Свято Івана Купала на фестивалі неформальних культур "Шипіт-2013" (ФОТО)

Фестиваль, у якому переплелися молодіжні рухи, субкультури, течії, нагадує знаменитий Вудсток. От тільки музична програма тут виключно самодіяльна. Міні-концерти під відкритим небом, сейшни тут тривають цілодобово від першого дня фестивалю до останнього. Утім, коли закінчується фестиваль – визначити важко. Бо якщо з’їжджатися сюди починають у перших числах липня, то останній «фестивальний люд» покидає поляну високо у горах, де розташувався табір з сотень наметів, вогнищ, концертних майданчиків, вже аж ранньої осені. Україна, Польща, Словаччина, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія, Білорусь – ось далеко не повний перелік країн, з яких сюди, на Шипіт щороку їдуть «неформали». Для того, щоб зустрітися із друзями, з якими, ймовірно, бачаться лише тут, раз на рік. Цьогоріч Шипіт зібрав своїх поціновувачів вже 21-й раз. Один з організаторів фесту, що заснували його ще на початку 90-х, ужгородський художник і колекціонер «вінілів» Чарлі Пензель розповів: «Цю тусовку у форматі наметового містечка у горах придумали не ми. Щорічне зібрання хіпі існувало і у часи СРСР. Щоправда, тоді у Латвії, на березі Балтійського моря. Але з розвалом СРСР туди стало складно їздити. Тоді ми з друзями вирішили здійснити щось подібне тут, у Карпатах. Обрали це місце поблизу водоспаду Шипіт і дали назву цьому заходу за іменем водоспаду. Кілька разів все організовували, запрошували гостей, з’їжджалися хіпі з усього Союзу. Більше фото дивіться у роздалі Мультимедіа Тоді до зльоту стали приєднуватися представники інших культур. Слава про фестиваль швидко поширилася, він став самоорганізовуватися, перетворився на живий організм. Тепер все відбувається трохи не так як у попередні роки. Стало багато дуже молоді. Утім, коли ми це все починали – ми теж були молодими», – каже Чарлі. Його підтримує рідний брат музикант Петро Пензель «Тепер тут кілька великих таборів, сотні наметів, але ті, хто їздить сюди ці два десятки років поспіль, тусуються у «нижньому таборі». Саме тут проходять головні сейшни. Ближче до вечора всі збираються ближче до центру поляни, знайомляться, разом грають…» Історія фесту Шипіт свідчить, що виник він відразу після розвалу Радянського Союзу. Вперше відбувся в 1993 році. З часом фестиваль втратив свою спрямованість виключно на хіпі. Тепер сюди їдуть усі, хто бажає прояву своєї внутрішньої свободи. Ті хто розуміється на фестивальних рухах, кажуть, що фестиваль «Шипіт» залишається одним із найкращих. Він – єдиний самоорганізованний та чи не найстаріший в Україні. Тут не буває знаменитих виконавців чи музичної програми, але музики тут багато. Учасники фестивалю творять розважальну програму самотужки. Правилом хорошого тону тут є привезти з собою дві-чотири «великі» батарейки для магнітофону і покласти у спільну купу. Це – задля музики для всіх. Якщо на «Шипоті» перерва у живій музиці, то з магнітофону лунає старий рок 60-х – періоду розквіту рок-музики. За два десятиліття існування фестивалю він здобув свої традиції та легенди. Аби пізнати їх усі навряд вистачить лише один раз приїхати сюди. Завсідники фестивалю розповідають: «Не має значення, чи ти панк-нігіліст, чи нудист-анархіст, – все одно рубати можна лише сухі дерева, сміття слід виносити, а вогонь розкладати подалі від стовбурів дерев. Неписані правила, яких більшість дотримується. Той, хто не дотримується, дістає зауваження від сусідів чи місцевих авторитетів – «олдових» хіпі – засновників Шипоту.» Апогеєм фесту є ніч на Івана Купала. Саме цієї ночі тут запалюють велетенське вогнище, яке щороку видається все більшим і більшим. Складають його увесь день, зносячи на поляну стовбури дерев. На спорудженні вогнища працюють усі разом, незважаючи на ідеологічні протиріччя, розбіжності у музичних смаках та мову спілкування. Цьогоріч, наприклад, було цікаво бачити як один стовбур несли спільно панк з високим ірокезом, хіпі у круглих «леннонівських» окулярах та ультранаціоналіст з татуйованим на грудях портретом Тараса Шевченка і написом на шкірі «Україна понад усе». Поки чоловіки будують вогнище, дівчата готують їжу, доглядають за «малими вогнищами», купаються у гірському потоці та плетуть вінки з ромашок і папороті. Віночки згодяться у нічному хороводі довкола палаючого вогнища, підійти до якого ближче ніж на 10-15 метрів неможливо через сильний жар. Найбільш сміливі – танцюють довкола геть оголені під звуки тамтамів, дарбук та джембе. Апофеоз внутрішньої свободи. Атмосфера – справді «вино, кохання рок-н-рол». Читайте також: На фестивалі субкультур на Шипоті ледь не згоріла дитина Вино фестивальному люду продають жителі села Пилипець, що лежить біля підніжжя гори. Селяни, які спочатку були наче й не раді фестові, під час якого усе в радіусі кількох кілометрів заповнює дивний люд, навчилися добувати з неминучого щорічного дійства вигоду. Тепер пилипчани продають спраглим вино і чорниці, видають кімнати тим, для кого ночівля у наметах занадто екстремальна, збудували міні-готельчики. Ціни у місцевих крамницях на період проведення фесту злітають у півтора рази вгору. Та «жителі» Шипоту не журяться. Адже свято музики, єднання і вогню буває всього раз на рік, тож вина, свободи і бездонного неба повинно бути вдосталь.