У небі кожного Покоління – своя зірка, і сяє вона по-своєму. Штефан Ковач Міжнародний фестиваль скульптури у французькому курортному містечку Ла Бресс уже не перший рік збирав майстрів стамески та зубила з Африки, Азії, Америки та Європи. Тут, протягом тижня, вони мали чудову нагоду продемонструвати свої таланти, уміння та творчі фантазії, втілюючи їх у камені, металі чи дереві. Розглядаючи у глибокій задумі навколишній пейзаж, що дуже нагадував рідні Карпати, він, Петро Матл, лауреат багатьох міжнародних симпозіумів із скульптури, ще остаточно не вирішив, що ж залишить від себе ювілейному 20-му Міжнародному фестивалю, присвяченому Каміллі Клодель, творчий геній і трагічна доля якої до сьогоднішнього дня продовжують хвилювати уяву шанувальників її непересічного таланту. Перед очима десь підсвідомо пробіг власний життєвий та творчий шлях… Мукачево невелике місто, - багате історичними подіями та людьми, які своєю працею, своїм талантом збагачують його. Ремісники, підприємці, митці, меценати…, зірка кожного з них сяє по-своєму, славлячи час у які вони жили і творили. 22 липня 1960 року для Наталії та Євгена-Отто Матлів, було по-особливому радісним і щасливим. Саме цього дня у будинку, який ще на початку минулого століття їхня сім’я викупила у самого Тиводара Легоцького, дякуючи старанням відомого у місті лікаря–хірурга, а власне і їхнього родича Миколи Віттенбергера, народився первісток Петро. З дитячих років виховуючись у середовищі людей творчих, які окрім того, що працювали у школі ще й керували: мати – танцювальними, а батько музичними ансамблями не тільки в освітніх закладах, але й на великих промислових підприємствах Мукачева, він і сам вбирав у себе цю творчу атмосферу. - З дитинства усі старі книги, які ми мали ,обмалював. Перша і остання сторінки були білими, а всі інші були замальовані моїми малюнками. Весь час малював якісь карикатури, - згадує він про свої захоплення. Щоб загладити непорозуміння та певні проблеми з однолітками, яким у такому віці важко було зрозуміти дивні вимови та акценти свого товариша, батьки після другого класу перевели його до угорськомовної школи №3, де й самі на той час працювали. У школі найбільше подобалися малювання, географія та історія, а уроки угорської мови та літератури Ференца Балога і зараз згадує через те, що вчитель виразно викладав, з душею.- Мені подобалися вчителі, які викладали з душею, а інакше і найцікавіший предмет буде нецікаво слухати, - говорить він. Уже десь з 12-13 років завдячуючи дядькові, Петро відвідував пленери за участі таких відомих педагогів та художників як Василь Бурч та Антон Кашшай. – Вони давали мені масляні фарби і картонник. Пам’ятаю, що ніколи біля них не стояв і навмисно не малював як усі. Це, до речі, помітив Василь Васильович Бурч і похвалив мої малюнки за їхню оригінальність. По-правді мені і самому подобалася їхня кольорова та композиційна гама,- ділиться своїми спогадами майстер. Твори Вінсента ван Гога, Поля Гогена, Едуарда Мане приваблювали юнака ще з шкільних років. Про їхню творчість він довідувався, читаючи книги та журнали, які у великій кількості купляла мама. У цих художників-імпресіоністів він зміг вперше побачити вібрацію світла. - Зафіксувати мить у кольорі, у цих тонах, а наступний крок - зафіксувати відчуття. Це дуже великий прорив і найперший крок у розвитку свого, так би мовити, мистецтва, коли художник сміливо намалює те, що бачить, - пояснює він свої власні відчуття, які пережив, коли навчився це робити. Уже під час навчання у Ужгородському училищі прикладного мистецтва безумовним кумиром Петра Матла був англійський скульптор-монументаліст Генрі Мур та лідери російського авангарду Володимир Татлін та Олександр Родченко. Говорячи про Генрі Мура, підкреслює, що той людське тіло перетворив в умовні форми, які найбільш цікаво, з різних сторін, відкриваються у просторі, ніби маючи внутрішній і зовнішній характер. Відбувається взаємодія пластичної маси і простору. Щасливе шкільне дитинство, а трохи пізніше навпаки - важка хвороба матері наклали свій відбиток на життєву позицію та творчі пошуки юнака. Можливо, власне тому, авангардове мистецтво, у якому домінує особливе відображення душевного стану, стали йому такими близькими. Після закінчення 8-го класу, коли постало питання куди йти в художники чи музиканти - він обирає Ужгородське училище прикладного мистецтва, бо дуже хотів стати живописцем. Навчання тут з 1975 по 1979 рік, справило на нього великий вплив. - Викладачем у нас була Людмила Аверкієва, талановитий фахівець з кераміки. Я їй дуже вдячний, що навчаючи нас, вона свій художній талант не на’язувала нам, своїм учням. Людмила Сергіївна не так викладала, як, наприклад, викладач «Бублик», по закінченні навчання від якого виходять десять маленьких «Бубликів». Вона вибирала із кожного, те що всередині нього знаходиться, і йому притаманне. Дуже теплі спогади про Василя Петрецького, який викладав малюнок та Шандора Петкі, викладача живопису. - Вони також дуже толерантно відносилися до студентів, не заставляли себе копіювати, а вчили нас ремеслу, – підкреслює він. Розповідаючи про студентські роки, згадує, про першу таку незвичну на той час авангардові виставку, яку на другий день закрили. Серед її учасників були Павло Ковач, Василь Роман; про те, як юнаками за допомогою мистецтва хотіли змінити світ, щоб він був кращим, щоб свобода була на першому місці, про головного ідейного натхненника тих часів Павла Бедзіра. - Він у нас не викладав, але ми ходили до нього додому як до викладача і були ніби його діти, - стверджує митець. Після закінчення училища у нього було велике бажання займатися живописом авангардового напрямку, шукаючи своє місце у світі. Але життя внесло свої корективи. Петро Матл влаштовується на роботу викладачем у художню школу, щойно створену за ініціативи відомого педагога та митця Василя Цібере, а через рік у Закарпатський обласний художньо-оформлювальний комбінат. Дотепер пам’ятає комічну історію, яка певною мірою характеризує минулі часи. - У місті була племінна станція і тамтешній секретар партійної організації попросив, щоб я двосторонні плакати написав, які вони хотіли розмістити по дорозі на базу «біко-базу». З одного боку плаката мало бути написано «Партія – наш рулєвой», а з іншого «Бугай - плідник половини стада». Коли, ці уже написані плакати, почали обговорювати на художній раді, парторг Фролов встав і каже: «Що, Петя, ти хочеш у тюрму потрапити?». А я йому у відповідь: «Так мені тексти дав їхній парторг, чим я завинив ? У відповідь почув: «Так разом будете сидіти». Тож удень я працював, а уночі – творив своє сюрреалістичне мистецтво, яке практично ніхто не купляв і мало хто розумів. Так тривало поки не отримав велике замовлення на виготовлення керамічного рельєфу для міської пошти. Дев’ять місяців тривала напружена робота і він її виконав з честю. Це стало ніби другим переломним моментом у творчості художника після того, як переступив бар’єр у дитинстві і сміливо став бачити і малювати кольори у живопису. Тепер замовлення до нього посипалися. І так тривало до перебудови. А потім армія, яку проходив у Львові, і паралельно робота «полкового скульптора». Одного разу 2,5-метрової висоти голову Леніна йому треба було зробити за тиждень. Виліпити з глини, негатив зняти, вилити в позитиві і установити. - Я не спав цілий тиждень, але зробив. Мені сказали, що або зробиш і получиш відпустку, а якщо не зробиш, то гауптвахту. Вечорами різав із дерева скульптури. Дві однакові: одну для потреб військової частини, а одну додому, щоб «хосен якийсь був». Коли прийшов з армії, міг маленьку виставку із дерев’яних скульптур зробити. Радянські часи закінчилися, комбінат розпався, потрібно було шукати іншу роботу. Фактично художники залишилися у ті часи без роботи. Дуже важкі були часи. У 1989 році він поїхав на Міжнародний скульптурний симпозіум у Дебрецен. Там дуже хороші майстри були: із Швеції, Польщі, Японії... Він один був із України. Зробив скульптуру, яка настільки сподобалася спонсору симпозіуму Ондрашу Голанфі, що той йому знайшов менеджера в Угорщині і з того часу Петро почав робити великі паркові скульптури із дерева. - Можна сказати, що я майже 4 роки пропрацював в Угорщині. Замовниками були в основному місцеві депутати, які хотіли зробити щось корисне для мешканців міст і сіл, а також, напевне, і про себе добру пам'ять залишити. Я дешевший був ніж угорські скульптори, але дома було добре потратити гроші, які я там заробив. Одного разу, приїхавши додому, син молодший, який мав три рочки, назвав батька - дядя. Це привело до глибоких роздумів і питання стало таким чином, або сім’я переїздить на постійне проживання в Угорщину, або він змушений буде залишитись вдома. – Моя жінка Сірануш – актриса місцевого драмтеатру, сказала: «Що з мене за актриса буде в Угорщині, коли я собі там ніяку кар’єру не зроблю, не знаючи досконало угорської мови». І можна сказати, що це було головним, щоб ми залишилися вдома, у Мукачеві. Будучи творчою людиною, як міг заперечити іншій творчій людині, своїй дружині-акторці, щоб вона могла повною мірою творити ? Та, коли повернувся додому, дуже важкі часи настали. Дома його як митця вже підзабули. І до того стало скрутно, що або брат купляв буханку хліба на дві сім’ї, або він - по черзі. Та як часто буває, коли здається допомоги ні звідки чекати, вона надходить . – Якось приходить до нас старий Шандор-бачі Пак ( батько відомого підприємця та мецената Імре Пака) і питає: як би я міг тобі допомогти, але не грошима? Я каже дам тобі роботу і замовив меморіальну дошку Т.Легоцькому, яка зараз висить на нашому будинку. Це стало третім переломним моментом, третьою сходинкою у житті майстра, яка дала йому зрозуміти, що і вдома він має не просто роботу якусь, сім’ю, державу, яку дуже любить, але і місію. - То не були великі гроші, але в той час, для нас, ніби рай настав на землі, – згадує він. - За той час, рік чи півтора, поки не мав ніякого замовлення - я зранку до вечора продовжував творчо працював і найкращі, я так вважаю, мої, як би камерні роботи, ось за той час і були створені. Не зупиняючись ні на мить, я творив як за гроші, так і безкоштовно. З цікавістю згадує про міські пленери скульптури, які за допомогою тодішнього міського голови Василя Ільтя та директора замку Василя Цигака були започатковані і кілька років поспіль проводилися у Мукачеві, збираючи творчих людей з багатьох регіонів країни і сусідніх держав. З другої половини 90-х Петро Матл почав замислюватися над тим, як би зробити церковні меблі, церковний простір так, щоб максимально були духовними і водночас не повторювали стандарти 17-18 століття, які вже стали стереотипними. Він запропонував, щоб природна форма дерева, його рельєф, які Бог створив і були рельєфом церковних меблів: олтаря, стола, столика, де Біблію тримають. Велика частина його життя - це Джублик у Вільхівці, де була поява двом дівчатам Божої Матері. Там він робив скульптуру Діви Марії і Ісуса. Коли зробив скульптуру Діви Марії, дівчата попросили, щоб вирізав серце, бо вони бачили Її сяюче серце. Та коли він заглибився в деревину, щоб вирізати серце, побачив там якийсь силует. Відшліфував його і побачив Хрест із силуетом Ісуса. Це була не просто фантастика, це було якесь Божественне провидіння. Розповідаючи про четверту сходинку у житті, згадує про свого друга Петра Юрищука, який навчив його грати на сопілці народну музику: спочатку угорську, потім румунську, українську і словацьку. Тут художник дійшов висновку, що у музиці ритміка інакша, а слова і мелодія дуже схожі, лише на різних мовах. Кожна національність має кипіння крові різне. Усі його подальші роботи пішли від цього усвідомлення - на самому глибокому рівні корені наші єдині. Вони пов’зують середньоєвропейські народи Карпато-Дунайського басейну, які збереглися в танці, народних звичаях, казках, орнаменті. - Я зрозумів, що у народній казці, орнаменті є той код, який закладений у нашому теперішньому мисленні. І, усвідомивши, придумав ідею пам’ятника на Верецькому перевалі, як свого роду каплички усіх народів, які протягом багатьох віків проживали поруч. Це свого роду символ єднання. І тут кожен може побачити щось своє, тільки йому зрозуміле і близьке. Це вже було як четверта сходинка у моєму житті, - підсумовує скульптор. Говорячи про свої роботи Петро Матл відзначає у першу чергу скульптуру «Бюрократа», що символізує колишній СРСР. «Птахолова» як символ людини, яка шукає свої корені. Скульптурну композицію «Ілона Зріні та її син» - символ постійного прагнення свободи і змін на краще. Верецький пам’ятник «Прихід угорців в Карпатський басейн», символізує єднання народів, які протягом віків живуть поряд, доповнюючи і збагачуючи культуру та традиції один одного. Олтар нової спільної римо-католицької і греко-католицької церкви у селі Четово Берегівського району – це приклад нового бачення в оформленні релігійного простору. - Я дуже радий і пишаюся тим, що кращі мої роботи знаходяться на Батьківщині і, в цьому я відчуваю свою місію, - підкреслює скульптор-монументаліст Петро Євгенович Матл, член Національної спілки художників України, лауреат обласної премії імені Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі, кавалер ордена Хреста другого ступеня Угорської Республіки та багатьох інших нагород, лауреат міжнародних та всесвітніх симпозіумів зі скульптури. Він щасливий у своїй родині і далі знаходиться у постійному творчому пошуку. Мріє, що йому таки вдасться створити скульптурну композицію, присвячену покровителю міста над Латорицею - Святому Мартину. Міжнародний, ювілейний, фестиваль скульптури у французькому містечку Ла Бресс завершився. Мукачівець Петро Матл створив і залишив від себе, разом із часточкою свого серця, дерев’яну скульптурну композицію із символічною назвою «Сім’я». Це дарунок місту, це дарунок їй, Каміллі Клодель, сподвижниці та музі самого Огюста Родена, яка, на жаль, так і не змогла створити своєї сім’ї. Таки через нього, одного з основоположників імпресіонізму в скульптурі… Родена.