17 квітня в Ужгороді відкрилася справжня кіно-майстерня CinemaHall. З цієї нагоди у ті теплі весні вихідні до обласного центру Закарпаття з Одеси завітав і сценарист Дмитро Костроменко. Автору цих рядків довелося побути його гостьовим координатором, а відтак впродовж усіх вихідних (за виключенням лекційних годин) відвідувати з поважним одеситом найбільш привабливі місця обласного центру та порівняти ужгородські та одеські норови. Дія І «День І» Сцена І: Вокзал По приїзді гість із Південної Пальміри відразу звернув увагу на залізничний вокзал: «Дуже гарна будова. Така-собі візитна картка». Таксі приїхало на диво швидко – одна з переваг малого міста. Одразу закинули речі в готелі, та мерщій обідати і на знайомитися з містом. Сцена ІІ: «В Ужгороді вночі можна спокійно гуляти» «У вас тут якась така більш спокійна атмосфера, – дивувався Костроменко. – Знаєте, в чому це проявилося? От коли ввечері ми разом з командою CinemaHall пішли гуляти: було пізно і темно. А всі йшли, голосно розмовляючи. Щось там кричать, сміються. В нас такого робити не можна. Поводити себе таким чином в Одесі – шукати пригод. А тут ніхто про це навіть не думає, і це приємно». Сцена ІІІ: «Цвіт сакури» Весь уік-енд сценарист не міг прийти до тями від того відчуття спокою і затишку, яке неминуче навіює Ужгород. Особливо на тих, хто приїхав з великих міст. За словами Костроменка, стільки квітучих дерев в інших містах він не спостерігав. Тоді йшлося не тільки про сакури, але і про магнолію, і про різнобарвні квітучі кущі. Сценарист гуляв, насолоджувався і не переставав порівнювати Ужгород з європейськими столицями. «Хоча, там дороги дещо кращі, – зауважив він (у квітні в місті саме розпочався славнозвісний «ямковий ремонт» – авт.). – А у вас в багатьох містах знайшли вихід – кинули шашку, та й нормально». Дія ІІ «День ІІ» Сцена І: «Собаче життя» Запримітивши «проспектівських» собак ми завели розмову про тварин: «Що особливо приємно – у вас мало бродячих собак», – зазначив тоді Костроменко. Справа в тому, що його організм виробляє підвищений рівень адреналіну, а брати наші менші, відчуваючи його, трактують це двояко – хтось як агресію, а інші – як страх. І на те, і на інше вони реагують атакою. Тому сценариста порадувало те, що в Ужгороді з цим «тьху-тьху-тьху, більш-менш спокійно». Сцена ІІ: Символічно: герб Закарпаття на смітнику Гуляючи вулицею Волошина ми зійшлися на думці, що Ужгород – це перш за все його дахи. Це, мабуть, тому закарпатські міста захоплюють туристів і пригнічують своїх мешканців: турист дивляться вгору, розглядаючи архітектуру, в той час, як закарпатці – під ноги, прагнучи не втрапити в яму. На розі вул. Волошина і Капітульної, (навпроти ТЦ «Едельвейс») Дмитро звернув мою увагу на бокову стіну Комерційного технікуму: «От я спершу помітив герб Закарпаття на стіні, а вже потім смітники під ним, а ужгородці, я певен, бачать саме ці баки. Все-таки було якось не правильно розміщувати їх саме тут». Сцена ІІІ: «Вокзал» Прощаючись на вокзалі за 5 хвилин до відправлення потягу Дмитро Костроменко, помітивши, що автору цих рядків можна довіритися, зазначив наостанок: «Вокзал у вас і справді чудовий, але найперше, що бачить турист – це ця жахлива стіна плакатів і оголошень навпроти»… Що ж, є над чим працювати.