Морозного зимнього вечору, у затишній читальній залі Мукачівської міської книгозбірні, на творчий вечір поетеси „Моя душа так прагне одкровення...” прийшли представники різних громадських організацій міста, літературного об’єднання „Рідне слово”, мукачівського міськвиконкому, вчителі, учні шкіл №6, 2, 20, мукачівської гімназії, журналісти, шанувальники поетичного слова. „Читачу любий! Я до Тебе йшла крізь нашого буття важкі змагання. Ні всенародний біль, ні самокатування в душі моїй не породили зла”. Як скромно відзначає сама поетеса: „віршований набуток мій незначний за обсягом, створений у головній своїй частині в 1990-1993-х роках, уже на сьомому десятку літ, після невимовно трудної учительської праці, якій передували не менш трудні роки життя”. Софія Малильо дебютувала в „Новій Свободі”, навчаючись в Українській гімназії в Морджанах, в 12 років. Це був вірш, присвячений президентові молодої карпатоукраїнської держави Августину Волошину. А опублікував її твори 15 лютого 1939-го року в 34 числі видання Іван Рогач, наш земляк із Великого Березного. А далі потяглися роки страждань і творчого занепаду духу... „Шість тисяч дівчат, сам цвіт молоденький, – як згадувала потім, – кинули їх там, у колимські зими, що тривають і по вісім місяців. Але ще жахливіші були рудники, де добували олово”. Не раз її, Софію, витягали з шурфу, скорченою в клубок, бо серце розривалося від болю. Літературна композиція „Бджола на Колимських снігах”, яку провели студенти Мукачівського кооперативного фінансово-економічного коледжу під керівництвом талановитого педагога Любові Долинської, привідкрила присутнім завісу життєвої долі цієї скромної і напрочуд доброї жінки – поетеси Софії Малильо. Аби не впасти у зневіру й остаточно не втратити сили у неволі, вона, маючи талант, бере на озброєння поетичне слово. Листи на волю дозволялося писати лише два рази в році, та все ж через подругу по руднику Ханікаджа Надію Мудру вдавалося переправити деякі вірші з Колими на Україну. Вони збереглися... У 1956 році поетесу звільняють з повною реабілітацією. „Я відчувала себе атомом у Всесвіті, – каже Софія Малильо, – нічого не було в мені, крім страждання. Тільки гостра потреба душевного відновлення. Кволість згинала мене додолу. Але найслабкішим органом все ж таки був мозок”. Перша добірка поезій Софії Малильо „Іди і вір” вийшла в світ у 1994 році. Упорядником та організатором спонсорів для видання збірки була відома журналістка і письменниця Юлія Зейкан. У 1999 році вийшла друга збірка віршів авторки „Воскресіння пам’яті”. 2006 та 2008 року у Львові виходять ще дві поетичні збірки – „А душа її – жива” та „Надія”. 2009 року – п’ята її книжка поезій „Від Тиси до Дінця”. Вірші із цих збірок звучали під час зустрічі у виконанні самої поетеси, ведучої свята, виступаючих. Але особливо хвилююче читали її поетичні твори „До читача” та „О, людино, людино” учениці ЗОШ №6 Діана Колядка та Юлія Малярчик. . Серед поціновувачів її творчості та таланту, котрі прийшли поспілкуватися з поетесою, був і гість з Ужгорода – Володимир Матейко, син репресованого греко-католицького священника Івана Матейко. Письменник Мирослав Дочинець у своєму виступі зазначив: „Софія Малильо відбулася як поетка високого людського духу. Її поезія – це історія України, це голос українського народу”. Щирі слова вітань звучали і у виступах поетеси Тетяни Рибар, фотографа журналу „Закарпаття” Петра Паровінчака, голови міського осередку „Союз жінок українок” Людмили Оленушинець, читача бібліотеки Василя Нагірного... А далі був виступ самої поетеси, під час якого вона щиро дякувала: „Я вдячна всім вам за прихильність до мене, за теплі слова, за допомогу і підтримку. Хай береже вас Господь”. Софія Малильо дарувала присутнім свої книги з автографом на згадку про зустріч, а в очах бриніли сльози радості – від усвідомлення, що життя прожите недарма, що нехай хоч на схилі літ її страждання окупилися визнанням, любов’ю і повагою людей… ...Нехай зусиль тих скромнії плоди Нікому, крім самої, не згодяться, Однак радію тим краплинам щастя, Як спраглий – кухлеві цілющої води, – Зізнається поетка у вірші „Ловлю хвилини творчої жаги”.Плоди скромної праці Софії Малильо потрібні й нам, щоб краще зрозуміти нашу історію, відчути її, і вже ніколи не допустити нищення нашої духовності. Стоячи, зал вітав поетесу, бажаючи їй ще довгих літ життя, які щиро звучали у пісні „Многая літа”, яку виконував хор „Відгомін”. Софіє Михайлівно, ми вдячні Богу і Вам за те, що даруєте нам свою творчість. Зичимо і надалі Вам оптимізму і віри у майбутнє. Ви мудро зазначили, що: …усе у майбутті залежить не від нас, Бо не підвладний нам Його Величність Час. Нам відзначати лиш наспілі дати! А кожна Дата – то Господній дар! А попри всіх випробувань тягар Нам любі наші ювілейні віхи Нам любі зваби всіх земних чудес, І сяйво зір у глибині небес, І духу й серця потаємні віхи.