З року в рік після прізвища нашого героя постійно збільшується кількість звань та посад, але для більшості людей досить сказати «Володимир Смоланка», і найперші асоціації – це професійність та порядність. Хоча список дійсно вражає: доктор медичних наук, професор, голова Української асоціації нейрохірургів, член тренувального комітету Європейської асоціації нейрохірургічних товариств, ректор Ужгородського національного університету, депутат Закарпатської обласної ради. І це тільки основні. Донедавна Володимир Смоланка очолював відомий далеко за межами України Ужгородський центр нейрохірургії та неврології. Тут ми з ним і зустрілися днями для відвертої і довгої розмови. Він каже, що почувається тут як вдома. Нейрохірургія – Нещодавно ви повернулися із Швеції, де читали лекції для нейрохірургів. Розкажіть про це детальніше. – Кожна з медичних асоціацій Європи –кардіологів, хірургів, онкологів та багато інших – має курси, на яких викладають найбільш знані спеціалісти у цій галузі. Я є тренером Європейської асоціації нейрохірургів. Ці 4-річні курси призначені для молодих нейрохірургів від 25 до 40 років, які закінчують резидентуру – аналог нашої інтернатури, або уже працюють нейрохірургами. До слова, у Європі резидентура триває 6 років, а у нас – лише 3. Донедавна було лише півтора. Це взагалі неприпустимо. Але ми скоро прийдемо до європейських стандартів. Так ось, 30 викладачів з різних країн Європи читають лекції взимку та влітку – 2 цикли по 5 днів. – Викладати на цих курсах – це, насамперед, визнання? – Найвище визнання. За моєю інформацією, у жодній з усіх існуючих асоціацій, немає викладача-лікаря з України. Це статус не лише для мене, а й для української нейрохірургів, адже переважна більшість лекторів на курсах із Західної Європи – Англії, Німеччини. З пострадянського простору зараз нікого немає. – Ви себе відчуваєте там рівним серед рівних? Чи є там лектори, від яких ви б і самі повчилися? – Безумовно є люди, від яких учуся і в яких я вчився раніше. Наприклад, колега з Фінляндії Юга Гернесніємі, до якого я двічі свого часу їздив на навчання. Крім того, на курсах ми, викладачі, відвідуємо лекції своїх колег. І, звичайно, завжди пізнаєш щось новеньке. До речі, курси Європейської асоціації побудовані таким чином, щоб окрім лекційного часу залишалося чимало можливості для неформального спілкування – з студентами, з лекторами. На рівних. Це дуже продуктивний формат. Практична частина є ключовою на курсах, бо на них приїздять фахівці, які практикують, а не студенти-початківці. Цей тип лекцій називається «Як я це роблю?» На них треба розкривати нюанси хірургічної техніки при різних типах операцій. Адже це як керівництво для практичних дій нейрохірургів. Цього разу в Швеції мені дуже приємно, коли до мене підійшли, наприклад, колеги з Греції. Один з них вже кілька років працює лікарем і, за його словами, восени він зміг працевлаштуватися в престижній клініці у Великобританії завдяки тому, що запам’ятав один з моментів лекції. На співбесіді хлопця професор запитав про один з нюансів доступу до мосто-мозочкового кута мозку. Він згадав висловлену мною на лекції пораду – і це стало останнім аргументом на користь позитивного рішення щодо його працевлаштування. – Розкажіть про оцінювання на курсах. – Чотирьохрічний цикл курсів Європейської асоціації завершується екзаменом. Нейрохірурги з різних країн дуже серйозно підготовлені. Але успішно екзамен здають лише менше третини з них. Думаю, що це красномовна цифра. Не менш прискіпливо оцінюють і викладачів. Це роблять самі слухачі, які виставляють кожному тренеру бали – за мову, наукову цінність презентації, саму презентацію, візуальну частину, і таймінг, тобто на скільки ти вклався в час. Це хороша система. – Як ви потрапили на ці курси? – Через вибори (посміхається). Коли з’являється викладацьке місце, підбирають підходящі кандидатури і проводять вибори. У 2008 році мені запропонували спробувати. Запросив тогочасний голова тренінгового комітету. Мушу зауважити для окремих «доброзичливців», що на цих курсах викладають абсолютно безкоштовно. Тобто тренерам не платять. Це питання престижу та визнання. Більше того, ми навіть дорогу самі собі оплачуємо. – До речі, чому ви не поїхали працювати за кордон? Що вас стримувало чи стримує? Мову ж ви знаєте чудово. – Двічі у житті я над цим замислювався, хоча не я був ініціатором. Перший випадок був у 1996 році в Клівленді, США. Під час стажування в одній з місцевих клінік, мені випала нагода потрапити на операцію відомого нейрохірурга в іншій клініці. У певний момент він почав вагатися, що робити далі, бо була дуже непроста ситуація. І в таких випадках потрібен свіжий погляд, так би мовити під іншим кутом. Я дозволив собі його озвучити у вкрай коректній формі. То прозвучало якось так: «Я боюся, що помилюся, але можливо варто зробити ось так”. Американський нейрохірург скористався підказкою і подякував за неї. Під час тієї операції було два такі випадки. Після неї він покликав мене до себе і сказав, що є можливість працювати там, можуть бути скорочені терміни проходження резидентури і т.д. Того дня я розповів усе лікарям, в яких тоді мешкав у Клівленді, вони також мені радили залишатися, пропонували допомогу з документами. Добре пам’ятаю, що не міг заснути тієї ночі, все обмірковував. Але вже вранці я мав точну відповідь – не залишуся. Я не уявляю свого життя в іншій країні, хоча є людиною дуже прозахідної орієнтації, так би мовити. Другий такий випадок був у Великобританії в 2002 році. У нас була спільна програма з британською клінікою. Після неї я залишився ще на 2 тижні у госпіталі, аби оволодіти деякими новими медичними технологіями. В останній день мого перебування при прощанні професор сказав лише одну фразу: «Надішли мені своє CV» (Curriculum vitae – резюме). Це була фактична пропозиція роботи. Тоді рішення прийшло швидше і легше. Не готовий я поїхати з України. Напевно, почуття патріотизму перевіряється саме у такі моменти. Не для загалу – для себе. І я ніколи не жалкував про це. Вважаю, що зміг достатньо реалізувати себе на Батьківщині. – На сайті Центру нейрохірургії можна знайти його історію. Щоправда, «суху». Розкажіть, з чого все розпочалося? – В Ужгороді з кінця 60-х років працювало нейрохірургічне відділення обласної клінічної лікарні. На початку 2000-х до нас почали приїжджати пацієнти з інших регіонів України, оскільки ми почили робити унікальні для нашої країни операції. З колегами зрозуміли, що досягли іншого рівня, адже «переросли» частину служб, які працювали у лікарні, і залежність від яких, якщо відверто, пригальмовувала нас у розвитку. Тоді й виникла ідея відокремлення у окремий профільний центр. У 2005 році ми з колегами розмірковували над створенням Західноукраїнського Центру нейрохірургії. Я поїхав до Міністерства охорони здоров’я, яке тоді очолював мій вчитель Микола Єфремович Поліщук. Він підхопив цю ідею. Ми швидко написали положення, але коли почали узгоджувати документи на рівні департаментів, почалися нюанси. У них виникали сотні питань – звичайні бюрократичні лабіринти. Тодішній системі наш центр був не потрібен. Я повернувся на Закарпаття з думкою, що треба шукати альтернативний шлях, бо погодження кожного папірця в міністерстві – це глухий кут. Відтак, наша ідея трансформувалася у намір створити обласний центр, як окремий лікувально-профілактичний заклад. Тоді губернатором області був Віктор Балога. Я пішов до нього, розповів про свою ідею. Розмова була, як завжди, коротка і ділова. Він не тільки підтримав ідею, а й допоміг з коштами. 1 січня 2006 року Центр нейрохірургії був заснований. Сьогодні за кордоном це одна з головних визітівок нейрохірургії України. Центр нейрохірургії – це структура, яка фінансується з обласного бюджету. Але у нас лікуються хворі з усіх областей України. З багатьма найскладнішими патологіями приїздять по допомогу саме до нас. Ми фактично готові працювати, як заклад, який надає четвертий рівень медичної допомоги. На Заході такі структури називають «Centre of Excellence» («зразкові центри – ред.») Зараз з головним нейрохірургом країни професором Педаченко працюємо над концепцією того, як працюватимуть такі центри після запровадження страхової медицини. Ймовірно, що їх буде в Україні всього 3. Один з них – точно в Ужгороді. – Чи легко було знайти однодумців у створенні центру? – Працюю в чудовому колективі. Частина людей зрілого покоління – у них колосальний досвід. Але мотор центру – молодь. Завжди сповідував принцип – брати на роботу найкращих випускників нашого університету. Якщо бачив, що студент добре й старанно вчиться, цікавився про його подальші плани, професійні цілі. До речі, за жодного лікаря мені ніхто ніколи не дзвонив. Кажу про це, бо побутує думка, що у всі медзаклади лікарів «проштовхують» родичі чи знайомі. У нас не було такоо ніколи. Всі знають, що у нас це не працює. Ми беремо на роботу розумних, порядних та, у хорошому сенсі слова, амбітних людей. У центрі є декілька молодих співробітників, які уже володіють знаннями з окремих розділів нейрохірургії глибше, ніж старші колеги або я. Так, у них менше практичного досвіду, але теорію знають бездоганно. Буду щасливий, якщо вони перевершать мене і в практичній стороні проблеми. – Не важко втримувати таких фахівців в Ужгороді? – Ні, не важко. Головне – це дати можливість їм себе реалізувати. Матеріальний бік, звісно, важливий, але це у житті – не найголовніше. Пам’ятаєте я розповідав, скільки студентів успішно складають іспити на курсах Європейської асоціації нейрохірургів? З працюючих в Україні за всю історію склали іспит двоє, обидва з Ужгорода. Вони працюють у нас. Одному лікарю 32 роки, іншому – 27. Крім них, з українців успішно пройшов екзамен один з моїх друзів, який досить давно живе в Північній Америці, отримав фахову підготовку в Канаді і працює в США. – А ви з самого дитинства хотіли стати хірургом? – У мене є старший брат Іван, різниця в нас лише 2 роки. Свого часу наш батько був завідувачем кафедри органічної хімії УжНУ, а мама працювала лікарем в обласній станції переливання крові. Тому з дитинства ми чули, що Ваня буде хіміком, а Вова – доктором. З того часу знав, що моє майбутнє «програмоване» (ред. – посміхається). Під час навчання у десятому класі брат сказав батькам, що також хоче бути лікарем. Взагалі, він мав на мене дуже великий вплив. Коли мама вчила його читати і писати перед першим класом, то я навчився теж. Навіть коли брат пішов у перший клас, то перші три дні з ним ходив до школи і я, сидів за одною партою. Навіть портфель мені купили. Я дуже хотів бути дорослішим, як брат. В результаті батьки «не витримали» і відправили мене у школу на рік раніше. Щоправда, під час навчання в університеті спочатку я хотів бути невропатологом, а брат хірургом. Але і в цьому він на мене повпливав, тому я «поєднав» для себе неврологію та хірургію, ставши нейрохірургом. А брат став онкологом, зараз він головний онкохірург України, працює в Інституті раку в Києві. – Сьогодні з братом багато спілкуєтеся? – Так. Наприклад, вчора розмовляли по телефону. Ректорство – Жодних сумнівів, що нейрохірургія – це ваше покликання. Наскільки вам легко та комфортно бути ректором? – Думав, що буде важче (посміхається) Хоча, я все життя працював в освітній сфері, але адміністрування та управління в освітньому закладі, все ж, нова для мене сфера. Дуже допомогло те, що більше 7 я був директором Центру нейрохірургії. Тут я вдосконалював свої управлінські навички. Безумовно, масштаб зовсім інший, адже у центрі близько 130 працівників, а в університеті – 2700. Плюс близько 14 тисяч студентів. У перший ж день мого призначення на посаду виконувача обов’язків ректора, пам’ятаю, головний бухгалтер приніс на підпис кошторис університету на рік, який треба було негайно погоджувати та надсилати до Міністерства освіти та науки. Якби у мене не було досвіду керівництва лікарнею, я б просто нічого не зрозумів, довго розбирався з документом. Тому цей перехідний період для мене був не таким складним. Допомогло також те, що 25 років працюю в нашому університеті, це моя alma mater. Найважливішим є, мабуть, те, в яких умовах працюєш. Працівники вищої та середньої керівної ланки (проректори та працівники ректорату, абсолютної більшості деканатів) – дуже компетентні люди. Вони зараз мають широкі повноваження і продуктивно їх використовують. Я отримую задоволення від роботи з цією командою. Але найбільше мене вразило те, що в університеті є величезна кількість високофахових працівників, які вміють працювати добре і хочуть працювати ще краще. Коли очолював кафедру, то з багатьма перетинався лише на рівні «добрий день». А зараз люди приходять з власними ідеями, новими проектами, ми їх обговорюємо, плануємо до реалізації. Бачу, що робота надихає людей, їм потрібно лише дати можливість для того, аби вони змогли себе реалізувати. Це одна з моїх цілей в університеті, стараюся їх мотивувати. – Тобто, вам подобається бути менеджером? – Так, це для мене новий виклик у житті. Хоча, це рішення було для мене непростим. Такі зміни не дозволяють тобі «заснути», бо коли ти довго працюєш на одній посаді, неминуче від рутини нікуди не дітися. А так – ти завжди «у тонусі», це один з важливих стимулів. – Усі знають, що ви людина – неконфліктна. Але в університеті останнім часом було кілька конфліктних ситуацій. Як ви їх вирішували? – Рішення приходять непросто. Іноді приймаю їх швидко (все-таки хірург), іноді – ні. Наприклад, під час прийняття деяких складних кадрових рішень приходилося «мінімізувати» своє позитивне суб’єктивне ставлення до людини. Але аргументую своє рішення, намагаюся спокійно пояснити його доцільність. Головні критерії в таких ситуаціях – максимальна об’єктивність та забезпечення подальшого розвитку університету. – Нещодавно ви звітували про те, яким був минулий рік для УжНУ. Які напрямки розвитку вбачаєте для університету в 2015 році? – Почну з того, що прийнятий новий «Закон про вищу освіту». З усіх реформ в Україні, освітня, мабуть, єдина, яка реально проведена. Хочу сказати, що один із дуже важливих моментів, коли я в квітні минулого року приймав рішення, чи балотуватися на посаду ректора УжНУ, полягав якраз в тому, хто керує Міністерством освіти та науки. Для мене зараз очевидним є те, що не міг би працювати з колишнім його керівництвом. А також те, наскільки легко працювати з нинішнім. Тому 2015 рік дуже важливий у питання втілення в життя, імплементації норм цього закону. Це для нас великий виклик і шанс. В найближчий час представимо для обговорення стратегію розвитку та статут університету. Почали і продовжуватимемо роботу по оптимізації управлінської та організаційної структури вузу. Реформа дає широку автономію університетам. Це означає, що УжНУ має право створювати власні освітні програми. Буде більша кількість елективних (на вибір – ред.) курсів. Матимемо більшу свободу й у фінансовій діяльності. Кошторис складається із загального і спеціального фондів. Загальний – це те, що ми отримуємо від держави на функціонування університету. Спеціальний – те, що ми заробляємо на освітніх послугах та інших видах діяльності. Зараз Міністерство декларує, що кошти із спеціального фонду ми можемо використовувати на власний розсуд. До слова, зараз спецфонд в університеті достатньо наповнений – як ніколи добре. Іншими словами, ми отримуємо абсолютно нову ситуацію з точки зору самостійності університету. Також Міністерство відійшло від функції «щоденного» контролю за діяльністю університету. Створюється Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти – окрема національна структура, яка буде забезпечувати державну політику вцій сфері діяльності. Але це означає й більшу відповідальність університетів за якість знань через створення ефективної системи внутрішнього забезпечення якості освітньої діяльності. З 2016 року кардинально зміниться система вступу до вишів. Буде загальнонаціональний список місць по спеціальностях з конкретним зазначенням місць державного замовлення в конкретних вузах, і в залежності від кількості балів, студенти зможуть обрати той чи інший університет для навчання. Розширюватимемо політику набору іноземних студентів на навчання. А це ще один виклик для Ужгородського національного університету, бо перед нами стоїть непросте питання – як вивести наш заклад на національний і міжнародний рівень. Університети, які замикаються лише на окремому регіоні, сьогодні великої перспективи не мають. Тому нам необхідно зробити все, аби УжНУ реально був одним з кращих вишів країни. Якщо досі Міносвіти адміністративними методами скорочувало кількість університетів, то зараз філософія інша: у слабкі виші студенти самі не захочуть вступати. Процвітати будуть найбільш ефективні установи. У минулорічному консолідованому рейтингу (формувався у червні за результатами 2013-2014 навчального року) ми ділили 43-44 місце серед вузів країни. Переконаний, що це не те місце, яке маємо займати. Впевнений, що протягом найближчих років ми будемо у 20-ці. А там будемо далі працювати, щоб бути серед найкращих. – Бути кращими у всьому – не просто. На які спеціальності ви робите ставку? – У кожній з галузей, які викладають у нашому університеті, є люди, які свою спеціалізацію готові розвивати – амбітні талановиті фахівці. Тому робимо ставку на всі. Популярними залишаються факультети медичного, юридичного спрямування. Відновлюється інтерес до технічних спеціальностей. Але ринок освітніх послуг дуже швидко змінюється. Зараз, наприклад, «на піку» ринок інформаційних технологій. До речі, наші студенти нещодавно виграли кілька дуже престижних міжнародних конкурсів. Перемогу забезпечили студенти факультету інформаційних технологій, математичного, інженерно-технічного. Також, УжНУ потрапив у ТОП-100 кращих вишів світу з алгометричного програмування за версією TopCoder, наші зайняли 54 місце. Наприклад, Нью-Йоркський університет - 63, університет Торонто -70. Тобто, у нас справді прекрасна молодь. Для нас важливо, аби найкращі випускники вчилися саме у нас, їх треба адекватно мотивувати. УжНУ має бути привабливим. А конкуренція дуже серйозна. Тим паче, у нашому випадку, коли виші з сусідніх країн запроваджують безкоштовне навчання у випадку на їхній державній мові. Західні виші активно борються за студентів. Мій старший син, який по програмі Flex (Future leaders exchange) закінчував 11 клас в США, розказував як на поштову адресу надходили письмові пропозиції для поступлення з коледжів різних університетів. У цих рекламних пропозиціях перераховували усі переваги того чи іншого університету – від прізвищ відомих викладачів, можливих освітніх програм, наукових перспектив до можливостей займатися спортом та дозвілля. – В УжНУ також створюють науковий парк, чи не так? – Він вже існує в університеті, але ми хочемо створити ефективну структуру на умовах партнерства з потужними підприємствами, що забезпечить механізм впровадження наукових розробок університету в діяльність підприємств. Тце і буде реальна комерційна складова науки. Ми вже подали документи для реєстрації, ведемо перемовини з комерційними структурами про співпрацю. – Якими саме? – Більшість крупних підприємств Закарпаття зацікавлені у ній. Наприклад, Jabil та Комінвестбанк, та інші. Також ми плануємо створити центр медичних інноваційних технологій для проведення інтенсивних навчальних курсів, тренінгів. Зацікавленість у партнерстві вже проявили низка німецьких виробників апаратури, наприклад «Siemens», «Soring» та інші. Адже післядипломну освіту в нашій країні чекають в найближчй час революційні зміни. Сьогодні курси, передатестаційні цикли розтягуються на тижні, місяць. Але це абсурд. Хто може собі дозволити на місяць відірватися від роботи? Який роботодавець зацікавлений, щоб його фахівець на місяць кудись поїхав? Перспектива післядипломної освіти – це короткі інтенсивні курси протягом 4-6 днів. У понеділок приїхав, у суботу-неділю завершив навчання. Сам неодноразово був на таких курсах в країнах Європи, коли потрібно було освоїти якусь медичну технологію. Те саме з курсами Європейської асоціації нейрохірургів, про які розповідав. Вони тривають 5 днів. Але ми працюємо з 8 ранку до 7 вечора. Україна також невдовзі прийде до цього, але в УжНУ, передбачивши ситуацію, хочемо бути на крок попереду. Факультет післядипломної освіти уже активно працює над цим, впроваджує дистанційні форми навчання. В цій сфері працюватиме і названий вище Центр. – Не можемо не торкнутися теми корупції в освіті. Вона є, давайте казати правду. Але чи маєте ви рецепт, як з нею боротися? Мова не про якусь спецоперацію, яка її назавжди викорінить, адже ми переконалися, що так не буває. Йдеться про системні речі. – Питання важливе і непросте. Впевнений, в основі мають бути системні профілактичні заходи. Це не значить проводити колективні «виховні» бесіди з викладачами і студентами. Вони не діють, або діють слабко. Ми пішли іншим шляхом, хоча бесіди також проводимо, бо про них треба звітувати (посміхається). З метою забезпечення повного доступу студентів до навчально-методичних матеріалів, запропонували кафедрам, щоб викладачі оприлюднили свої лекції на сайтах кафедр та факультетів. Крім того, спрощення доступу до інформації, джерел знань, додає загальної прозорості навчальному процесу. Далі. Гарантували допуск представників студентського самоврядування до проведення екзаменів та інших форм оцінювання знань студентів. Ми почали працювати над електронним репозитарієм навчального та наукового контенту університету. Електронний репозитарій – це електронна база навчальних та наукових матеріалів працівників та студентів, яка має бути у відкритому доступі на сайті університету. За цим показником в лютому минулого року УжНУ посідав 125 місце серед вузів України. Це ганьба. Взялися за цю справу у жовтні, і уже станом на листопад 2014 року ми вийшли на 97, хоча це, впевнений, лише початок нашого «просування» вгору. Наступний профілактичний захід: створили електронну скриньку довіри, проводимо анонімні опитування студентів на факультетах з питань корупції. Реагуємо миттєво, при чому не збираємо викладачів усіх разом, а проводимо індивідуальні бесіди. Це діє. Паралельно з профілактичними заходами намагаємося зробити усе, аби чесний та високофаховий викладач в УжНУ жив краще іпочував себе комфортніше, ніж малоактивний та не зовсім порядний. З цією метою ми розробили систему матеріального індивідуального мотивування викладачів. Наприклад, науковий керівник, що підготував кандидата наук, отримує премію. Захистили кандидатську, докторську дисертацію – мотивуємо. Підготували команду студентів-переможців конкурсу – знову матеріальне стимулювання. Ви знаєте, що нещодавно наш професор Сергій Федака став переможцем всеукраїнського рейтингу «Книга року» за книгу «Історія України з давніх часів до 1648 року». Це також уже оцінено. Ми зробили аналіз, хто з викладачів протягом останніх 3 років мав щонайменше 4 публікації в журналах, які обліковуються в наукометричних базах даних Scopus (за цим показником станом на грудень 2014 року займаємо 13 місце серед університетів нашої країни). Також відзначили викладачів, які мали щонайменше 10 виступів на конференціях за кордоном за той же період часу. Виявилося, що серед працівників УжНУ є таких 64 чоловіки, 58 з них (всі, крім керівництва вузу) премійовані. І так буде щороку. Треба відходити від старих принципів: робиш щось позитивне - ніхто тебе не помічає, тільки коли десь помилишся - тоді насварять або оштрафують. Кращих необхідно відзначати. Люди повинні бути впевнені, що їхню роботу цінують. Політика – Є ще одна, третя сфера, якою ви почали займатися не так давно. Наскільки вам легко займатися політикою і що це для вас – заробляння грошей, більша публічність, статус? – Гроші в політиці я не заробляю (посміхається). Для мене це шанс впливати на життя не тільки пацієнтів чи студентів, а цілого регіону. Адже я є депутатом облради, очолюю комісію з охорони здоров’я. Це ще один майданчик для реалізації власних ідей та напрацювань. Ну і звісно отримання досвіду, в тому числі управлінського. – Українська політика – це дуже брудна справа. Ви точно відчули це на собі за підсумками кількох кампаній, які пройшли. Чи не відбиває це бажання продовжувати займатися політикою? – Не буду приховувати, що спочатку був вразливий до негативу, бо мене не критикували по ділу за якісь недоліки, які звісно ж є, як і в кожної людини, а просто поливали брудом. Те саме було, коли я став ректором УжНУ. Дехто досі цим займається. Спершу з цих нісенітниць, як кажуть люди, просто сміялися, а зараз вже й ніхто не читає, не цікаво. Всі радили не звертати увагу, я й перестав. Це просто маячня. «Клініка», як кажуть у медичному середовищі (посміхається). Шкодую таких людей, їм з цим жити, а це шкідливо для здоров’я – у власній жовчі, як то кажуть, можна захлинутися. – Якщо боляче сприймали негатив, хай і абсурдний, значить вам важлива думка людей… – Безумовно. Знаєте, коли я балотувався в народні депутати, то провів чимало зустрічей. На них приходили різні люди, їх ніхто не відбирав. Це була зовсім інша аудиторія, з якою я раніше не мав досвіду спілкуватися, як зі студентами, викладачами, медиками чи пацієнтами. Я щоразу переймався, чи не встане хтось з людей, і не дорікне мені, насамперед, за роботу хірурга, адже в мене були випадки, коли не вдавалося допомогти пацієнту, як би ти не старався. Такого не було на жодній з зустрічей, хоча на одну з них прийшли дружина та донька пацієнта, якого нам не вдалося врятувати. І я постійно наголошую своїм колегам в центрі нейрохірургії: якою складною не була б ситуація, ви повинні докласти максимуму зусиль, аби навіть якщо пацієнт не дай Бог помре, його рідні бачили, що ви боролися за його життя до останнього і зробили все можливе, виконали свою роботу достойно. Спілкуюся з людьми з чистим сумлінням. Більше того, бачу, що мені вдається донести власні переконання, представити світогляд. Це додає мені впевненості та досвіду вже як політику. – Тобто ви плануєте й надалі нею займатися? – Так, я маю інтерес. Якщо є якісний досвід в житті, то його треба застосовувати не тільки у вузькопрофесійних сферах, якою є нейрохірургія, а й в публічній, громадській сфері. Тоді є можливість бути більш корисним. Зрештою і час зараз такий. Дві революції довели, що приказка, мовляв, для українців їхня хата скраю, вже не актуальна. Ні, не скраю. Наші люди готові докладати зусиль, жертвувати навіть своїм життям заради країни та кращого майбутнього. Дмитро Тужанський, для Мукачево.Net