Церковне питання: На Закарпатті насильницька експансія більшовицької російської церкви відбулася у 1949 році

Українська церква віддавна виконувала об’єднавчу й державотворчу роль. Однак Росія втрутилася й тут. Московська митрополія, яка б не виникла без Київської, століттями міфологізує історію свого становлення і «особливу місію». Але роки національно-визвольних воєн, репресій, прихованих утисків, а зараз повномасштабна війна показали, що РФ використовує церкву й релігію як інструмент політичного впливу. Заручившись підтримкою директора Інституту історії Церкви УКУ Олега Турія та й наукового співробітника Анатолія Бабинського розповідаємо про історію становлення церковних інституцій та протистояння між ними. Хто кого породив?Київська митрополія, заснована в часи Хрещення Русі-України, стала матірною (основоположною) для всіх єпархій (церковно-адміністративних одиниць), що постали на теренах сучасних Білорусі та Росії. Це спростовує російський наратив про те, що Церквою-матір?ю для українців та білорусів є Москва. Як християнство з’явилося на теренах України?Спершу християнство потрапляло на територію сучасної України через грецькі колонії в Криму та Північному Причорномор’ї, а також завдяки торговельним контактам із Візантією й іншими християнськими країнами. З українськими землями пов’язана місійна діяльність св. рівноапостольних братів Кирила і Мефодія та їхніх учнів у другій пол. IX ст. Християнство поширювалося в Київській Русі за правління князів Аскольда, Олега, Ігоря, а княгиня Ольга охрестилася сама в Константинополі (у ніч із 17 на 18 жовтня 957 року) і запросила єпископа з Німеччини до Києва. У 988 році князь Володимир прийняв хрещення і проголосив християнство державною релігією в Київській Русі. Тоді ж була утворена Київська митрополія у складі Константинопольського патріархату. Як з’явилася Московська митрополія?Належачи до візантійського Сходу, світська і церковна еліти Київської Русі були відкриті до взаємин із латинським Заходом, про що свідчать обміни посольствами з Римським Апостольським престолом та династичні шлюби київських князів і княгинь із правителями інших країн Європи. Перші спроби розділити митрополію і відокремити північні єпархії від Київського центру мали місце за часів суздальського князя Андрія Боголюбського, військо якого у 1169 році захопило, зруйнувало і пограбувало Київ. Серед викрадених святинь була й ікона Вишгородської Богородиці (віряни вважають її чудотворною), яка опинилася у Владімірі-над-Клязьмою (зараз — Владимир). Остаточний поділ на Київську і Московську митрополії стався після Флорентійського собору 1438–1439 рр., на якому Київський митрополит Ісидор виступив за єдність із Римською Церквою. Як самостверджувалася Московська митрополія?У Москві рішення Флорентійського собору, який намагався об’єднати східну і західну Церкви, були відкинуті. У 1448 році без згоди Константинополя там було обрано власного митрополита — Йону Рязанського. Саме у протиставленні до церковної єдності та Церкви-матері зароджується ідея Москви як «Третього Риму» та претензії на її «особливу» місію. Із 1448 до 1589 років ця Московська митрополія існувала ізольовано від решти християнського світу. Через її канонічну відособленість з’явилися деякі розбіжності в богослужбовій практиці з іншими східними Церквами. Автокефалія (самостійність) Московської митрополії була визнана у 1589 році, коли царська влада, скориставшись приїздом Константинопольського патріарха за пожертвами, силою змусила його проголосити у Москві новий патріархат. Але Київська митрополія залишалася й надалі під зверхністю Царгороду (одна з давніх назв Константинополя), а не Москви. У 1596 році митрополит і більшість єпископату Київської митрополії відновили єдність із Римською Церквою на соборі в Бересті. А ті, хто був проти їхнього рішення, у 1620 році отримали нову ієрархію, яку висвятив Єрусалимський патріарх Теофан ІІІ. Так відбувся уже внутрішній поділ самої українсько-білоруської Церкви на унійну (греко-католицьку) та православну. Як посилювалося зросійщення?Переломним моментом у розвитку Київської православної митрополії стали події національно-визвольної війни (1648–1657 рр.) під проводом Богдана Хмельницького. Гетьман сподівався знайти союзника в Московській державі, однак згодом виявилося, що цей союз мав згубні наслідки для українського державно-політичного і культурно-релігійного життя. Після Переяславської угоди 1654 року українські землі поступово втрачали свою автономію та з часом все більше підпали під тотальний вплив Московії. Незважаючи на спротив духовенства Київської митрополії, у 1686 році Москва добилася перепідпорядкування Київського престолу своєму патріархові. У Константинополі цю справу було «залагоджено» завдяки щедрим хабарям, оскільки тамтешні патріархи перебували у скрутному становищі під владою Османів. Тільки у 2018 році Константинопольський патріарх Варфоломій остаточно скасував це сумнозвісне рішення свого давнього попередника — Діонісія IV. Чому без Київської митрополії Московська була би слабкою?На момент приєднання до Московського патріархату Київська митрополія була на вищому рівні розвитку суспільного й церковного життя, передусім завдяки впливу західноєвропейської освіти й релігійної культури. А тому вона відразу стала для Москви джерелом освічених кадрів. Освітні та богослужбові реформи, проведені в Московському патріархаті у другій половині XVII ст., були б неможливі без українських і білоруських богословів. Проте з часом Київська митрополія стала звичайною архиєпархією Московського патріархату, а всі її унікальні ознаки та внутрішня автономія поступово були знищені. Як Російська імперія зробила церкву інструментом політичного впливу?За правління Петра І Московська патріархія була ліквідована, а на її місці з’явився «Священний Синод», який керував Російською Церквою і по суті був одним із державних департаментів, на чолі якого стояв обер-прокурор. Водночас Московське царство було перейменоване на Російську імперію, що повинно було легітимізувати претензії на всю спадщину давньої Русі. У XVIII–XIX ст. російська державна і церковна влада посилила русифікацію Церкви в Україні, тож до середини ХХ ст. всі Київські митрополити були етнічними росіянами. Коли й чому з’явилася Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ)?Після більшовицької революції 1917 року нова влада не визнавала релігію і розпочала масовий наступ на неї. Храми руйнували, а священнослужителів фізично знищували. Проте саме в цей час у середовищі українського духовенства зароджується рух за українізацію релігійного життя та відокремлення від Московського патріархату. Протягом 1917–1921 рр. відбулася низка зібрань і соборів, результатом яких стало проголошення у 1921 році Української Автокефальної Православної Церкви, яка, щоправда, не мала канонічно визнаної ієрархії. Як радянська влада боролася з УАПЦ?Московська патріархія вкрай негативно реагувала на самостійницькі прагнення й дії українських священників і мирян. У 1930 році радянський комуністичний режим ліквідував УАПЦ. Лідери автокефального руху були репресовані і загинули. На короткий час за часів німецької окупації ідея УАПЦ знову відродилася (1941–1944 рр.), коли за сприяння Автокефальної Православної Церкви Польщі було висвячено низку українських єпископів. Проте з наступом радянських військ єпископи УАПЦ «другої генерації» емігрували на Захід і ця Церква продовжила своє існування тільки в діаспорі. Антирелігійна репресивна політика дещо послабилася під час Другої світової війни, але в цьому була стратегічна мета. Так Сталін хотів підняти міжнародний авторитет СРСР і здобути прихильність радянського населення. Тому в 1943 році Московський патріархат зміг відновити свої структури, а у назві Церкви слово «российская» замінили на «русская», щоб підкреслити її претензії на спадщину всієї давньої Русі. Незважаючи на деяке пом’якшення у ставленні радянської влади до діяльності РПЦ, спецслужби прискіпливо контролювали її внутрішнє життя та міжнародну діяльність. Багато представників її вищого духовенства було завербовано КДБ як агентуру. Після приєднання до УРСР західноукраїнських земель радянські спецслужби у 1946 році організували Львівський псевдособор, на якому оголосили про приєднання греко-католиків до Московського патріархату. На Закарпатті подібне насильницьке «возз’єднання уніатів» із РПЦ відбулося у 1949 році. Від цього часу і до 1989 року на території СРСР українські греко-католики змушені були перейти у підпілля. Легально УГКЦ існувала лише в діаспорі. Звідки взялася «УПЦ МП» і як вона пов’язана з Росією?Із початком перебудови (1985–1991 рр.) в СРСР в Україні відроджується і прагнення до виходу українських християн з-під «опіки» московського церковного центру. Розуміючи невідворотність суспільних змін, у 1989 році Московський патріархат вирішив надати Українському екзархату (церковному округу) РПЦ більше самоврядності у внутрішньому житті, а також право називатися «Українською Православною Церквою». Однак ці зміни були лише позірними, оскільки так Москва прагнула зберегти свою владу над православними українськими єпархіями. Цю частину РПЦ в Україні сьогодні називають Українською Православною Церквою (Московського Патріархату) — «УПЦ МП» або Російською Православною Церквою в Україні (РПЦвУ). У медіа найчастіше використовують назву «УПЦ МП», додаючи в дужках приналежність її до РПЦ. Хоч самі представники цієї Церкви намагаються приховати від вірян цей зв’язок. Проте офіційні документи РПЦ не залишають сумніву в тому, що «УПЦ МП» — одна зі структурних одиниць Російської Церкви попри позірні ознаки незалежності. Як окрему церковну структуру «УПЦ МП» не визнає жодна помісна православна Церква світу, а її єпископів вважають єпископами РПЦ. Як з’явилася Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ КП)?Наприкінці існування СРСР, у 1989 році з підпілля вийшла Українська Греко-Католицька Церква, що значно послабило вплив РПЦ на українське суспільство. Паралельно з цим про вихід із юрисдикції Московського патріархату заявляє низка проукраїнських священиків на заході України, які оголошують про відновлення УАПЦ та відновлення зв?язку з УАПЦ в діаспорі. Ці проавтокефальні настрої серед православних і відродження УГКЦ змусили керівництво «УПЦ МП» також звернутися (22 січня 1992 року) до Московської патріархії з проханням надати автокефалію. Проте це прохання відхилили, а митрополита Філарета (Денисенка), який тоді очолював «УПЦ МП», змусили відійти від справ. У відповідь у 1992 році митрополит Філарет із кількома іншими єпископами «УПЦ МП» об’єднався з частиною УАПЦ і оголосив про створення Української Православної Церкви Київського Патріархату. «УПЦ МП» у свою чергу очолив митрополит Володимир Сабодан, у 2014 році його змінив митрополит Онуфрій Березовський. У 1997 році Московська патріархія наклала на митрополита Філарета анафему, вважаючи його розкольником, який, за їхніми словами, «дєрзнул» найменувати себе патріархом Київським і всія Русі-України. Аж через 21 рік, 11 жовтня 2018 року, Вселенський патріарх відреагував на апеляцію Філарета і зняв анафему, відновивши його канонічний сан. Цікавий факт: теперішній очільник так званої УПЦ МП Митрополит Онуфрій підписував звернення про автокефалію української церкви. Хоч офіційно Московський патріархат продовжує це заперечувати, а у біографії Митрополита Онуфрія, розміщеної на сайті РПЦ, відхрещування від цього винесено в окремий пункт, усе таки є скан-копії документа, що підтверджують зворотнє. Це показовий випадок ідеологічного «перевзування» представників церкви Московської патріархії. Ще з 2014 року Митрополит Онуфрій робив, м’яко кажучи, чимало контроверсійних вчинків, а під час повномасштабної війни — і поготів. Скажімо, 9 травня 2015 року Митрополит не встав, щоб вшанувати пам’ять Героїв України, зокрема й загиблих в АТО, чиї імена зачитували у Верховній Раді. А 20 серпня 2022 року в Києво-Печерській Лаврі він благословив російських військовополонених. Очільник так званої УПЦ МП побажав многая літа, подарував молитовники й шоколадки окупантам, які вбивали українців. Яким був шлях до автокефалії української церкви?Із початком 2000-х років українська влада, УАПЦ і УПЦ КП почали шукати можливі шляхи об’єднання та визнання української автокефалії Вселенським патріархом. Із відповідними зверненнями звертаються як церковні лідери, так і державні діячі. Важливий епізод у цій історії — візит Вселенського патріарха Варфоломія у Київ 2008 року. Проте через внутрішні непорозуміння між УАПЦ і УПЦ КП, а також через протидію РПЦ, справу не вдалось завершити. Врешті-решт, після багатолітніх переговорів, у 2018 році УАПЦ і УПЦ КП досягли порозуміння, а Константинопольський патріарх скасував грамоту 1686 року та відновив свою юрисдикцію над територією України. Після цього у 2018 році він скликав Об’єднавчий собор ієрархів УАПЦ, УПЦ КП і «УПЦ МП» на якому було утворено Православну Церкву України (ПЦУ). У нову церкву увійшли всі єпископи УАПЦ і УПЦ КП, але з боку «УПЦ МП» в соборі взяли участь лише двоє ієрархів. На початку 2019 року ПЦУ отримала Томос про автокефалію від Константинополя. В подальшому нову Церкву визнали Церкви Греції і Кіпру, а також Александрійський патріархат. ТОМОС: Указ синоду та (або) глави помісної православної церкви щодо церковного устрою або віровчення. Надання томосу найчастіше означає надання новій помісній церкві автокефалії, тобто незалежності від інших православних церков, але в канонічній єдності з ними. Як РФ відреагувала на автокефалію УПЦ?Цікаво, що ще на етапі розгляду питання про автокефалію УПЦ російська влада зібрала нараду з представниками Ради безпеки РФ. Така стурбованість добре ілюструє ставлення Росії до Церкви як до інструменту політичного впливу. Свій «русскій мір» Кремль намагається просувати всіма можливими каналами. РПЦ і досі застосовує «м’який вплив» на Україну, використовуючи для цього свою філію — «УПЦ МП» чи РПЦвУ. Оскільки віряни мають дуже високий рівень довіри до духовенства як до кращих представників суспільства, то вони легко піддаються на маніпуляції. Чому РПЦвУ — небезпечна?Роками РПЦ виховувала «церковну агентуру», яка поширювала імперіалістичні наративи про Росію та необхідність повернення до її складу передусім України, Білорусі та Молдови. Результати розгортання цього плану бачимо й досі: у РПЦвУ або так званій УПЦ МП багато священнослужителів з антиукраїнською позицією. Скандальні викриття таких «духовних осіб» регулярно з’являються в медіа. Виготовлення й торгівля зброєю, розбещення неповнолітніх, сприяння й ресурсна підтримка війни РФ в Україні ще з 2014 року — все це у переліку «здобутків» РПЦвУ. Парадоксально, що зараз, під час повномасштабної війни, російські військові нищать храми по всій Україні, зокрема й ті, що належать до «УПЦ МП». Очільник РПЦ — Патріарх Кирило — відкрито підтримує повномасштабну війну РФ в Україні. Його позицію розкритикували і віряни, і релігійна спільнота, в тому числі чимало священників «УПЦ МП». Усе більше з них добровільно переходять ПЦУ, яка запропонувала їм спрощену процедуру. Розуміючи потенційні загрози й наслідки діяльності РПЦвУ, у Верховній Раді 29 березня України зареєстрували законопроєкт про заборону РПЦ в Україні (станом на початок листопада законопроєкт усе ще перебуває на опрацюванні в комітеті ВР). Підставою для подання цього законопроєкту є збереження територіальної цілісності України, адже культурна окупація — перше, до чого вдається РФ, перш ніж почати військове вторгнення. Засуджуючи позицію Московського патріарха Кирила, 27 травня Собор «УПЦ МП» заявив, що розриває свій зв’язок із Москвою. У постанові йдеться, що Собор ухвалив зміни й доповнення до свого Статуту, що засвідчують їхню повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви. Попри те, що частка «МП» відтоді формально відпала від їхньої назви, чимало священнослужителів, релігієзнавців та журналістів вказують на позірність таких змін. По-перше, Синод не звертався із проханням про автокефалію ані до Московського патріарха, ані до Вселенського (Константинопольського). По-друге, станом на 14 жовтня оновленого Статуту УПЦ МП офіційно все ще не оприлюднено. На це, зокрема, звертає увагу Євстратій Зоря — архієпископ Чернігівський і Ніжинський, речник ПЦУ. По-третє, критикують УПЦ МП і за те, що її священники все ще продовжують згадувати ім’я Московського патріарха Кирила під час богослужінь. Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram. Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube. Дізнайся першим!