Розмова з Ольгою Фреймут відбулася вже підвечір неділі, коли знімальний день скінчився та команда «Ревізора» замовила вечерю у мукачівському ресторані «Міленіум». Його журналісти не інспектували, бо це забороняють правила програми. Вмовляти телезірку на розмову нам не довелося. За нас це зробив власкор «Нового каналу» на Закарпатті Віталій Глагола. Ольга залюбки відповіла на усі наші запитання і пообіцяла невдовзі ще раз завітати до нас. – Які враження від Закарпаття? – Ми так чекали на цю поїздку. Нас давно вже запрошували сюди на форумі сайту «Нового каналу» та на сторінці у Facebook. Але ми чекали, доки зацвітуть сакури, тому заздалегідь планували поїздку на 20-ті числа квітня. Взагалі, стільки вражень… Були всі почуття: і радість, і сльози, і хвилювання, і розчарування. Тобто такої емоційної програми в «Ревізора» ще не було. Дуже вже хочу, щоб її побачили усі. Буде цікаво. – Коли вона з’явиться в ефірі? – Ми плануємо вихід програми за три тижні. – Чи виправдовує край статус туристичного? – Закарпаття – це туристичний маршрут, який ми з командою пропагуємо Україні, бо тут особлива атмосфера. Ніби ще і Україна, але вже за Карпатами, і відразу почуваєш себе на відпочинку. У програмі я порівнюю Закарпаття з потойбіччям, тобто це інший світ, і це було відчутно постійно. – Ви були у двох містах – Ужгороді та Мукачеві. Яке з них вам сподобалося більше? – Порівнювати їх – це як мати багатьох дітей, і казати, хто ліпший. Тобто є ціла сім’я – Закарпаття, і є два найбільших міста. Я тільки можу сказати, що в Ужгороді більш цивілізований підхід до журналістів. У Мукачеві не всі орієнтуються в законах. Окрім того, власник закладу, поспілкувавшись з міліцією, усе вирішує на місці, а закони України, Конституція, журналістика – в сторонці. Я ось помічаю, чим менше місто, тим більше люди «плавають» у законах. В Ужгороді люди усвідомлювали, з ким мають справу, і що будь-яка поведінка у кадрі буде показана в ефірі на всю Україну. Навіть коли були не дуже раді нас бачити, по-іншому себе поводили. У Мукачеві залишилися ще провінційні моменти. Я сама з маленького міста, і в своєму Новому роздолі (Львівська область – ред.) також часто бачу подібне. – Скільки загалом закладів оглянули? – Не можу назвати точну кількість, але більше, ніж сподівалися. Набагато більше. – Усе потрапить в ефір? – Так. Часом на телебаченні програма виходить не з усіма фрагментами, але їх можна побачити в Інтернеті. Все через певний хронометраж. Щоб обійти цей момент з’явився новий формат – «Ревізор» в Інтернеті, і всі можуть подивитися на сайті Нового каналу все те, що не було в ефірі. І як показує досвід, багато людей дивиться, їм цікаво. Насправді, ця тема стосується всіх. Якщо наші дідусі та бабусі їли виключно вдома, а в ресторани виходили тільки на ювілей чи Новий рік, то ми їмо в кафе, живемо в готелях, бачимо світ. – Якщо порівняти рівень обслуговування в Закарпатті з іншими регіонами, він вищий чи нижчий? – Я не буду відкривати повністю усі карти, бо інакше для чого програма в ефірі, але зазначу, що є дуже багато приємних вражень. Я навіть не сподівалася. Останнього разу я була в Ужгороді ще дитиною, коли відпочивала у дитячому таборі в Карпатах. І нас возили в замок. Ужгород я пам’ятала дуже тьмяно, тому навіть і не знала, що тут так добре. Тобто було дуже багато приємних відкриттів. – А до мукачівського замку не заїжджали? – Заїжджали. Там у вас на вході сидить жіночка, яка щойно ми підійшли сказала: «Так! Гроші давайте!» Хоча ми ще тільки біля входу зібралися А коли почула, що ми журналісти, відразу: «Не інтересує! Дзвоню директору». Тобто ми ще нічого не встигли зробити, а тут вже захищають свою територію. Але замок прекрасний. Віталій розповів нам коротко його історію. Ми пофотографувалися. Тому Паланок теж буде в ефірі. – Не було проблем з розумінням закарпатського діалекту? – На Закарпатті живуть поліглоти. Це єдине місце в Україні, де без суржика розмовляють українською, російською, англійською, угорською, чеською, словацькою і французькою. Всі ці мови будуть у програмі «Ревізор». Це для мене був справжній шок. Я відчула себе такою нікчемною зі своєю англійською… – А як щодо саме закарпатського діалекту? – Коли летіла на Закарпаття, то в аеропорту біля мене стояв дуже крутий мужчина з пузом. Видно, директор. У вусі в нього була гарнітура, і він так ходив та постійно розмовляв, дуже м’якою вимовляючи букву «л». Я аж прислуховувалася. А коли вже сюди приїхала, то навіть і не чула. Зі мною розмовляли іншою мовою. Можливо, ніхто зі мною не розслаблявся, шукали правильних слів. – Чи куштували закарпатські страви? – Я взагалі-то не п’ю, але ось зараз замовила трохи закарпатського коньяку «Ужгород». Кажуть, дуже смачний, навіть жіночий. Також замовила бограч і «Лоці-печенє». Зараз і скуштую. Раніше якось часу не було. – А як вам закарпатська кава? – Просто казкова. Як на Закарпатті вміють готувати каву… (із захопленням). А головне, ти приходиш, і тобі пропонують каву за 10 гривень, і дівчинка ще й цікавиться, чи м’якший смак, чи міцніший. Тобто за ці гроші тобі ще пропонують вибір. Я приїздила би сюди на кавові вікенди. Напевно, так невдовзі і зроблю: візьму свою дитину і приїдемо. Вона хоч каву і не п’є, але складе мені товариство. Я – кавоманка. Це взагалі моя стихія. А на Закарпатті дуже красиві кав’ярні та розвинена кавова культура. – То закарпатська кава краща, ніж львівська? – У Львові кава інша. Її подають з пафосом: в якомусь іншому особливому горнятку, а перед цим тебе ще оцінять з ніг до голови, чи ти гідна пити цю каву з їхнього горнятка, тобі запропонують море тістечок і зрештою нічогенький рахунок. В Ужгороді – це просто смак кави, без пафосу. Ти просто п’єш її як в Європі. На Закарпатті менше випендрювання, ніж у Львові. У Мукачеві мені приготували смачне капучино. Ось і зараз в Міленіумі замовила теж каву з молоком. До речі, такий сорт кави я не дуже люблю, але… А скільки у вас коштує кава? (звертається до офіціанта, який приніс напої) – Кава у нас коштує 8 гривень, капучино – 12, лате – 14… – За такі гроші вже й полюбиш. Дякую (звертається до офіціанта). Хоча подивіться як подають: не наливають багато води,молоко завжди правильно збите, з пінкою. – Якого закладу не вистачає Закарпаттю? – Ми не знайшли угорського ресторану. Зокрема і в Мукачеві. Також мені здається, що у вас дуже мало фаст-фудів. Ми натрапили тільки на один. Є піцерії, а ось фаст-фудів нема. Я розумію, що вони є різні, але ось такі, куди прийде студент, або водій, та зміг швидко взяти більш-менш якісну їжу і побігти, – нема. До приладу, ми частково харчувалися на заправках, під’їдали там хот-доги. Тому кількох фаст-фудів не завадило б, аби люди не харчувалися на заправках. – Дайте кілька порад для закарпатських власників та адміністраторів кафе/ресторанів/готелів? – Я думаю, що вони можуть самі багато порадити «Ревізору». У деякі ресторани я заходила і розуміла, що такого ще не бачила. А тим, хто назвався адміністратором, я просто порадила б любити свою роботу і пам’ятати, що привітність – це основна риса людей, які працюють у сфері обслуговування. Я сама працювала офіціанткою і знаю, що посмішка – нічого не коштує. І ще, звісно, індивідуальний підхід до кожного відвідувача. Це те, чого слід повчитися деяким закладам на Закарпатті, але не всім.