В Ужгород Володимир Кличко прилетів на кількамісному реактивному літаку із Німеччини. Одноденний візит на Закарпаття був насичений зустрічами. Його в краї сприйняли як частину виборчої кампанії. Хоча сам 36-річний чемпіон світу з боксу запевнив Мукачево.net, що не є членом партії «УДАР», а з очільником місцевого осередку Валерієм Пацканом, який є гарним другом старшого брата, познайомився тільки в день приїзду. «Я йому сказав: «Мені приємно познайомитись». І, повірте, я кажу це не кожній людині», – зауважив боксер. Ми ж говорили з Володимиром про спорт, насамперед, бокс – у кімнаті для переговорів готелю, де він поселився. Кличко-молодший замовив собі чай і ми почали розмову. — Чи пам'ятаєте свій перший бій? — Це був чемпіонат Києва. Я виграв. Навіть без бою. Просто не знайшлося суперника в суперважкій вазі. У всіх вагових категоріях були боксери, а в моїй — жодного окрім мене. Тому я отримав нагороду навіть не виходячи на ринг. А от наступний бій у Броварах я програв. Він був ще в 1990 році... — Бій з яким суперником став найбільш пам'ятним? — Сподіваюсь, що мій найбільш пам'ятний бій ще попереду. Бо до кожного наступного бою я готуюся, як до найважчого. Кожен наступний може запам'ятатись більше, аніж попередній. Тому на це питання я зможу відповісти тільки після завершення кар'єри. — З чого починає день чемпіон світу з боксу? — Коли я прокидаюсь, то не відчуваю себе чемпіоном світу з боксу. У мене такі ж потреби, як і в інших людей: поснідати, спланувати день... Мій ранок нічим не відрізняється. Я не сплю зі своїми чемпіонськими поясами в ліжку, чесно. — А де ці пояси зберігаються? — Спочатку, коли був один пояс, то він стояв на почесному місці. А тепер, оскільки їх багато, то вони зберігаються у спеціальній валізці для подорожей. Вони усі там складені. — Ви їх постійно возите із собою? — Ні, вони завжди в офісі. Ці пояси виїздять звідти тільки на прес-конференції і поєдинки. Пояси усі в цій валізці, а вона, до речі, дуже важка. От на позаминулому поєдинку був хлопець Олексій Сталов. Він слов'янин, але живе у Сан-Франциско. Йому 14 років. На жаль, він смертельно хворий. У нього було бажання познайомитись з братами Кличко. Ми зробили трошки більше. Цей хлопчина виносив мій пояс перед боєм. Від роздягальні до рингу йти досить довго, а весь цей час його треба тримати над головою. Пояс дуже важкий і йому про це сказали. Хлопець був такий вмотивований, що спеціально тренувався майже два місяці: підтягувався, віджимався, аби бути в гарній формі. Це так, щоб зрозуміти наскільки важкі пояси. — Якби мали містичну можливість побачити світ очима іншої людини, хто б це був? — Є у шахах таке поняття — аби бачити те, що бачить суперник навпроти тебе, достатньо просто сісти на його місце. Для цього не треба якось перевтілюватися, просто пересісти. — Знаю, що граєте в шахи. Що спільного у боксу з шахами? — Тактика, техніка і стратегія. Використовую під час бою тактичні прийоми з шахів. Дуже допомагає. На рингу треба, якнайшвидше поставити шах і мат. Аби не дати супернику тебе обхитрити – треба заглядати на кілька ходів (ударів) вперед. Бо чим далі гра затягується, тим більше у тебе шансів втратити фігуру і врешті-решт зробити помилку. Як тільки є можливість достроково завершити гру — треба її обов'язково використовувати, а не затягувати. Треба ж, я щойно це придумав (сміється) — Хто супроводжує Вас на кожному з поєдинків? — Брат, моя команда. А ще батько, він постійно з нами... — Чи вірите Ви у прикмети, і чи є у Вас «боксерські»? — Коли вранці прокидаюся – не одягнути речі навиворіт. Це ще з дитинства. Щодо чорних котів, чисел 13 і інших, то я спокійно до цього ставлюся. — Скільки часу витрачаєте на тренування, з чого, зазвичай, воно починається? — За 8 тижнів до поєдинку починаю. Двічі на день тренуюсь, крім неділі. У неділю вихідний. От і все... — Ви кумир багатьох підлітків, чи були у Вас кумири у підлітковому віці? — Звичайно були. Це Брюс Лі, Арнольд Шварцнегер і Віталій Кличко... — Разом з братом Ви з самого дитинства, із Брюсом Лі познайомитись не встигли. А чи знайомі з Шварцнегером? — Так ми знайомі. У нас хороші стосунки. При зустрічі ми спілкуємось німецькою мовою. Ми не друзі, але хороші знайомі. — У кожного є мрія, якою вона є у Вас? — Зупинитися мріяти — це зупинитися жити. Наче 5-річний хлопчик я продовжую мріяти, і продовжую здійснювати свої мрії. У мене їх багато, але узагальнювати досить важко. Дуже хочу, аби за мою державу не було соромно. Зараз імідж нашої країни, на жаль, не є позитивним. Це стосується політичного свавілля. Ще є негатив пов'язаний з Чорнобилем, але це вже змінити не можна. Але життя українців ще можна змінити. Я хочу, аби українці не виїжджали з країни і не працювали в інших державах. Це одна з моїх мрій. — Але ж самі поїхали жити до Німеччини... — Знаю, що населення України зменшується — це соціологічні дані. Я один з цих винуватців і хочу виправитись (сміється). — Скільки часу Ви проводите в Україні? — Я в тривалих відрядженнях, живу в інших країнах, але я завжди повертаюся на свою батьківщину — Україну. У мене український паспорт, а змінити його на іноземні було багато можливостей. Це мій дім, моя країна. Тому завжди повертаюся і роблю це з величезним задоволенням. Хоча я і народився в Казахстані. — Що Ви найбільше цінуєте у дружбі? — Лояльність і вірність. Є народна мудрість: аби мати друга — будь другом. І цим все сказано. — На Закарпатті Ви вперше. Як враження? — Тільки позитив. Люди сподобались. Вони тепло приймали Віталія, тепло приймають мене. Гостинність і відкритість на обличчах. Краса в очах, особливо жіноча. Ще й географічно - гори кажуть самі про себе. Природня краса — це і клімат, свіже повітря, вода, виноградники, фрукти-овочі та й все, що хочеш.