Їздив у зону, де нині відбувається антитерористична операція, аби зустрітися з бійцями батальйону міліції спецпризначення "Азов", а також зазнімкувати життя звичайних людей в умовах неоголошеної війни. Згодом збирається вирушити у Луганську область, де має намір зустрітися з добровольцями з іншого батальйону - "Айдар". - Як сталося, що ти вирішив поїхати туди, де зараз триває війна? - Кілька років тому я захопився документальною фотографією. На Закарпатті фотографував людей робочих і мирних професій - наприклад, наших лісорубів. А коли на сході України розпочалися справжні бої, дуже захотілося поїхати і побачити вживу цих людей, які нині захищають нашу країну від озброєних бандитів. Але це виявилося непросто. Адже якби поїхав сам, то далі першого блокпосту б не потрапив. Мені пощастило, я знайшов вихід на правоохоронців, які мені допомогли. Тож поїхав цілком офіційно, як фотограф. Зараз, вже повернувшись додому, усвідомлюю, що отримав масу інформації, почув багато історій, зустрів надзвичайно цікавих людей. І хоча був у Донецькій області, на полігоні, де дислокується легендарний батальйон "Азов" всього три-чотири дні, але за цей час отримав стільки вражень, які не отримаєш за кілька років. Практично кожне моє фото має свою історію, і можна розповідати довго... - Чи вдалося здійснити все, що задумав? - Одразу скажу, що на початку більшість вояків були налаштовані до мене вороже і навіть агресивно. Виникла у мене навіть конфліктна ситуація, і я вже думав, що доведеться вертатися додому без результату. І це зрозуміло - там йде війна, всі "накручені", знервововані і слів не добирають. А тут ще я фотографую. Однак згодом порозумілися, коли трохи там пообтерся, коли мені стали більше довіряти... Звісно "публіка" там досить складна і різна, до кожного потрібен свій підхід. Тому навіть деякі фото, які я виклав у інтернеті згодом довелося видаляти. Деякі принципово не знімали свої балаклави, інших взагалі довелося знімкувати майже таємно, зі спини. Однак були і такі, що йшли на контакт, коли зрозуміли навіщо я приїхав. Бо про цих людей потрібно писати, важливо, аби вся країна знала про них. Вже там я зрозумів, що лише самої фотографії недостатньо. Слід записувати історії цих вояків. Хоча б коротко - залишити згадку про кожного з них. Тоді і сприйняття "картинки" змінюється. На жаль, мені не вдалося зробити якісне відео, оскільки боявся, що не вистачить карток пам'яті, взятих з собою. Потрібно було взяти і диктофон. Але ж я не журналіст і спочатку у мене була мета лише зробити кілька вдалих знімків. Потім виникла ідея створити альбом облич і обов'язково з підписами. Аби було зрозуміло що відбувається. - Коли плануєш завершити та презентувати свій фотопроект? - Не знаю ще коли це вдасться зробити, адже незабаром знову збираюся їхати на схід, тепер вже у Луганську область, до місця дислокації батальйону "Айдар". А свій проект попередньо охрестив "Сарматська Україна". Чому? Бо ця земля має свою давню історію, про яку не всі зараз згадують. А насправді, коли опиняєшся там, за крок до пекла, відчуваєш, що переміщаєшся ніби у інший вимір, в якому є щось від первісного часу. Колись ці території були заселені войовничими племенами сарматів, і мені там здалося, що хтось розбудив цих "духів війни", вони ніби знову ожили... А обличчя воїнів, які я побачив, зійшли ніби зі скіфських пекторалей. Хоча там зустрів людей різних - як людей з Донбасу, так і з Західної України, з Криму, навіть росіян та іноземців. Цікаво було побачити і місцеве населення, яких ми звикли називати "ватниками". Все часом нагадує якийсь сюрреалістичний фільм. Десь недалеко чути вибухи, а на вулицях містечок жваво продають чебуреки, перехожі спокійно йдуть по справах. Або побачив нічну дискотеку, люди сміються, радіють, а зовсім поруч ллється кров. - Сподіваюся, що тобі пощастило не попасти під жодний обстріл. - На щастя ні. Але лише звідти поїхав, як там знову почалися жорстокі обстріли. Бойовики зненацька напали на "Азов" біля містечка Мар’їнка, були втрати. Мені ж пощастило... Відвідав також лікарню у Дніпропетровську, де перебувають поранені українські солдати. Познайомився також із Тетяною Чорновол. Ми разом їхали до Києва. Тетяна розповідала мені багато про себе та про свого чоловіка Миколу, бійця батальйону "Азов". Я з ним також познайомився. А сьогодні дізнався, що Миколу було вбито в бою під містом Іловайськ. Одразу передзвонив хлопцям з "Азову", дізнатися, що це не чутки. Вони підтвердили інформацію. Страшно все це... Згадую, як потисли один одному руки. Це рукостискання досі перед очима. Чомусь запам'яталося... - Невже тобі хочеться туди повернутися? - Так, нині чекаю, коли можна буде поїхати знову. Туди, де йдуть бої. Можливо зроблю фоторепортаж і для агенції УНІАН, мав вже з ними про це розмову. Тепер вже візьму диктофон та іншу апаратуру, аби записати все, що побачив та почув. Бо зрозумів наскільки це важливо для історії та розуміння, що нині відбувається в Україні, на її східних рубежах. Кілька своїх фотографій планую підписати також угорською та надіслати своїм друзям за кордон. Вони теж повинні знати правду про цю війну. І не бути осторонь. Бо Україна у центрі Європи, і Європа повинна це чітко розуміти. - Удачі тобі! Олександр Ворошилов, фото Михайла Миговича