Три останні листи Адальберта Ерделі до дружини Магдалини: «Я є, тому що повинен бути…»

Я завше з таким безмежним трепетом поринаю у граціозний світ митця Адальберта Ерделі. Наразі ж маю можливість ознайомити вас із трьома його останніми листами до дружини Магдалини, яким уже понад шістдесят років і які засвітять деякі кути оригінальних граней крайового європейця. На таке глузування над собою здатен лише аристократ духу Загалом Ерделі тричі відпочивав у селі Синяк, що на Свалявщині. Вперше в 1952 році, живучи в столітньому приватному будинку родини Цінзаків, вдруге – в 1954-му, і втретє – в санаторії навесні 1955-го, тобто менше, ніж за чотири місяці до кончини. Айно, перед вами – останні листи неперевершеного класика крайового живопису. Умовно їх пронумерую. Лист від 14 травня – №1, від 22 травня – №2, від 30 травня –№3. Відразу зауважу, що всі три листи написані угорською – себто мовою, якою подружжя спілкувалося між собою. Далі. Закохана пара ласкаво називала одне одного здебільшого однаково: Бийло Магдушку – Розі, і Магдушка Бийла – Розі. Також усе життя «викалися». Зрештою, й не дивно, бо коли познайомилися, їй було 16, йому – 41. Ефектна різниця! Прикметно, що початки перших двох листів перегукуються самоіронією, причім із філософським присмаком: «Я є, тому що повинен бути» і «Так сиджу, як один якийсь туз, у якого є все і нічого йому не треба». Або нижче: «Тут усе зелене, ще й моя голова», «… А я найдурніший, бо всі дурниці змушений вислуховувати». Як видно, Ерделі притаманне й глибоке почуття гумору: «Все ж таки більше буде, якщо двоє двічі нічого не намалюємо», «… коли звертаюся до них по-російському, то думають, що по-японському». На таке глузування над собою здатен лише аристократ духу. 18-річна Магдалина Розі А хто заперечить, що в особі Ерделі вмер талановитий письменник?! Наприклад, які колоритні й дотепні порівняння, яке філігранне відчуття стихії угорської мови: «Кашляю, як два коні і один осел», «Серце моє, як поганий череп’яний горщик, так б’ється, як розколотий дзвін», «Полі такої файти, як наш пес-копиля Чопі». Такими ж оригінальними порівняннями просякнуті щоденники Адальберта Ерделі французького періоду, які опубліковані в монографії «Адальберт Ерделі» ректора Закарпатської художньої академії Івана Небесника. Портрет Магди у виконанні Адальберта Ерделі Митець усе держить на голові Епістолярій майстра пензля просякнутий невгамовним оптимізмом, хоча Ерделі – тяжко хворий. «Він отримав путівку в санаторій, – згадувала пані Магдушка, – бо його дуже боліла ліва рука, майже відмовляла». До речі, 25 травня 1955 року митець зустрів день народження. Останнє. – Я приїхала до Бийла в Синяк, подарувала йому розкішний букет піонів, а ще принесла книжку Нобелівського лауреата, – пригадувала Магдалина Ерделі. – Потім ми пішли на річку. Там Бийло намалював для мене пейзаж». Вдова зберігала цю картину до кінця життя. До слова, під час майже тритижневого відпочинку Ерделі намалював три полотна – два пейзажі й будівлю санаторію. З балкона другого поверху все любив милуватися природою. Листи фіксують, що Ерделі все держить на голові, хвилюючись за здоров’я тітки-бабки Сабо чи матері дружини – Жужанни. «Мою маму Бийло дуже поважав. Усе любили говорити годинами про се, про те, – розповідала пані Магдушка. – І мама мені хвалила його, пишалася перед знайомими, що який культурний, педантний, розумний»… «А хто це Полі, Лоціко, Йончіко, Пітюко, Надії, Мішко, Ласло?..» – допитувався я. І на старі роки Ерделійка мала чудову пам’ять: «Полі Йоганович – це Бийлів учень, художник, син його цімбора, з яким разом навчалися в Будапешті. Лоціко – це брат Полія. Пітюко – це син брата Ерделі, Йончіко – учень із Доманинців; Надія Знаменська – мистецтвознавець із Ленінграда, жила в нас два місяці… Бийло мав двох ідеальних друзів – композитора Дезидерія Задьора і начальника облспоживспілки Мішку Фегіра. Вони ніколи не зловживали його добротою, а навпаки – віддавали нею ж. Вони такі чисті були, як коли народилися. Мішко все давав Ерделі авто – чи то в Синяк, чи то в Ставне, чи то у Воловець. І нич за то не просив. Ерделі, коли вважав за доцільне, тоді й віддячувався. А Ласло Шоні – це шофер Мішки»… – Боже, а як Бийло тварин любив! Тримали-сьме туй, у дворі, і кілька псів – Джімі, Кубічка, Джонка, і 14 котят. Запускав їх до хижі, говорив із ними, а пак лише відкривав вонкашні двері й, плескаючи в долоні, рахував: «Один! Два! Три!» Усі нараз тікали з хижі! – розповідала Магдалина Ерделі. Трохи і про інші «побічні деталі». Всі три листи написані доволі акуратним, розбірливим почерком, авторучкою (тоді ними користувалися), зокрема листи №1 і №2 фіолетовим чорнилом впоперек паралельних перпендикулярних ліній на однакових аркушах (очевидно, вирваних із зошита великого формату), а лист №3 – синім чорнилом на листку з блокнота. В останньому Ерделі підкреслив дві фрази – «якщо так» і « дайте мені телеграму», чим закцентував на них увагу. Ще. У кінці останнього речення абзацу Бийло-бачі, крім крапки, де-не-де чогось ставив і щось на кшталт дефіса, але всюди (!) між абзацами (а їх – надзвичайно багато!) стоїть коса риска. Навіщо? Як розумію, своєрідні мимовільні примхи письма. Повернувшись із санаторію, згодом він ліг на тиждень у лікарню. Там нарешті, у передчутті смерті, визріла думка розписатися з Магдушкою-Розікою. До кроку у вічність залишалося два місяці. Одне слово, листи-реліквії – «зайвий» доказ того, яким великим, добрим і чутливим було серце Ерделі. Хоч кількома роками раніше на митця чіпляли ярлики космополіта, формаліста, псевдоестета, незнавця анатомії людського тіла, поплічника імперіалістичної реакції, низькопоклонника перед гнилим Заходом. Одна реальна легенда гласить, що коли Бийло-бачі слухав або вичитував у газетах подібні закиди на свою адресу, то відповідав: «Все, не буду більше дурниць малювати! Намалюю, як великий трактор лізе на малий». Три листи в перекладі українською Лист №1 Мила Розі! Так сиджу тут, як один якийсь туз, у якого є все і нічого йому не треба. Кашляю, як два коні і один осел. Ходити можу, два кроки назад, один вперед. Серце моє таке, як поганий череп’яний горщик; так б’ється, як розколотий дзвін. Щодня мию дванадцять носовичків. Це моє заняття. Напишу Полію Йогановичу, що може приїхати. Все ж таки більше буде, якщо двоє двічі нічого не намалюємо. Зважайте на те, щоб денний пивний план, тобто 9 бокалів були наповнені. У цьому випадку ви теж підете в пивний санаторій. Надіюся, що народилися чотири мачки. Напевно, бузок уже цвіте. Тут усе зелене, ще й моя голова. Однак польові квіти приношу щодня. Живу з двома старшими чоловіками, до яких коли звертаюся по-російському, то думають, що по-японському. Серенча, що ледве розуміємо один одного. Тітка Сабо уже, напевно, вилікувалася. Файна погода. Пробую іти малювати. Тітку Сабо, усіх собак, мачок, і Надій, Лоціка, Йончіка вітаю, а також Бийлука і Пітюка. Пітюю знову виділіть уже тепер і в кінці місяця десять рублів. Доглядайте за флоксами. Бажаю вам всього найкращого. Розі Синяк, 1955.V.14 Лист №2 Мила Розі! Я є, тому що повинен бути. Дякую за посилку, Ви – кмітливий хлопець, все точно переслали. Те м’ясо з банки я не спожив. Віддав його Цінзакам. Однак із м’ясом по-віденськи і кремовим тістечком вийшов малювати. Отже, картина Ваша. Ще не цілком готова, але вдома закінчу. Вчора приїхав Й.Полі. Прийшов до мене під ліс, де я малював. Тепер уже будемо троє. Комайло, Полі і я. Один дурніший від іншого, а я найдурніший, бо всі дурниці змушений вислуховувати. Мій молодший брат Лоці теж написав листа, дорікає, чому перед своєю подорожжю в Синяк не заїхав до них. Старшого брата Ілії вилікувано від такої ж хвороби; якщо прийду додому, він приведе мене до порядку. Пише, що це не таке небезпечне. Відколи менше приймаю ліків, почуваю себе краще. Я знаю, що повітря, вода й сонце – мої ліки. Жужа як ся має? Тепер уже не може померти, бо бузок відцвів; вже лише через двадцять років. Не п’ю, сигари не курю. Досить зле, що поки що не можна. Дядько Цінзак курить сигари. Полі там у них; попереджував його, щоб не робив біди з дівчатами, бо він такої файти, як наш пес-копиля Чопі. Загалом тут холодно. Йончія, тітку Сабо, Жужіку, усіх Надій вітаю; Ласлові Шонію дякую за милу розпорядливість, – усіх псів і мачок, вигнавши їх із кухні. Вас цілує Розі Санаторій «Синяк», 1955.V.22 Лист №3 Мила Розі! Більше листів звідси вже не напишу. Цей лист передайте Фегіру Мішкові – і запитайте Його особисто, чи дасть авто – на суботу після обіду або на неділю, щоб я зі своєю всякою-всячиною доїхав додому? Якщо так, тоді на таку адресу – дайте мені телеграму: Ерделі, Синяк, Санаторій, – щоб я знав, чого триматися. Можливо, Фегір М. зі своєї контори може подзвонити сюди у санаторій, чи прийде – і коли прийде авто? Я не можу їхати санаторним автобусом, бо не можу нести пакунки ні на один крок – тому добре би було, щоб Л. Шоні прийшов за мною. Всього доброго! Усіх сердечно вітаю. Цілую вас. Розі Синяк, 1955.V.30 Магдалина Ерделі, фото М. Дороговича 1999 рік