Сестра Ліджі із села Павшино: Давайте лікувати душу, а вже потім тіло (ФОТО, ВІДЕО)

– Сестро Ліджі, ми підрахували, що на Закарпатті ви служите вже понад 13 років. Чи не жалкуєте, що одного разу вибрали саме нашу область, можливо колись могли змінитись плани щодо переїзду, або можуть змінитися у майбутньому? – Це не я вирішувала, що маю бути на Закарпатті, адже спочатку я приїхала до Києва, де прожила майже рік. Я відчувала, що це не моє місто і запитала свою настоятельку, чи нема можливості служити десь інде. Мені відповіли - шукайте собі місце, де хочете служити. Тоді про Закарпаття я ще не знала нічого, тільки шукала той регіон, де буде велика католицька громада. Думала навіть піти служити до Кам'янець-Подільська. Цілий рік, щодня, просинаючись о 3:00 годині я просила Бога, де Він хоче, щоб я продовжила служіння. Так я визначилась - їду на Закарпаття, після чого ми перетелефонували римо-католицькому єпископу і запитали, чи приймуть вони мене тут. Вони підтримали. Так я переїхала на Закарпаття. – Крім Закарпаття, де ще ви їздите для зустрічі з вірянами та тими, хто потребує вашої допомоги? – Людей я приймаю в основному тут, у монастирі. Але у мене є також графік поїздок. З понеділка по четвер я приймаю вірян у нас в монастирі, у п'ятницю їду електричкою у Львів. Субота-неділя дуже часто зустрічаюсь з людьми в інших містах країни: Івано-Франківськ, Вінниця, Запоріжжя, Тернопіль. – Скільки людей, які звертаються по допомогу, ви приймаєте щоденно? Яка тенденція? – В одному із сюжетів телеканалу ICTV журналісти підрахували, що за добу на зустріч зі мною приїхало майже 700 людей. Вони постійно під'їжджали, одні їхали, інші приходили. Зустрічі я проводила практично без відпочинку, тільки з невеликою обідньою перервою. Я дуже втомилась того дня. Саме тоді ми прийняли рішення про попередню реєстрацію всіх, хто планує відвідати нас. Всі бажаючі телефонують, реєструються, а вже потім їм кажуть коли приїхати. Це відчутно розвантажило наш день. До прикладу, практично щодня реєструється близько 300-350 людей. Бажаючих є, можливо, навіть більше. – Нас завжди цікавило питання, чи бачите ви хворобу у людини ще до того, як вона розповість вам про неї? – І так, і ні. Буває по-різному. – А чи є такі випадки, коли відчуваєте, що зможете, або вже не зможете допомогти? – Знаєте, це вже не залежить від мене, бо я не лікар. Взагалі-то, за професією я вчитель. Якщо Бог мені показує, тоді я бачу, і це зовсім не залежить від моїх знань чи вмінь. Розповім вам цікаву історію. Одно разу до мене приїхав чоловік із Тернополя, який привіз свою хвору маму. Я помолилась, і відчула на що хворіє жінка. Про все це я розказала її сину, а він був просто вражений, так як сам працює лікарем і знав про діагноз своєї мами. Іноді я відчуваю це, іноді - ні. – За весь цей час перебування на Закарпатті, чи запам'ятався вам якийсь випадок зцілення важкохворого, можливо якесь диво? – Дуже важко щось сказати. Багато чого ми не знаємо. Є люди, які приходять і кажуть, що "ви допомогли зцілити від раку" чи ще від якоїсь хвороби. Багато хто, до речі, приходить подякувати за допомогу, інші - ні. Запам'яталась мені одна історія про одужання мукачівки, яка мала якусь інфекційну хворобу головного мозку. Вона лежала у комі в реанімації, а я 3 рази відвідувала її і молилась там. Це було три тижні підряд. Десь через місяць вона вилікувалась і приїхала до мене у монастир, де ми зустрілись вперше, так як до цього вона мене не знала. Ця жінка сказала, що бачить мене вже 4 раз, бо попередні рази бачила мене коли перебувала у комі. Жінка розповіла, що у сні бачила вже світло вкінці тунеля, а хтось схожий на мене тримав її за руку, і не давав дійти до цього. Ця історія запам'яталась мені найбільше. – Можливо є ще якась подібна історія? – Щойно згадала про зцілення однієї львів'янки. Жінка мала одну ногу довшу, ніж іншу. Після спільної молитви через деякий час жінка почала помічати, що вона не кульгає. Пішовши до лікаря, вона дізналась, що кістка на нозі відросла, і ноги стали рівні. Пізніше дівчина жартувала, що вже не мала б отримувати інвалідну пенсію, бо не кульгає (усміхається – ред.) – Сестро Ліджі, поясніть, як правильно молитись? Чи є різниця між молитвою у церкві або вдома? – Я дуже часто говорю людям, що ми маємо багато проблем не тільки тілесних, але й духовних. Часто саме через духовні проблеми хворіє тіло. Коли болить тіло, ми лікуємо його, забуваючи про душу. Давайте лікувати душу, а вже потім тіло. Ми ніколи не забуваємо поїсти, бо це вимагає наш організм, але ніколи "не годуємо" душу. Дуже мало приймати таїнство сповіді тільки перед Пасхою. Це погана тенденція у всіх нас. Душа через сповідь робиться чистішою, тож чому ми там мало сповідаємось? Дуже важливо також відвідувати храм, бо саме там ми чуємо Боже благословіння через священика, і продовжуємо молитись. – Що ви відчуваєте, коли спілкуєтесь із хворою людиною? Чи не паде на вас певний тягар, коли відчуваєте слабкість іншого? – Я все чудово розумію, бо сама тривалий час важко хворіла на туберкульоз кісток та менінгіт. Лікарі просто відмовились мене лікувати. Майже рік я не вставала із ліжка. Добре пам'ятаю те, що в Україні мені дуже не подобалось жити, я хотіла їхати додому, в Індію, де і перебувала на той час. Потім я вперше почула Голос Божий, який сказав, що бачить мене в Україні. Я відповіла йому, що якщо це Голос Божий, то хай Всевишній вилікує мене, і я поїду в Україну, де буду служити йому. Так Бог вилікував мене і я переїхала в Україну. Сьогодні я дуже рада, що захворіла, і що вилікувалась та приїхали сюди. Деколи я розумію тих людей, яким лікарі не змогли поставити діагноз, бо сама пережила це на собі. Я розумію людей, не тільки через мову, але й на духовнму рівні. Це дуже важливо, розуміти людей саме так, і я вдячна Богу за цю можливість. – А чи не помічали Ви за собою дар бачити майбутнє? Якщо так, яка доля чекає Україну, коли закінчиться війна? – Я не можу відповісти на ці питання, бо не знаю. Все залежить від дій людей, які непередбачувані. Людина має свободу вибору. – Чи приходять до вас зі своїми проблемами бійці АТО? – Так, звісно. Нещодавно була група із 40 військових, які приходили до мене. Приходять також поранені на війні бійці, батьки зниклих безвісті та загиблих військових. Я сама також їздила на Схід, щоб підтримати військових словом, молитвою, попросити Бога якнайшвидшого закінчення війни. Я відчувала, що мушу їхати туди, і там молитись про закінчення війни. Одразу після того, як Мukachevo.net оприлюднив матеріал про відому Сестру Ліджі, до редакції посипались дзвінки з проханням надати контакти монастиря, де вона приймає. Через це редакція Мukachevo.net вирішила опублікувати адресу монастиря, карту та телефон, що вказаний на сторінці монастиря у Фейсбук.