Незважаючи на заяви з боку військових комісарів, що проти сепаратистів на сході України воюють лише професійні військові ("контрактники") та добровольці, це виявилося неправдою. Відчули на собі це і угорці з Берегівського району, деякі з яких також були мобілізовані та через певний час несподівано для себе та рідних опинилися у зоні АТО на Донеччині та Луганщині. Так сталося і з 30-річним мешканцем села Гут Іштваном Кіралем. Вдома його не було три місяці - і лише нещодавно він повернувся додому на десять днів, на короткий відпочинок. І нині знову змушений їхати у Донецьку область, виконувати свій військовий обов'язок. Але за цей час Іштван встиг поспілкуватися з угорськими журналістами видання Karpatalja, тож його інтерв'ю стало мало не сенсацією в Угорщині, його передрукувало чимало видань. Історія чоловіка справді вражає. Іштван проходив строкову службу в армії десять років тому, а далі повернувся до рідного села. Певний час працював на заводі "Флекстронікс" у Берегові, а коли той закрили, то влаштувався у швейний цех. Має родину, у нього та жінки Ренати народилося двоє дівчат. "Коли прийшло повідомлення з сільради, що мені потрібно з'явитися до Берегівського військкомату, як раз був у відпустці, мав плани відремонтувати старенький будинок", - розповідає Іштван. Він думав, що це звичайний виклик, нічого особливого, тому і з'явився, як попросили. При цьому сільський голова не надав жодного письмового запрошення або повістки. Натомість сказав, що з села прийде ще один хлопець, колишній військовий. Однак той так і не прийшов. Нині він знаходиться за кордоном. У військкомат з'явилося восьмеро чоловіків з району та міста. Звідти їх направили до поліклініки, де мало відбутися обстеження. Як розповідає сам Іштван лікарі практично не оглянули його, а швидко підписали всі папери. Не було жодних аналізів, жодних процедур. "Здоровий, придатний йти до армії!", – сказали йому. Іштван повідомив, що має проблеми з серцем, однак від лікарів почув, що "це не біда". Отже, після так званого "медичного обстеження" йому повідомили, що наступного дня, 10 квітня о 6-й ранку потрібно знову з'явитися до військкомату. Додому звідти хлопців більше не відпустили. "10 липня виповниться три місяці, як я знову став солдатом і зі своїми товаришами, троє з них угорці, відправився в зону військового конфлікту. До цього дня ми нічого не підписували. І ми аж ніяк не були добровольцями", – каже Іштван. Спочатку берегівчани доправили до міста Рівне, де вони 25 днів пробули у тренувальній військовій частині. Іштван у армії був артилеристом, тож знову мусив згадати свої навички. З Рівного їх відправили у Дніпропетровську область. А потім повезли до Новоукраїнки, що недалеко від Донецьку. Їхали без супроводження і охорони, хоча про захист обіцяли. Чоловіків у тих області практично не видно, лише жінок. "Якби у мою гармату влучили, то вона б рознесла на друзки маленьке село – має 3,5 тонн вибухівки. З неї я можу потрапити у ціль навіть з відстані 20 км", – каже Іштван. На щастя у військових подіях участі він ще не брав. Однак блокпост кілька разів потрапляв під обстріл. "Одного разу до нас прийшли місцеві мешканці біля Новоукраїнівки, принесли солдатам гостинців. Поки солдати їли-пили на протилежному боці ворог зайняв позиції. Пізніше у наш бік випустили ракету – і 13 солдатів, які були на посту, всі загинули. Одним словом, слід бути дуже обережним як з місцевим населенням та з усіма іншими також. Якщо військові командири відчували найменшу небезпеку для власного життя, то пропадали і на тиждень. А взагалі весь час брешуть, ніколи не кажуть правду. Наші деякі "товариші" багато вживали алкоголю, після цього стріляли у всі боки. Був один такий - погрожуючи ручною гранатою та "калашниковим" вночі вишукував усіх, хоча він такий самий солдат як і ми. Деколи попадаються такі "добровольці", які виглядають на 60 років. Насправді всі з ким я зустрічався не були добровольцями, їх забрали у армію примусово", – розповідає Іштван. Щодо їжа, то за його словами, вона не годиться для людей. Снідати зазвичай солдати не ходили, заварювали собі каву, обід теж мали не завжди. Лише у 15-літровому відрі готували собі вечерю. Зарплату отримували 2000-2200 грн., в залежності від посади. За ці гроші купували харчі та інше все необхідне, але і цього не вистачає. "Наскільки мені відомо американці послали нам бронежилети та сухі пайки. Ми з цього нічого не побачили. За 5000 гривень ми, звісно, могли купити собі бронежилет, який пробивається з автомату з 50 метрів, тож нічого не вартий. За 250 гривень американський пайок можна купити у магазинах. Умови нелюдські, нема можливості навіть помитися. Лише під час обіду можна набрати води біля їдальні з автівки. Її не вистачає навіть для пиття. Є річка поруч, але покупатися відпускають рідко. Місяцями ми знаходимося у цих нелюдських умовах з небезпекою для життя. Одного разу нас доправили до Миколаївського тренувального центру. Там була гаряча вода та можливість вперше помитися. Вже навіть військова форма вся потріпалася на мені. А у військових книжках печатки про те, де ми насправді знаходимося з'явилася лише після того, як ми всі повстали проти цього. Нема електрики, не можемо зарядити навіть мобільні. Лише від генератора, на який рідко виділяють бензин. На противагу обіцянкам влади систематично отримую на фронті попереджувальні смс-ки від банку, щоб ми сплатили за кредит, бо інакше... Не платитиму - нехай буде, як буде. Я зрозумів, що в цій країні всі брешуть. На кожному рівні царює повний безлад. А ті, хто може щось вкрасти – ті крадуть". Трьох закарпатських угорців відпустили додому лише 26 червня через місяць вмовлянь. Дали на це десять днів. Але вже через три дні вже подзвонили, аби верталися назад. Оскільки їхній батальйон мав передислокуватися на інше місце. Однак спільно вирішили поїхати у п'ятницю, як зазначено у документах... "Одна моя донечка нині має йти до школи, іншій - три рочки. Я не знаю, що тепер робити. Мені радять у селі, аби я не повертався до армії. Однак там мене попередили, що це загрожує від 5 до 10 років в'язниці, бо вважається дезертирством. А там мене можуть підстрелити. Що краще? Мені шкода моїх донечок та мою дружину, і я не хочу завдавати їм зайвих проблем. Я б назад не повернувся, оскільки те, що є там – не для нормальних людей. Двоє інших хлопців також змушені повертатися. Я дуже сподіваюся на те, що Господь не хоче, аби я загинув. Є люди, які казали, що все можна вирішити за допомоги грошей. Знаю, що хлопця, якого забрали з Берегова разом з нами, вже з Рівного повернули додому. Скоріш за все його сім'я "вирішила" це питання. А у нас банківський кредит, і нема стільки грошей..." У п’ятницю, 4 липня, у приміщенні клубу Берегівської ЦРЛ відбулася передача бронежилетів найвищого 5 рівня захисту та інших необхідних речей нашим землякам, які несуть військову службу на Донеччині – Давіду Тігору та Іштвану Кіралю. З ініціативи головного лікаря Берегівської ЦРЛ, медичні працівники долучилися до благородної справи і, швидко зібравши кошти, закупили для наших вояків найнеобхідніше. Медпрацівники цікавилися також особистими відчуттями та потребами хлопців, розпитували їх про військову службу. Берегівчани, розчулені до сліз, щиро побажали Давіду та Іштвану повернутися додому з перемогою, живими та неушкодженими... Іван Романчук, для Мукачево.net