлів, і стодолу, звідси, мовляв, і назви урочищ Хлівище і Стодолище… Хай як дивно, але нині в селі нема жодної людини на прізвище Рекіта. Таких чимало, приміром, у селі Майдан.