– Архієпископе Феодоре, Ви вже багато років піклуєтесь про духовне життя православних християн Єпархії. Розкажіть, будь-ласка, як і коли Ви відчули в собі потребу стати ченцем? Чому вирішили навчатись саме в Московській духовній семінарії? – Почну я, мабуть, з останнього питання. В духовну школу я поступав ще в радянський період, а на той час були лише три семінарії: Московська, Ленінградська та Одеська. Як відомо, в Москві знаходиться чудова обитель – Троїце-Сергієва Лавра, де покояться нетлінні мощі Преподобного Сергія Радонезького. В дитинстві, я багато чув про цю обитель, але ні разу там не був. І потім, я зустрів там свого духівника, Архімандрита Кирила Павлова – людину, яку до сьогоднішнього дня вважаю святим. Моє життя було тісно пов’язане з ним. Ось чому я вирішив вступати саме до Московської духовної семінарії, яка на той час вважалась центральною. В семінарії знаходиться велика бібліотека і, взагалі, вона є потужним науково-богословським центром. Бажання стати ченцем в мене з’явилось після закінчення школи. Тоді в мене ще було вагання: стати одруженим священиком або ченцем. Але коли я в перший раз, ще навчаючись в школі, відвідав Почаївську Лавру – центр західноукраїнського православ’я, то мав там можливість поспілкуватись з братією монастиря, що кардинально змінило моє світобачення. Тепер я вдячний Божій Матері і Преподобному Іову Почаївському, мощі якого знаходяться в Почаївській Лаврі, що саме ця обитель заклала в моє серце незмінне бажання стати ченцем. Я завжди повторюю те, що вважаю себе найбільш щасливою людиною на Землі тільки тому, що прийняв чернецтво. Для мене, чернецтво – головний життєвий пріоритет. – Ви пройшли дуже нелегкий життєвий шлях перед тим, як стати Архієпископом Мукачівським і Ужгородським. Але як сталося так, що Святіший Патріарх Алексій II направив Вас духівником саме до Мукачівського Свято-Миколаївського жіночого монастиря? Це було Ваше бажання? – Сталося так, що навчаючись в Московській духовній семінарії, вже покійний тепер Архієпископ Олександр Дмитровський, хотів залишити мене нести послух при семінарії. Пропонував він мені також адміністративну посаду, але моя душа завжди прагнула жити в монастирі, дотримуватись чернечого статуту. Бути ченцем при академії – це чудово, але моє життя та моє серце прагнуло стати іноком в обителі, яку я обрав. Тому після закінчення семінарії, вірніше ще під час навчання там, я приїхав в Мукачівський Свято-Миколаївський жіночий монастир. Тут мене вразила духовність і простота місцевого населення, його відвертість та щирість в молитві. Ця древня обитель дуже глибоко запала в моє серце. І, поспілкувавшись з настоятельницею монастиря, вже покійною ігуменею Феофаніею, я вирішив перейти з Московської духовної семінарії до пастирського служіння при Свято-Миколаївському жіночому монастирі. Цікаво й те, що я мав тоді бажання повернутися до Почаївської Лаври, де й отримав своє чернече покликання. Але сталося так, що в один і той самий день намісник Почаївської лаври написав прохання Патріарху на моє переведення до Почаївської Лаври. Тоді ж, настоятельниця Мукачівського монастиря Феофанія написала прохання на моє переведення, але вже духівником до Мукачева. І коли два накази, підписані Патріархом, опинилися в ректора на столі, то мене запитали: куди я маю бажання йти служити? Чесно кажучи, в мене було велике бажання служити Богу в Почаївській Лаврі, тому що не міг уявити собі служіння у жіночому монастирі. Тоді я вирішив піти, як звичайний послушник до свого старця, Архімандрита Кирила, за порадою. Я задав йому питання: «Куди Ви благословляєте мене нести послух?». Нагадаю, що його слова були для мене проявом волі Божої. Я настільки був здивований, коли старець відповів: «Їдь в Мукачівський монастир та стверджуй там Православ’я». Ось так, підкорившись Божій волі, приїхав служити до Мукачівського монастиря, де провів вісімнадцять років скромного служіння від ієромонаха до Архієрея в древній нашій обителі. – Владико Феодоре, нещодавно, спільно з Управлінням охорони здоров’я Закарпатської ОДА, Ви проводили семінар на тему: «Святитель-хірург Лука Войно-Ясенецький: Церква і медицина». Скажіть, будь-ласка, де все-таки поєднується Церква і Медицина, що є спільного між Вірою та Наукою? Яких ви дійшли висновків? – В роки радянської влади існував стереотип, що Віра й Наука – це дві практично протилежні речі, і між ними нічого не може бути спільного. Зараз Церква та науковці довели, що гармонія саме цих двох інституцій приносить дуже багато користі. Вперше в історії нашої Єпархії, спільно з керівниками медичних установ, було проведено семінар на честь Святителя Луки Войно-Ясенецького. Чому ми вибрали саме цього святого? Святитель Лука, в православній церкві, є одним із найвеличніших святителів. Він був професором хірургії та архієреєм. Його життя було наповнене стражданнями та гоніннями лише за те, що він обрав чернецтво, священство та архієрейство. Нам було цікаво порівняти спільні знання, почути зі сторони лікарів відгуки про людину, яка, будучи ієрархом Церкви, виконувала звичайну лікарську роботу. Його книга, «Очерки гнойной хирургии», до сьогоднішнього дня є основним посібником будь-якого хірурга. Зі свого боку, ми показали лікарям іншу сторону життя Архієпископа Луки – духовне життя святого. Безмежно жертовне духовне життя, страждання за віру Христову та любов до ближнього стали невід’ємною частиною подвига великого святителя. Зараз, Православною Церквою, його причислено до лику святих. Нетлінні мощі, Святителя Луки Войно-Ясенецького, знаходяться в Сімферополі, де тисячі людей просять зцілення через його молитву. Проводячи семінар, ми дійшли до висновків, що лікарі і священнослужителі повинні частіше зустрічатись, щоб створювати спільні проекти та реалізовувати їх. Бог створив людину із Душі та Тіла. Тому, гармонійне поєднання цих двох основ людської природи принесе велику користь в зціленні: як Духовному, так і Тілесному. Це і була головна мета нашої спільної зустрічі. – Нещодавно, Предстоятеля Української православної церкви, Митрополита Київського і Всієї України Володимира (Сабодана) визнали «Людиною року в українському християнстві». Чи знайомі Ви з Блаженнішим особисто? – Митрополит Володимир – предстоятель Української Православної Церкви, тому для всіх нас він є Першосвятителем, Архіпастирем та духовним отцем. Для мене особисто, Митрополит Володимир – більше, ніж батько. Митрополит дуже часто приїжджає на Закарпаття. На питання одного з кореспондентів, Блаженніший відповів, що дуже любить Карпатські гори та глибоковіруюче населення нашого краю. В моєму житті, Блаженніший відіграв ключову роль. Слідкуючи за його життям та діяльністю, ми можемо чітко розгледіти життя дійсно святої людини, людини – в серці якої живе Божа ласка і любов, з якої нам потрібно брати приклад. – У ЗМІ поширюється інформація про загострення відносин між УПЦ МП та КП. З чим це пов’язане на Вашу думку? – На жаль, будь-який розкол – це рана на тілі Церкви. Залікувати розкол – не легко. На мою думку, в першу чергу, потрібно проводити динамічні переговори з обох сторін, і тим самим, знайти вирішення цього питання на базі церковних канонів. Потрібно відкинути особисті амбіції, а діалог направити в русло незмінного вчення Святої Православної Церкви. В нашій єпархії не виникали конфлікти з УПЦ КП. – Прокоментуйте Ваші відносини з Мукачівською греко-католицькою Єпархією та особисто з єпископом Міланом Шашіком? В мене особисто відносини чудові. А які у Владики Мілана зі мною – треба запитати його особисто (ред. – посміхається). Ми зустрічаємось з ним не тільки на теренах Закарпаття, але й за кордоном. Ласкою Божою, в нас відсутні жодні конфлікти з Мукачівською греко-католицькою єпархією. Як відомо, Закарпаття є поліконфесійним регіоном, але в нас немає жодних загострених конфліктів з будь-якою з цих конфесій, громад. Наша Єпархія, толерантно та з повагою відноситься до представників всіх релігійних конфесій Закарпаття. – Чи співпрацюєте ви з іншими релігійними конфесіями, які присутні на Закарпатті? – Нещодавно, в нас було проведено декілька протиабортних акцій, з метою застереження майбутніх матерів проти вбивства ще не народжених дітей. Брали участь у цих акціях представники всіх конфесій Закарпаття, у тому числі й Мукачівська Православна Єпархія. Маю честь заявити, що ми готові до співпраці та проведення різних соціальних акцій з представниками всіх релігійних конфесій Закарпаття. Наші двері завжди відкриті. – Останнім часом в Європі набуває популярності рух «Femen», який «відомий» своїми акціями в Храмі Христа Спасителя в Москві та Соборі Паризької Богоматері. Що це є на вашу думку: акт прояву богохульства чи результат вседозволеності у суспільстві? – З великим болем мені доводиться спостерігати за тими діями. На мою думку, це не звичайний громадський рух, як ви їх назвали, а справжній «сатанинський рух», біснування. Людині зі здоровим глуздом типові якісь етичні, людські, моральні норми поведінки. Задаймо собі питання: чому представниці цього руху не прийшли до якоїсь світської організації, щоб провести свої «акції», а саме до центральних храмів світового християнства – Храму Христа Спасителя в Москві та Собору Паризької Богоматері? Вже по цих, антихристиянських, вчинках ми можемо охарактеризувати те, що вони з себе представляють, хто вони є насправді. Я вважаю, що повинні бути прийняті відповідні рішення на державному рівні, внесені та затверджені спеціальні законопроекти, які б встановлювали відповідальність за антирелігійні акції такого роду. Це є не лише типовим актом прояву богохульства: через подібні дії, вони ображають почуття віруючих в Бога людей. Ми не допустимо проведення таких «акцій» в наших храмах. Нещодавно, я був негативно вражений іншою подією – спилянням Святого Хреста неподалік від будівлі Кабінету Міністрів в Києві. Всі ми, завдяки телебаченню, бачили, як близько п’ятнадцяти журналістів фіксували цей акт прояву вандалізму, і жоден з них не завадив цій брутальній акції. Чому вони, будучи християнами, не зупинили вандалів? Коли спиляння закінчилось, і Святий Хрест впав на землю, всі потроху розійшлись. Ми не повинні допускати знущання над християнськими святинями у нашому, цивілізованому суспільстві. – Християнство, як світова релігія, зародилась на теренах Західної Європи. Через дві тисячі років, тобто сьогодні, ми спостерігаємо, що частина європейців починає ставати атеїстами, відхиляючись від більшості християнських цінностей. Скажіть, як повернути європейців до християнства? – Чомусь люди вважають, що лише науковий прогрес або соціально – економічний розвиток, можуть привести людину до земного щастя. Така думка є примарною. Чому? Протягом всієї історії, людство прагне досягти миру, злагоди, добра, заможності. Але, включіть будь-ласка огляд новин хоча б одного дня: війна, кровопролиття, вбивство, злидні… Тому природно, що ми задаємо собі питання: чому хочемо сіяти одне, а пожинаємо зовсім інше? А відповідь дуже проста – основою життя християн, його центром, є Бог, Євангеліє. Якщо ми будемо жити навколо Бога, то ніколи не виникне подібних проблем. А якщо і виникнуть, то будуть швидко вирішуватись. Людина, може говорити будь-що: Бог живе в моєму серці; я вірю в Бога і т.д. Але, насправді, замало тільки вірити. Потрібно жити навколо Бога, виконуючи Божі Заповіді, жити так, як пише Євангеліє. Людина буде тільки формально називатись християнином, якщо буде лише говорити про Бога, не дотримуючись всіх Заповідей та Канонів Церкви. Цікавий момент: після хрещення, людина називається християнином; стає християнином – протягом всього життя. Тому, ми можемо називатись християнами, але так і не стати ними. Християнин, в перекладі з давньогрецької – це той, який належить Христу. Тому, якщо ми не будемо віддавати себе Богу, тоді нам марно називатись християнами. Люди завжди говорять про те, що на Заході, в Європі кращі умови життя. Так, дійсно, Європа завжди славилась високим рівнем матеріального життя, але не духовного. Дуже важливим елементом служіння Богу є жива проповідь. Це означає, що священик повинен не тільки формально прочитати Євангеліє, але й в живому діалозі з паствою дійти до правильних висновків. Коли я став архієпископом, моєю основною метою було зруйнувати межу між архієреєм та священиком, між архієреєм і паствою. Мені все ще дивно, коли мені телефонують вірники та питають, що як можна записатись до мене на аудієнцію? Тоді завжди даю одну й ту саму відповідь – мої двері завжди відкриті для Вас. В єпархіальному управлінні просто потрібно відчинити двері архієрейського кабінету. Завжди з великим задоволенням, спілкуюсь зі своєю паствою, з дітьми, молоддю та всіма людьми, яких зустрічаю в своєму житті.