Владика Ніл Лущак: "Бажання робити щасливим не себе, а інших – ознака того, що у людині є правдива Божа любов" (ФОТО)

Службу у свято Трьох Святителів править Преосвященний Владика Ніл Лущак. Прогресивний, молодий – йому поки що не виповнилося і сорока років. Ужгородець. Той, хто зріс у цьому місті, знає його, знає життя і потреби своїх земляків, розуміє закарпатців, любить їх і прагне їм служити. Саме тому єпископ-ординарій Мукачівської греко-католицької єпархії Мілан Шашік «вихожував» собі у Римі саме цього помічника. Помічника дають не кожному єпископу. Владиці Мілану Шашіку – дали. 19 листопада 2012 р., у Ватикані повідомлено про те, що Папа Бенедикт XVI призначив Преподобного о. Ніла Юрія Лущака, викладача Ужгородської греко-католицької богословської академії ім. Блаженного Теодора Ромжі, єпископом-помічником Мукачівської греко-католицької єпархії. А невдовзі, 12 січня 2013 р., в ужгородському греко-католицькому Хрестовоздвиженському кафедральному соборі, відбулася велелюдна єпископська хіротонія владики Ніла Лущака, єпископа-помічника Мукачівської греко-католицької єпархії. Це були перші після виходу Церкви з підпілля єпископські свячення уродженця Закарпаття. Вперше за довгі роки – єпископ-закарпатець. Про нього говорять. Діляться враженнями, спогадами, сподіваннями. Чогось очікують… Ужгородцям трохи незвично і дивно – він один з них. І такий злет. Сам чернець Чину Братів Менших, а потім – стрімко єпископ сприймає це призначення з якоюсь ніяковістю. Своїх друзів юності, які у день Хіротонії принесли йому великий букет троянд до резиденції, лагідно просить: «Ну який я вам «Преосвященний Владико»? Я ж завжди для вас був Юра. Прошу вас, хай і далі так буде, коли ми з вами разом». На інтерв’ю єпископ Ніл Лущак погоджується легко. Зрештою, важко уникнути того, що недавно проголосив як своє кредо: «Сьогодні всі ми маємо більш живо свідчити про своє християнство». І запрошує до себе у резиденцію, що поруч з Греко-католицьким кафедральним собором. У Владики у гостях священики з Іршавщини. Спілкуються, сидячи за великим столом у світлій приймальній. Обговорюють стан справ у громадах, де служать отці і найактуальнішу новину католицького світу – ресигнацію Папи Римського Бенедикта XVI. Побачивши фотоапарат, святі отці просять сфотографуватися з молодим єпископом на згадку і залишають свою електронну адресу. Прощаються, за Катехизисом цілуючи владиці руку. Від цілунку молодшого владика Ніл трохи ніяковіє – це його однокурсник. Старшому ж священикові, ледь схилившись, повертає з шаною цілунок. І, попровадивши гостей, запрошує до себе для розмови: «Молитвою можна зробити більше речей, аніж звичною активністю» - Преосвященний Владико, почнімо нашу розмову із найактуальнішої і значної новини християнського світу – висловленого Папою Римським наміру покинути святий престол. Багатьох ця новина зажурила, здивувала, дехто перебуває у розгубленості. Як слід реагувати християнам на ці події? - Звісно, ті хто поважає святійшого отця Бенедикта XVI, дещо вражені такою несподіванкою. І це – несподіванка для нас. Але я думаю, що для святійшого отця це рішення було добре обдуманим і виваженим ним самим. Папа Ратцінгер є чудова людина і він – великий інтелектуал і раціоналіст. Не в його правилах приймати раптові рішення. І якщо він сказав на консисторії кардиналів, що не може через стан здоров’я у достатній мірі виконувати обов’язки глави церкви – то так це і є. Я вірю, що це рішення він зважив з духовної точки зору і з раціональної. Ймовірно, він бажає, щоб на чолі церкви стала людина молодша, повна силами і розумом. Та, яка б дала новий поштовх духовному життю сучасного світу. На цю тему з’явилося багато коментарів. Я знайомився із коментарями, висловленими католицькими єпископами і видно, що вони всі висловлюються із жалем про необхідність попрощатися із святійшим отцем. Бо розуміють, що це людина дуже глибокої віри і надзвичайного пізнання святих речей. Він є одним із тієї плеяди теологів, рівних яким зараз вже не буде. Він з такого ґатунку теологів, як наприклад швейцарський теолог Бальтазар, або німецький єзуїт Карл Ранер. Йозеф Ратцінгер – людина їхнього рівня. На превеликий жаль династія тих видатних теологів закінчується. Але я вірю, що Господь дасть церкві нових. Світовий екуменічний патріарх Вартоломій каже, що він захоплювався глибиною його знання патристики, вчення про святих отців раннього християнства, часів середньовіччя. Бенедикт XVI є виключним знавцем святоотцівських передань, їхніх творів. Мало хто із сучасних теологів є настільки обізнаним з тією літературою. Я читав, що коли він викладав на німецьких теологічних відділах, то дуже багато і протестантів захоплювалися його лекціями. Настільки добре він пояснював чи то праці святого Августина, чи то святого Бонавентури чи інших отців церкви. Тож, шкода, що він відходить. Але, як кажуть єпископи польської католицької церкви, він все одно лишиться з нами. Хоч, ймовірно, перебуватиме в усамітненні у якомусь із закритих монастирів. І, як каже сам Папа, він і далі хоче служити церкві, але вже тільки молитовним життям. А це – теж велика річ. Часом молитвою можна зробити і здійснити більше речей, аніж звичною активністю у світі. - Ми з Вами розмовляємо між двома святами – Трьох Святителів і Стрітенням. Чим Ви зайняті у дні свят? - Зазвичай, коли є такі більші свята чи урочистості святих Господніх, то відбуваються архієрейські служби. Тобто, єпископське відвідання парафії. Така служба була і вчора. Це були єпископські відвідини парафії Марія-Повчанської ікони Божої Матері. Там поки що є тільки каплиця, тому було справді тіснувато. Але надіємося, що з Божою поміччю там буде гарний храм на честь ікони Діви Марії Марія-Повчанської. Ця ікона дуже гарна. І для нас, закарпатців, вона дуже символічна. Бо колись не було тих кордонів, які є зараз між Закарпаттям і Угорщиною. І Марія-Повч -- це село неподалік кордону з Україною. У тому селі є ікона, біля якої молилися тисячі наших паломників. Це є ікона чудотворна, біля якої діялося дуже багато чудес. Я собі, наприклад, пригадую таке чудо. Якось давно у Будапешті було засуджено до смертної кари невинного чоловіка. І коли його спитали, яким є його останнє бажання передсмертне, то він сказав, що хотів би помолитися у Марія-Повчі біля ікони. Його привели туди із кайданами на руках і ці кайдани впали з нього. Їх знову повернули йому на руки і коли він молився – вони знову впали. І зараз ті кайдани там зберігаються, у церкві в Марія-Повчі. Багато й інших чудес відбувалося біля тієї ікони. І наш Владика Мілан хотів, щоб і в Ужгороді була така святиня, або ж храм на честь цієї ікони. Кордони нам не дозволяють дуже часто здійснювати паломництва. І от цю парафію я дуже бажав відвідати. Бо це є і монастир францисканців, у якому я виховувався майже три роки. Тому для мене було так важливо. Так само і на інші великі свята – відбувається архієрейська літургія у якомусь селі чи у якійсь церковній громаді. Це є єпископські відвідини, його спілкування з вірниками. Але насамперед це є єднанням єпископа, священників і вірних через Євхаристію – святе причастя і службу Божу. Це зміцнює церковну єдність, нашу спільну віру і нашу взаємну любов один до одного. У житті єпископа ці моменти є найкращими у житті – коли він зі священиками і з вірними відправляють євхаристійну жертву. «Дар прощення, що дає нам Бог – безцінний!» - Преосвященний отче, Ви вже зізнавалися, що призначення на цю посаду було для Вас несподіванкою і до певної міри стресом. Тим не менш, минув якраз місяць із дня, як Ви обіймаєте посаду єпископа-помічника. Що Ви відчували коли у день Вашої хіротонії чули спів «Аксіос!» на свою адресу? - Важко передати ті відчуття, які були у моїй душі. Але я старався робити те, що робив до цього часу – намагався усвідомлювати, що стою перед Божим обличчям. Що це Господь кладе на мене Свою благословляючу руку. І не тільки на мене, а на всю нашу церкву. Бо цей вибір мене – це вибір кожного священика. Кожен із священиків церкви заслуговує на цю честь. Є і достойніші за мене нести це служіння. Але так сталося, що Господь через святійшого отця вибрав мене і я, звичайно, насамперед старався бути вдячний Йому за дар мого служіння, за дар священства. Старався так молитовно пережити цю службу і думаю, що мені вдалося, бо відкинув всякі тимчасові речі і старався думати тільки про Бога, про те найкраще, що Він дає нам у нашому житті. Дар життя, дар можливості служити людям, дар прощення. Кожен із нас має свої проблеми, недоліки, багато своїх упадків. Цей дар прощення, що дає нам Бог – це є безцінний дар. За все це я Йому дякував. Також дякував за дар батьків своїх, за дар своїх друзів. Тих, з ким вчився у семінарії, із ким навчався потім у Римі, за дар усіх тих людей, для яких я був священиком і які завжди приймали мене із такою простотою і щирістю серця. Намагався я зробити, щоб ця служба, ця хіротонія з мого боку була виявом щирої вдячності усім тим, хто стояли і стоять на моєму шляху священика. Я і далі почуваю себе і хочу бути у першу чергу священиком. Ну а затим мушу нести і єпископську відповідальність і зобов‘язання, які на мене покладені церквою у цьому служінні. - Ви вже згадали про свій чернечий шлях. Чим відрізняється типовий день єпископа від дня ченця-францисканця? - Звісно, побутові щоденні речі досить відчутно відрізняються. У монастирі життя все-таки більш строге. Ми прокидалися о 5:30 і о 6-й ранку вже мали ранкову молитву, утреню і о 7-й -- службу Божу. Щодня. Крім неділі. Розпорядок дня базувався на тому, кому що приділялося згідно графіку чергувань. Хтось чергував на кухні, мав умивати посуд, прибирати монастир чи прасувати одіж, чи білизну. Хтось працював у церкві – прибирав церкву. У теплу пору року працювали на подвір’ї. Копали, щось чистили, косили траву. Звичайно, що зараз цього у мене вже немає, як і графіку такого раннього вставання. Зараз наш розпорядок у єпископській резиденції починається з того, що ми маємо ранкові молитви о 7-й годині. О 8-й годині – служба Божа. У якісь дні разом із Владикою Міланом маємо прийом священиків, вирішення різних нагальних проблем, що торкаються душпастирського служіння наших священиків. Після цього -- обід, маємо спільну молитву часів. І потім маємо знову зустрічі чи то зі священиками чи з мирянами. Ну і в кінці дня – вечірня служба і вечеря. Але у святкові дні і у дні урочистостей цей графік міняється, бо є виїзди. Іноді вони бувають і у досить далекі куточки нашого краю, на Хустщину чи навіть на Рахівщину або на Міжгірщину. І тоді вранці треба помолитися і зразу виїжджати, щоб вчасно спільно правити Євхаристію із людьми у віддалених куточках Закарпаття. А монаше життя – воно є таке… строгіше. Там обов’язки з часом міняються. А тут мої обов’язки накладає єпископ-ординарій, якого я є помічник. «Бог повів мене до того, щоб бути убогим простим священиком» - А як взагалі трапилося на вашому шляху чернецтво? - Я був священиком уже більше десяти років і після того пішов до монастиря отців-францисканців. Я можу краще розповісти чому я вибрав саме францисканську спільноту. На той час в Ужгороді інших монастирів і не було. Вони є одними з перших, які після легалізації нашої церкви почали працювати в Ужгороді як монаша спільнота. Францисканська спільнота є дуже особливою. Харизма святого Франциска, яка постала у часі середньовіччя – вона дуже відрізнялася від харизми тодішніх монастирів. Монастирі у Західній Європі на той час були закритого типу. Це були монастирі бенедиктинців, а також цистерціїв. Францисканська ж харизма полягала в тому, що монахи мали жити не за високими мурами і у строгій контемпляційній молитві (молитва богоспоглядального характеру – прим. авт.), але монахи мали ходити світом, проголошуючи Євангеліє Христове. І ця харизма дуже гарна. Вона підкреслює відкритість до інших людей, відкритість до світу. Ми не закриваємося і не віддаляємося від людських потреб, але намагаємося глибоко проникатися турботами і проблемами, якими живуть люди. І при цьому несемо їм святе Євангеліє. Уперше я зустрівся із отцями-францисканцями ще наприкінці школи. Бо тут, на Закарпатті, вже наприкінці 80-х років працював отець-францисканець Петро Жарковський. А оскільки наші греко-католицькі церкви були закриті, дуже багато вірників ходили на римо-католицьку службу. Отець Жарковський служив словацькою мовою, а її я, на відміну від угорської, розумів. Це була моя перша зустріч із францисканським місіонером, монахом. Потім, як я вже навчався у Римі як священик, то мав чудового викладача Леонардо Сінео, який викладав середньовічну філософію. І його простота, побожність дуже добре впливали на мене. Я ще не знав добре італійської мови і мав його як доброго порадника і помічника, який мені дуже допомагав у навчанні. Дуже багато поміг мені у часі римського навчання, можливо і сам не знаючи того. І коли я повернувся до Ужгорода і почав у семінарії викладати філософію – то там навчалися брати-францисканці. Було їх четверо чи п’ятеро. І ця харизма мене дуже притягувала. Ну і, як я казав – вони були в Ужгороді першими. Ужгород – моє рідне місто і я вважав, що вони роблять для нього дуже гарну справу: проголошення Євангелія, свідчення про Ісуса Христа. А покликання приходить поступово. І до мене воно прийшло не відразу. Чудово працюють у нас на Закарпатті отці-василіяни, дуже багато роблять для нашого краю. Давніше на Закарпатті діяли отці-редемптористи. Вони працюють у Королеві. Тепер в Ужгороді на Червениці вони збудували прекрасну церкву і будують невеличкий монастир. Кожна із цих спільнот дуже гарна. Але Бог повів мене якось до того, щоб бути убогим простим священиком. - Казав Ісус своїм учням: «По тому вас пізнають, що маєте любов між собою». Як дізнатися людині – чи має вона у собі любов? - Пізнати це не важко. Такими індикаторами того, чи ти є наповнений любов’ю, є твоє вміння пробачати кривди. Це дуже важлива річ. Якщо ти у житті навчився пробачати – ти вже маєш у собі певний рівень любові. Якщо ти навчився не заздрити – так само ти наповнюєшся любов’ю. Якщо ти співчуваєш тому, хто перебуває у потребі чи у біді, або у хворобі… Це співчуття міряється щирістю серця. І це теж є ознака того, що у твоєму серці є любов. Звичайно, любов буває різного рівня, як і віра людини. Віра може бути слабенька, а може бути сильна. Так само і любов. Але коли людна практикує ці вчинки? Допомога бідним, співчуття до хворих, коли вона пробачає тим, хто заподіює їй кривду або робить зле -- це свідчить про те, що людина посідає любов. І навпаки. Якщо ти не хочеш пробачити, якщо ти живеш у злості, якщо ти постійно намагаєшся помститися – то це показує мінімальний рівень твоєї любові. Ось це ознаки. У християнському світі тепер, коли йдеться про нову євангелізацію, дуже багато говорять про те, що має правдиву любов, хто має у собі гарячий запал нести Слово Боже іншим. Ну це вже любов у місійному значенні. Коли ми вміємо приймати людей такими, як вони є, незважаючи на їхні недоліки. Коли ми вміємо сказати за іншу людину: дякую, що ти є – то це і є любов. Коли ти дякуєш за дар життя іншої людини. Ну і правдиву любов має той, хто старається робити інших людей щасливими. «Особливо сильно відчуваю присутність Бога, перебуваючи на самоті» - Що у Вашому служінні Вас найбільше зворушує? - Мабуть присутність Господа скрізь. Звісно, як і у кожного служителя, чи диякона, чи священика, чи єпископа, чи просто щиро віруючої людини -- фундаментом є молитва. Молячись, я завжди відчуваю, що Господь є поруч. Так само і читаючи Святе Письмо, відчуваю Його любов і присутність у нашому житті. Не тільки у моєму, а у житті кожної людині. І особливо у житті Церкви. Другою такою річчю, яка показує присутність Господа – є спільнота. Спільнота священиків, родини, церкви. Бо коли ти бачиш віру людей, їхнє прагнення служити – розумієш, що Він дає це прагнення. Як каже апостол Павло, «у Ньому ми живемо і рухаємося». Іноді ми не відчуваємо Його присутності, коли заклопочемося земними справами. Але молитва і спільнота завжди допомагають відчувати Бога у твоєму житті. Деякі святі казали, що ми потребуємо Бога так, як потребуємо повітря. І особливо сильно я відчуваю присутність Бога, перебуваючи на самоті. Коли є така хвилина тиші. Треба мати такі миті затишшя кожного дня. - Чи були у Вашому житті уроки, які Ви запам’ятали на все життя? - Звичайно! Можливо не пригадаю конкретних випадків, але життя нас постійно вчить. Життя повне уроків. Як і у кожної людини, бували часи, коли я помилявся. Ще будучи молодим священиком, міг помилитися щодо якоїсь людини. Дуже легко міг собі покритикувати когось, не дослідивши до кінця стан його душі, або проблеми, які мала ця людина. Бувало багато таких уроків, після яких я зрозумів, що на помилках людина дуже багато вчиться. Особливо болючими є помилки священика. Бо люди дивляться на священика як на приклад, бажають бачити у ньому справжнього учня Ісуса Христа. І от ти піддасися емоціям, понервуєшся, а потім дуже за це шкодуєш. Але людська слабкість, на жаль, проявляється. «Сьогодні грає Шахтар з Борусією. Не можна пропустити такий цікавий матч» - Владико, знаю, що одним з предметів Вашого зацікавлення є футбол… Як щодо хобі? - (Сміється) Так, рекреація потрібна. Трохи відживити свого духа, поміняти обстановку. Я вважаю, що кожна людина повинна мати якісь зацікавлення. Хтось любить прогулянки по лісу, хтось любить ловити рибу. А у мене так склалося, що я з дитинства люблю футбол. Спочатку любив грати, а тепер вже граю менше, але дуже люблю дивитися по телевізору матчі. Особливо, коли грають наші українські команди чи збірна. Дуже люблю дивитися Лігу чемпіонів. Сьогодні, наприклад, грає Шахтар з Борусією – я думаю, що не можна пропустити такий цікавий матч (сміється). Так само завтра Динамо-Київ грає із французьким Бордо. Дуже люблю наш український футбол. Бачу, що він дещо виріс. Це таке моє найкраще світське уподобання. Можливо, іноді воно мені навіть і заважає десь моєму розвитку. Бо час треба використовувати плідно. Іноді може варто почитати книгу краще, чи художню чи теологічну. Але все ж на футбол виділяю дещицю часу. Ще люблю погуляти лісом. Люблю виїхати до нашого монастиря до Нижнього Бистрого. Там прекрасна природа. Можна посидіти на березі, погуляти весняним чи осіннім лісом. Грибів позбирати. Природу нам дарує Бог і у природі ми бачимо Його сліди. Людина, яка любить Бога, завжди бачить у природі сліди Його доброти і любові до нас. Ну, у кожного свої хобі, а у мене вони такі простенькі. - Ми почали розмову з Папи Римського і згадаємо його й наприкінці. Бенедикт XVI має твіттер. Які у Вас стосунки із технологіями, соціальними мережами, гаджетами і сучасними комунікаціями? - Я трошки відстав у технічному прогресі. Не тому, що не хочу чи вважаю ці речі непотрібними, а тому, що часом не було нормального доступу до інтернету. Приміром, там, де я перебував останній час, не було можливості користуватися інтернетом. І тому я не користуюся, наприклад, фейсбуком. Але маю свою електронну пошту, звісно. І звичайно ж, користуюся комп’ютером, мобільним телефоном. Ці речі є корисними, але вважаю себе трохи відсталим у їх активному використанні. Треба наздоганяти. - Ми майже на початку цього року. А Ви – на початку нового шляху у своєму житті. Чого очікуєте у близькому майбутньому для себе і чого б побажали очікувати християнам? - Я б хотів прикласти усі зусилля, щоб цей рік, який святійший отець проголосив роком віри, таким і був. Для себе – хотів би достойно розпочати своє єпископське служіння. Хотів би зуміти зробити усе, що є найкращим у цьому служінні. Бути хорошим помічником для мого єпископа-ординарія. Бути добрим прикладом для наших вірників. А вірникам хотів би побажати, щоб вони сильно довіряли Божому провидінню. Господь Бог -- це є незбагненна Любов. І все, що у нашому житті стається – стається на краще, коли ми живемо із Ним. Дуже чудово сказав святий Августин: коли ти любиш – роби, що хочеш! Бо людина, яка любить, ніколи не вдіє поганого чи злого.