Закарпатські Лікіцари: колись неперспективне село знову оживає (ФОТО)

Перші письмові згадки про село можна знайти у часописах 15 століття. Саме там воно згадується з назвою Лікіцари. Звідки вона походить і її точний переклад достеменно ніхто сказати не може. Місцеві гадають, що назва скоріш має румунське значення, а в буквальному перекладі означає «місце для торгівлі». За часів Австро-Угорської імперії село назвали Куруцвар, а потім вже назва обросла легендами, мовляв саме цю території заселяли народні повстанці куруци. У кінці минулого століття село потрапило у число безперспективних. Як розповідає місцевий сільський голова 4 сіл Владислав Пловайко, не було розроблено навіть генплану села. Ще у 60-70 роках тут проживало 350 чоловік і було розміщено понад 70 будинків, у кожному виховували по 5 дітей. Була й початкова школа, де навчалося 40 чоловік і працювало 2 учителі. Однак відсутність транспортного сполучення, а згодом і роботи призвело до того, що село почала покидати молодь. Як зазначає пан Владислав, багато місцевих переїхало до Ужгорода. Найбільшим осередком переселення лікіцарівців стала вул. Загорська в обласному центрі. Після Олімпіади у 80-тих роках усе ж сталися позитивні зміни - була зроблена дорога, однак не у саме село, а на верхнє урочище. Її зробили для полегшення виконання різним програмам, пов’язаних з тваринництвом. Однак і це не спинило міграції людей: зараз у селі проживає до 30 чоловік, і це влітку. Взимку діти забирають батьків у місто, і в селі залишаються одиниці. Зазвичай, люди займаються сільським господарством, заробляють збиральництвом. Зараз саме сезон яфини, а уже невдовзі почнуться і гриби. Більшість місцево населення – пенсіонери. Однак живуть і кілька молодих сімей, у яких за останні шість років справжній «бейці-бум» - народилося аж 5 дітей. Трьом з них зараз близько року. Сільський голова зазначає, що скоро може з’явиться проблема з навчанням. У селі відсутня школа, а найближча знаходиться у селі Турічки. Жодного автобусу у селі нема. Тож батькам доведеться самотужки вирішувати питання навчання діток. До слова, останнє весілля в Лікіцарах гуляли років з 8 тому, і це було скоріш як традиція, адже молодята одразу покинули село. Надії на перспективний розвиток села з’явилися кілька років тому. Саме тоді почалася розробка мега-проекту "Ужгород - Полонина Руна". Ним передбачалося створення всесезонного курорту світового рівня на горі Полонина Руна, а саме будівництва у цій місцевості готелів, котеджів та садиб. Курортна зона, за планами, мала б можливість одночасно прийняти понад 20 тисяч гостей. Однак через кризу і певні фактори про проект забули. На Лікіцари інформація про проект вплинула неймовірним чином, багато хат одразу придбали гості з Києва. Якщо до розробки й реклами проекту хата коштувала 500 доларів, то після оголошення проекту хати продавали і по 30 тисяч доларів. Зараз у селі немає жодної хати на продаж, усі або заселені, або куплені бізнесменами. Більшість з них до забутого села приїздить рідко, однак є й ті, хто допомагає. Так киянин Микола Чаленко реконструював один з будинків, зараз працює й над іншими. Окрім цього чоловік самостійно виділив кошти на реконструкцію старовинної церкви. На вході церква датована 1748 роком, однак краєзнавець Олександр Богданов зазначив, що це, скоріш, дата першої серйозної реконструкції, а церква побудована ще століттям раніше. Зараз служби у ній проводять раз у чотири тижні, адже священик один на три села. До слова, у церкві ще й досі зберігаються старовинні молитовні книги, яким уже не одне століття. Ключі від храму зберігаються у старожительки 85 –річної Ганни Качур. Жінка у селі живе сама, однак діти до старенької приїздять часто. Привозячи усі продукти і хліб, який тут справжня рідкість. Бабуся у селі справжня знаменитість, заходять до неї і прїзджі. Так Людмила, господиня одного з ресторанів Перечина розповідає, що навідуватися до Лікіцар і баби Гані - Великодня традиція усієї родини. А в ресторані Людмили є навіть страва, названа на честь бабусі – «Голубці від баби Гані».