Мученики – це люди, які, за сприйняттям багатьох, жили й вершили свої духовні подвиги дуже давно. Бо ж нині мало хто з людей долучається до лику святих – не ті часи... Тим більше пишаються люди, якщо на їхній землі сталося таке диво – хтось просіяв, себто, став мучеником. Ось мукачівці, в свою чергу, мають нагоду пишатися «своїм» святим – блаженним священомучеником Теодором, що став таким в недалекому 2001-му. Проте не такими вже «вдячними нащадками» уміємо ми бути, як виявляється. Ось минулого року в селі, де востаннє провадив літургію Теодор Рожма, хотіли встановити пам’ятну дошку на його честь – її зняли, бо храм не греко-католицький. Понад 15 років на місці мучеництва Теодора стоїть недобуваний храм – церква припинила фінансування будівництва, виявивши розкрадання коштів... Але знайшлися й вдячні нащадки. Про них – у нашому матеріалі. Служать в палатці на полі Нещодавно греко-католицька єпархія виділила своїм вірникам кошти на придбання ділянки в Лохові. Символічно, що знаходиться земля поблизу дороги, якою ввійшов в село мученик Теодор, а належить правнучці конюха, який віз владику Ромжу до міста й постраждав разом із ним в підлаштованій гебістами аварії. Цієї неділі тут проведуть тільки третю літургію. Служать просто неба – ставлять палатку та лавиці для вірників. Літургія відбувається зранку – поки сонце не таке пекуче. Стоять службу Божу зо тридцять чоловік. Люди сповнені почуття, що роблять велике діло. Чому – розповів Мукачево.net отець Олександр Петах, адміністратор греко-католицької парафії Покрови Пресвятої Богородиці с.Лохово. – Для мене велика честь служити в Лохові, – каже отець Олександр, – бо це село, де блаженний Теодор провів свою останню прижиттєву літургію. Звідси він вирушив на підводі до Мукачева, де дорогою й сталася злощасна аварія, підлаштована кагебістами. «Його просили не їхати, послати представника» Отець Олександр починає з подробицями переповідати останні факти з життя знаменитого греко-католицького єпископа, а нині – блаженного священомученика Теодора Ромжі. – Єпископ приїхав сюди як владика для освячення храму в Лавках. Це було в жовтні на Христа Царя 1947-го року. В єпархії знали, що за ним слідкують, ще й до того він мусив сповіщати владу про будь-які свої переміщення – як один з керівників гнаної радянською владою греко-католицької церкви. Отож, він мав освячувати відремонтований храм в Лавках. Це не була справжня парафія, а філіальна церква при Лохівській парафії. На цей час греко-католицька церква ще не була ліквідована, але поступово радянська влада вже забороняла її діяльність. Владику Теодора постійно викликали й говорили з ним або про перехід до православ’я, або ж про заборону греко-католицької церкив на Закарпатті. Він знав чим ці розмови, зрештою, закінчаться, бо відмовлявся співпрацювати. Він був незламний тому й вирішилося питання про його ліквідацію. Ми маємо відомості, що він був готовий на смерть: ділився цим у листах зі своїми професорами. Коли постало питання його поїздки в Лавки, йому пропонували відправити когось із представників владики. Але це було неприйнятним для Ромжі. Він не був боягузом. Він поїхав. «Бачинський прийшов до тями, аби почути останні слова Ромжі» В переддень освячення Ромжі заночував у Лохові на фарі у місцевого пароха Петра Васкова. Зранку в неділю він відслужив архієрейську літургію в Лохові, а після того пішов у Лавки на освячення храму. Місцеві люди помітили незнайомі обличчя на літургії, чужі машини в селі. Тому владику Ромжчі умовили, аби він переночував знову в Лохові. А вночі селяни всю ніч ходили біля воріт фари – чергували, аби захистити свого владику. Назад Ромжі вирушив в Мукачево в понеділок в обід на кінній підводі – не через Лавки, а через Іванівці. На під’їзді до Іванівців на них налетів грузовик машина «Студебекер». Після зіткнення з вантажівки вибігли люди з монтировками, й почали їх добивати. Між ними був старий священник Бачинський, ймовірно, що саме його прийняли за Ромжу, бо найважчі травми отримав саме він: три тижні не приходив до свідомості. Інших теж дуже побили. У Ромжі залишилося тільки сім зубів, зламали щелепу, ребра, були значні травми голови… Але в лікарні він йшов на поправку. Й було прийнято рішення зробити йому смертельний укол. Цікаво, що разом із єпископом Ромжею в палаті лежав й священик Бачинський. Він три тижні пробув в комі, але в той час, коли до єпископа підійшла медсестра Одарка, завербована КГБ,з уколом отрути кураре (сильний алкалоїд, що паралізує нервові імпульси по всьому тілу, а смерть настає від паралічу дихання) , Бачинський прийшов до тями. Він став свідком останніх хвилин життя Теодора. Почув, як мученик спочатку казав медсестрі: «Не надо!», а тоді через декілька хвилин вимовив: «О, Ісусе». Це були останні слова Теодора Ромжі. – Ще один примітний факт, – зупиняє увагу отець Олександр, – в день аварії єпископа підвозив на кучії конюх Хома з Лохова, який теж дуже постраждав в тій аварії й ще багато років по тому був лежачий. Що цікаво, та ділянка, яку ми придбали й де зараз правимо недільні служби, належала онуці того конюха. А знаходиться вона поблизу шляху з Лавок до Лохова , яким спускався в це село блаженний Теодор. Ось такі символічні знаки. «Пам’ятну дошку на честь Теодора з церкви знімали тричі» Отець Олександр говорить, що для вірників та греко-католицької церкви дуже важливо відновити парафії в цих трьох селах – Лавках, Лохові та Іванівцях. Адже тут пройшли останні життєві години пасторської роботи блаженного священомученика Теодора. Греко-католики Лавок та Лохова не мають своїх храмів. Люди, що залишися у вірі своїх дідів, ходили на служби до собору в Мукачеві. – Минулого року ми хотіли встановити на храмі у Лохові, де відбулася остання літургія Теодора, пам’ятну дошку – на честь 25-річчя виходу Мукачівської греко-католицької єпархії з підпілля, а також 70-ти років від покладання на єпископство Теодора Ромжі. Ми попередньо домовилися з головою села та людиною з кураторії православної церкви с. Лохово про це. Адже для села теж почесно бути причетним до історії людини, що померла за віру Христа. Ми посвятили дошку, встановили її біля входу в храм, там, де нам дозволили. Але наступного дня її зняли й лишили на подвір’ї церкви. Нам ніяк не пояснили цього поступку. Вірники підібрали дошку й наступного дня знову повісили на стіну храму. В той же день після святкової відправи в честь Теодора на Христа Царя в Іванівцях, владика Мілан й усе високе священичество пішло до Лохівського храму освятити дошку. Нам ніхто не заважав, дошка була встановлена й освячена, проте наступного дня її зняли й вкрали. Ми залучили міліцію, й коли вже вулиці прочісували люди в формі, дошку знову підкинули на церковне подвір’я. Ми забрали дошку, й на разі вона знаходиться в моєму домі. Не хочемо конфліктів, тому пізніше встановимо його на храмі, яким поступово зводитимемо на купленій у села ділянці. «Храм на місці мучеництва недобудували через розкрадання» В Іванівцях греко-католики служать з православними по черзі у сільському храмі, розповідає панотець. На Христа Царя тут щороку правлять святкову літургію, після якої здійснюють хресний хід до пам’ятника Теодору Ромжі, який встановлено на пагорбі перед селом, в місці, де сталася аварія. На місці мучеництва позад пам’ятника в 90-х роках почали зводити храм, витягли стіни, але будівництво зупинили. – Було виявлено фінансові махінації з боку організатора робіт, й церква припинила видатки, – пояснює отець Олександр. – Буквально нещодавно закінчився суд з колишнім керівником проекту побудови храму, й незабаром будівництво відновиться. Цей храм мусить бути зведений, наголошує панотець, бо тут є місце мучеництва блаженного Теодора, де пролилася його свята кров. – Це місце насправді унікальне, – вадить далі отець Олександр. – Я часто піднімаюся туди з жінкою, дітьми, прихожанами – практикуємо раз на тиждень молитву біля пам’ятника на місці мучеництва Теодора. Читаємо акафіст до цього святого. Одного разу під час цієї молитви на мене зійшла така благодать. Тіло сповнилося теплом. Радість переповнила єство. Я нарешті відчув якесь гаряче відчуття до блаженного Теодора. Доти просто поважав його – як християнин святого мученика. Знав про його духовний подвиг, захоплювався ним… І от таке відбулося… Після цього ні на мить не сумніваюся, що знаходжуся на правильному шляху, відбудовуючи святині на місцях, що зв’язані з його життям. Й, думаю, він нам у цьому також допомагає. Біографія єпископа Народився Теодор Ромжа у сім’ї залізничника Павла, був дев’ятою дитиною. Закінчив народну школу в рідному селі Великий Бичків, реальну гімназію в Хусті, філософський та богословський факультети папського Григоріанського університету в Римі у 1937 році. Навчався в колегії Руссікум – його готували як місіонера для роботи з росіянами. Священиком став у 1936 році, з наступного року працює в приходах сіл Березово та Нижній Бистрий (Хустщина). Уже в 1939-му стає духовником та професором греко-католицької духовної семінарії в Ужгороді. Через п’ять років Папа Пій ХІІ назначив Теодора Ромжу титулярним єпископом Апійським, ще за два роки Ромжа управляє автономною Мукачівською греко-католицькою єпархією. Це був наймолодший єпископ в католицькій церкві на той час. Не зважаючи на високий сан, Ромжа багато їздить по єпархії, особливо по сільських приходах, веде бесіди з паствою та священиками, морально підтримує їх у боротьбі проти радянської агітації за приєднання греко-католиків до московського православ’я. Протестує проти закриття у 1947-му василіанського монастиря на Чернечій горі в Мукачеві. Саме ця діяльність, а ще – вплив єпископа на вірян викликало різке невдоволення першого секретаря ЦК Компартії України Микити Хрущова, який звернувся до Сталіна з проханням дати санкцію на ліквідацію Теодора Ромжі. Організувати вбивство доручили генералу держбезпеки Павлу Судоплатову. Прибрати Ромжу вирішитли за допомогою штучно створеної аварії, але автокатастрофа не призвела до бажаної для комуністів загибелі єпископа. Тому в лікарні, де він перебував після аварії, до нього підіслали медсестру, що зробила йому ін’єкцію з отрутою, яка й убила Теодора Ромжу. В липні 2001-го Папа Римський Іоан Павло ІІ під час візиту до України причислив Теодора РОмжу до лику блаженних. Нині в Мукачівській греко-католицькій єпархії діє духовна академія імені блаженного Теодора Ромжі. Тетяна Когутич, спеціально для Mukachevo.net