Владика-номінант Ніл Лущак: "Сьогодні всі ми маємо більш живо свідчити про своє християнство"

Біографічна довідка непересічна: наймолодший католицький єпископ України (39 років). Перший закарпатець ще з часів блаженного Теодора Ромжі, урочисто рукоположений в Ужгороді на єпископа. На момент номінації францисканець о. Ніл навіть ще не склав довічних обітів в Ордені Братів Менших, адже монашество він прийняв уже після свячень, навчання в Римі й під час викладацької роботи (спеціалізація – філософія)... Під час розмови з людиною, яка обрала життя брата меншого – стала єпископом, на думку спадали слова Христа: "...Коли тебе запросять, іди й займи останнє місце, щоб, коли прийде той, що тебе покликав, сказав до тебе: Друже, сідай вище!.. Бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений" (див. Лк 14, 10-11). «Нам ще випало знати багатьох священиків із підпілля» – Коли Ви дізналися про призначення, якою була Ваша реакція? З якими намірами Ви прийняли своє єпископське покликання? – Цього словами так просто не опишеш. Переймався, адже зрозумів, що на мої плечі покладається велике зобов'язання. Разом з усвідомленням своєї людської слабкості та немочі я відчув, що не можу уявити, як усе це буде. Але великою втіхою для мене були слова владики Мілана, який процитував мені Боже звернення до св. Павла: "Досить тобі Моєї благодаті, бо Моя сила виявляється в безсиллі" (див. 2 Кор 12, 9). Просто потрібно віддати себе в руки Божі, довіритися Його Провидінню, і з Божою благодаттю все буде добре. Так я і зробив – але ще й досі, мушу сказати, немало переживаю про своє майбутнє служіння, бо відчуваю надзвичайно велику відповідальність перед Церквою... Вчуся беззастережно довіряти Богу, адже також і в цьому полягає наша віра. Покладатися першою чергою не на свої здібності та вміння, а на Господа. – Якщо подивитися з перспективи часу: які найважливіші моменти у своїй формації Ви бачите? Хто відіграв велику роль у Вашому духовному вихованні? – Тим, хто був висвячений у кінці 1990-х рр., Господь подарував велику благодать: нам ще випало знати багатьох священиків із підпілля. Зокрема, тих, які повернулися з таборів; тих, які працювали, попри острах та переслідування... Одному з них – о. Степану Федору – я завдячую тим, що зумів розпізнати своє покликання: його приклад завжди надихав мене, він допоміг мені зробити правильний вибір. Він – рідний брат моєї бабусі – був із тієї останньої п'ятірки священиків, яких висвятив блаж.Теодор Ромжа. Його любов до Літургії, вміння бути на сповіді духовним лікарем та порадником – усе це давало мені наснагу і сформувало покликання. Так я вступив до семінарії в Ужгороді. Під його опікою я виховувався й надалі, уже підчас навчання. Були й інші священики, яких Бог поставив на моєму шляху задля духовного зростання: о. Йосип Штилиха готував мене до Першої Сповіді та Святого Причастя. Це було в 1985-1986 рр., Служба тоді правилася вдома в моєї бабусі. Це був один із найважливіших днів у моєму житті. Потім о. Йосип був моїм прикладом та опорою вже як молодого священика. Також багато зробили для мене наші викладачі в семінарії – зокрема, о. Василь Худа (давав багато практичних порад щодо служіння) та о. Михайло Орос (прищепив особливу любов до закарпатського літургійного співу; багато розповідав нам про блаж.Теодора Ромжу, при якому пробув рік у семінарії тоді, коли блаж.Теодора шантажували, намагаючись змусити співпрацювати з НКВС та перейти у православ'я). У семінарії нас також навчали справжньої дисципліни та вміння відповідати за свої вчинки. Після свячень 1996 року мене було призначено сотрудником до о.Івана Лелекача, який колись писав мені рекомендацію в семінарію та завжди підтримував. Він і надалі провадив мене теплою батьківською рукою. Адже молодий священик особливо потребує доброї поради та скерування у правильне русло, а також науки послуху та покори... Блаженний папа Йоан XXIII сказав про свого єпископа, що він був провідною зіркою його священства – а всі названі (й не лише вони) були моїми зірками у священицькому житті. «Основою францисканства є проголошення Божого Слова своїм життям та прикладом.» – Ви маєте "покликання в покликанні", адже прийняли рішення стати монахом-францисканцем... – Номінацію я отримав за рік до того, як мав складати довічні обітниці. Зважаючи на обставини, я отримав дозвіл скласти їх раніше – і зробив це 4 грудня, на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці. У цьому я також відчуваю відповідальність, адже повинен дотри¬муватися духа вбогості, якого намагався передати своїм братам св. Франциск. Хоча францисканська духовність зародилася в західній традиції в Італії, в Україні брати менші служать у двох обрядах. Адже напрямок служіння св. Франциска -універсальний: основою францисканства є проголошення Божого Слова своїм життям та прикладом. Францисканець цілковито відданий Божому Провидінню, прагне нічого не привласнювати, не прив'язуватися до матеріальних речей... Цим ми можемо служити сучасним людям незалежно від того, до якої традиції вони належать. Любов Франциска до Євхаристії, його повага до всіх священиків, не зважаючи на те, у якому обряді вони служать, – прекрасний приклад у сучасному світі. Ми можемо будувати єдність, хоча ми різні: саме у різноманітності краса Церкви. І для св. Франциска був характерний саме такий підхід. Є гарне передання: недалеко від Рима, у Ґроттаферрата є монастир св. Марії (також відомий як абатство св. Ніла; єдиний постійно діючий в Італії від 1004 року католицький монастир візантійського обряду, належить до І тало-албанської Католицької Церкви як суверенна територія. – Прим. "КВ"), що був заснований грецькими василіянами. Там св. Франциск перебував певний час, прислуговуючи як диякон під час Літургії. І це є знаком його універсальності: на першому місці для св. Франциска стояло служіння людині, Церкві, служіння Євхаристії; повага та любов до священиків незалежно від того, у якому обряді вони прославляють Бога. «Ми не чуйні, не бадьорі, ми мляві...» – Які, на Вашу думку, завдання стоять перед спільнотою Церкви сьогодні? – Згідно з посланнями Святішого Отця на Рік Віри та в контексті нової євангелізації, сьогодні всі ми маємо більш живо свідчити про своє християнство. У світі мільйони християн. Але в умовах секуляризації всі ми, зокрема – духовенство, виглядаємо немовби приспаними: сонними, в'ялими, апатичними... Бракує нам живої активності та свідчення. Натомість ми повинні відгукнутися на заклик Христа до апостолів у Гетсиманії: "Чувайте!" Потім Господь докоряв Петру: "Навіть години не могли ви зі Мною чувати". Стан християн сучасності нагадує тодішній стан апостолів. Ми не чуйні, не бадьорі, ми мляві... І для нас – особливо для духовенства, для тих, хто має провадити людей, – важливо стати бадьорими і чуйними, тим паче – у літургійному житті, яке є базою церковного життя як такого. Чуйними у проповідуванні Євангелія, щоби ми шукали способів нести Слово до людей, які взагалі не ходять до церкви. Шукали їх, а не просто сиділи у храмі. Ми маємо виходити на майдани наших міст – і вчитися відкрито нести людям Боже Слово. Важливою є харитативна діяльність, благодійність. Бути чутливими на потреби страждальців та нужденних людей -зокрема тих, які опинилися на манівцях суспільства. Мати Тереза, наприклад, прагнула допомогти будь-кому незалежно від його віровизнання та "чемності" – адже люди не раз відповідали на її допомогу неадекватно... Знедолені потребують співчуття та милосердя, і Церква, тобто ми всі разом, має піклуватися про них. А наша Церква мусить звернути на це особливу увагу, добре працювати та розвиватися в харитативному плані. Ми будуємо багато храмів, але забуваємо, що треба також піклуватися про людей, які інколи не мають на шматок хліба, не знають, як виховувати та годувати своїх дітей. Ми маємо стати їм підтримкою та допомогою в ці нелегкі часи.