Ярослав Галас поїхав на Схід. У Сєверодонецьку він очолює департамент масових комунікацій та зв'язків з громадськістю Луганської облдержадміністрації. Під час нетривалої відпустки додому минулого тижня Ярослав завітав і в гості до Медіацентру УжНУ. Випускник філфаку Ужгородського університету, кандидат філологічних наук, свого часу й викладач нашого вишу, сьогодні він чи не єдиний в області робить журналістські розслідування, пише політичну аналітику. Ярослав – справжній авторитет серед медійників краю. І його розповіді про Схід надзвичайно цінні. Хоч інформації про Донбас нині вистачає, почути її з об’єктивного джерела майже дорівнює тому, що побачити на власні очі. На гарячий чай і розмову в Медіацентр Ярослава Галаса запросив викладач кафедри журналістики Віктор Дрогальчук. Спілкувалися в редакції майже три години... Приблизно 40 % людей там нормально сприймають Україну... Як проминає твій день у Сєверодонецьку? Чи суттєво змінився добовий ритм після переїзду із Закарпаття? – Найперше здивувало, що там дуже рано розвиднюється й дуже скоро темніє. Воно, насправді, зрозуміло – півтори тисячі кілометрів звідси. ОДА починає працювати з 8-ї години, хоч я чомусь думав, що в усіх областях робочий графік має бути однаковий. Отже, мушу вставати по 6-й. Для мене це досить важко, бо на Закарпатті звик спати довше. Готую собі сніданок. 15 хвилин іду пішки на роботу. Вихідних не маю. Єдиний за два місяці – у суботу перед виборами. Протягом тижня з 8 до 17-ї маю бути на роботі, але працюю до 18–18.30. У суботу-неділю їздимо до прифронтових сіл. У Сєверодонецьку є кінотеатр, басейн, фітнес-клуби, але в мене на все це немає часу. А якщо взяти до уваги ще й навантаження, яке маю у «Фактах» і «Дзеркалі тижня»... Адміністрація в Сєверодонецьку укомплектована? Які департаменти функціонують? – В ОДА у Луганську було понад 700 осіб при Януковичеві, нині – близько 200 чоловік, але всі управління функціонують. У нашому – 9 працівників замість 24. Як показує практика, всі вакансії заповнювати й не варто: штат був роздутий у всіх східних адміністраціях. Вони фінансувалися за «хазяйнування» Партії регіонів з надлишком, не відчували дефіциту. Правда, що місцеві здають позиції нацгвардійців сепаратистам? – Цілком можливо, що вони розголошують координати українських військових. До самої армії там немає негативного ставлення – погано сприймають нацгвардію, добровольців, Правий сектор. Хоч ми їздили по всій лінії фронту, і правосекторівців я ніде так і не побачив. Місцевим втовкмачили в голову, що Правий сектор і Нацгвардія – це націоналісти, отже, для них – вороги номер один. До речі, 128-а гірсько-піхотна бригада із Закарпаття і 80-а аеромобільна зі Львова дуже добре себе показують. Місцеве населення їх цілком нормально сприймає, вони добре воюють, на відміну від деяких добровольчих батальйонів (не конкретизуватиму), які часто займаються речами, що дискредитують і їх, і владу (як місцеву, так і центральну), та й Україну загалом. На жаль, таких випадків вистачає. Коли їхав додому, тамтешні водії попросили мене купити кілька українських прапорців для машин, бо там їх не знайти. У Сєверодонецьку приблизно 40 % людей нормально ставляться до України – інші або не сприймають, або сепаратисти. Десятками років їм у голови вкладали думку про те, що на Заході і в Києві – нацики, бандери, тепер додалося ще й означення «хунта». За місяць-два свідомість не зміниться. І яким бачиш розвиток ситуації? Можливо, Україні ліпше позбутися цієї «гангрени» на Сході? – Непросте запитання. Думаю, що ситуація на території, яка сьогодні розділена «кордоном» по Сіверському Дінцю – з одного боку Україна, з іншого – ЛНР, – надовго. Подібно до Придністровського варіанту це може розтягнутися на десятиліття, хіба що зміниться геополітична ситуація, зокрема в Росії, чи світ дотисне її санкціями. Така ж ситуація у питанні про Крим. За фактом ці території вже не наші. Вважаю, правильно, що заблоковане фінансування, бо Україна не витягне всі соцвиплати, пенсії. Якщо людина хоче їх мати, то повинна переїхати на українську територію. Щодо територій під нашим контролем, теж є чимало районів, зокрема поселення донського козацтва – Станиця Луганська, Трьохізбенка, Кримське, де настрої геть проросійські. Місцеві там досі чекають Путіна, що він прийде і наведе лад. Тому й справді постає питання, чи варто утримувати такі населені пункти, чи возити туди пенсії, відновлювати ЛЕП, газопровід… Попри все, думаю, що не можна просто відмовлятися від своїх територій. Навіть якщо люди вороже налаштовані, варто ділом показувати, що щось робимо для них. Поступово має змінитися свідомість, відтак і ситуація. Та візьміть навіть наш Ужгород до прикладу – і він не однорідний, от про Радванку тепер скажімо: для чого нам така «гангрена» – давайте відмовимося... Немає жодної країни у світі, де ситуація з населенням була би стабільна. До прикладу, у США взагалі неоднорідне населення, але це не заважає їм бути однією державою і патріотами. В Україні теж це можливо, але потрібен час. А просто відмовлятися від території – не вихід. Крім того, відступимо з цих рубежів – сепаратисти підуть далі. Інформаційну політику на Донбасі веде тільки Росія – Києву байдуже Що скажеш про інформаційну війну на Сході? – Скажу очевидне: треба протистояти. У невизнаній ЛНР залишилися 64 % населення Луганської області, хоча територіально навпаки – 35%. Ці люди на проукраїнське – досі в інформаційному голодуванні. Зате ситі проросійським. Колишнє обласне телебачення сьогодні транслює московські телеканали. Місцеві можуть брати інформацію з Інтернету, але, як засвідчує практика, Мережа суттєво програє телебаченню – не має настільки потужного впливу. Українські телеканали можна дивитися через супутникові антени, але їх там мало хто має – не заведено встановлювати. Тому люди, які приїжджають регулярними рейсами з ЛНР до Сєверодонецька по продукти чи гроші, кажуть, що дивляться російські телеканали, які поширюють інформацію, ніби в Новоросії і пенсії платять, і щотижня гуманітарна допомога, і взагалі там настільки добре, що й з Росії туди хочуть переїжджати жити. А в самому Луганську є до 30 % тих, хто має патріотичні почуття до України, але вони мовчать – бояться щось сказати. З боку України є змога транслювати туди хоча б центральні телеканали, але чомусь не видно жодних кроків. Концерн РРТ, який мав би встановлювати вишки і транслювати наші канали, нічого не робить. На тому боці ми повністю програємо інформаційну війну. Безліч разів порушували це питання. Геннадій Москаль особисто писав листи Яценюку і Наливайку з Держкомтелерадіо про необхідність відновлення обласного ТБ, встановлення передавачів. Таке враження, що Київ або не розуміє важливості цього, або, найімовірніше, йому начхати на те, що відбувається. Чи допомагають інші області України Донбасу після ініціативи, озвученої Президентом? – У час, коли триває війна, щодня руйнуються будівлі, на відновлення інфраструктури не закладено жодної копійки. Тож Президент виступив з ініціативою, щоб одні області допомагали іншим. Часткове відновлення вже почалося. Дуже болісне питання – руйнування житла місцевих мешканців. Зареєстрована постанова Кабміну про те, що за повне руйнування держава мала би виплачувати 150 тисяч гривень, і ще 10 тисяч – кожному членові сім’ї. Але цей документ не підписаний, хоча для бюджету країни – це не такі великі гроші. Зважаючи на те, що в районах Луганщини житло дуже дешеве, люди могли би або відновлювати зруйноване, або просто придбати новий будинок. Проте питання не вирішується, що створює соціальну напругу. 5 років наполегливої праці, аби Донбас став проукраїнським Геннадія Москаля часто звуть кризовим менеджером, яких нині бракує. Як гадаєш, у чому його феномен? – Він настільки енергійна людина, що іноді кажу йому: «Геннадію Геннадійовичу, коли у вас вже батарейки сядуть?» O Дуже рано прокидається: буває, вже о 6-й починає працювати. Зате рано лягає. Можливо, з таким графіком і пов’язана енергійність – не знаю. Але він завжди був таким. Оптиміст. Дуже швидко спалахує – може спересердя копнути двері. Вже кілька китайських, до речі, довелося поміняти. O Жартували, що в ОДА варто зробити музей гніву губернатора. Але навіть якщо вибухне – за хвилину відходить, і все знову нормально. Така натура. Він дуже харизматичний. Кілька разів ми їздили в Чорнухіно. Називаю це село «чортове» Чорнухіно. Перший раз Москаля там зустріли вороже. Вдруге, втретє, вчетверте – знову. А він продовжує їздити туди, куди і в мирний час ніхто з губернаторів не потикався. Ходить без бронежилета, без каски… І вже з кожним разом приймають все тепліше: «О, наш губернатор приехал. Можно с вами сфотографироваться?» Живе спілкування, поїздки в кризові точки роблять своє. Питали його, скільки часу потрібно, аби Донбас став проукраїнським? Відповів, що приблизно 5 років, якщо весь цей час наполегливо працювати. А як Геннадій Москаль реагує на відео з ним у Мережі? – Сміється. Журналісти іноді розповідають йому, запитують, чи бачив. То він відповідає: «Якби я все читав, що про мене пишуть в Інтернеті, то, напевно, помер би зі страху вночі». Він дуже активно сьогодні фігурує у всіх центральних ЗМІ, але з відео може посміятися, і взагалі легко сприймає такі речі. До місцевих, може, по-іншому не доходить інформація – тільки в такому тоні? – Він завжди каже, що якби почав переконувати когось інтелігентно, то сказали б, що він слабак. Інтелігентність там сприймається як вияв слабкості. Матюк звучить негарно, зате ефективно. До прикладу, їдемо в Чорнухіно – величезне село, у якому виправна колонія, а в ній тисяча осіб пробули без світла два місяці. Пенсії місцеві теж не отримували. Привезли туди заборгованість – люди накинулися з криками. Я думав, що принаймні будуть вдячні за гроші, а вийшло, ніби ми не гроші привезли, а прийшли окупувати їхню територію. «Скажите Порошенко, пусть нас не обстреливает», – почали викрикувати. 80-річна бабуся сказала, що Другу світову пережила, але з них ніхто так не знущався, як українська влада. Перевиховання таких позбавлене глузду. Є сенс працювати з дітьми, з молоддю: везти їх у Західну, Центральну Україну. Вже почали вивозити в Черкаську, Одеську, Вінницьку області з прифронтових сіл, де школи закриті і весь час стріляють. То діти бачать на власні очі, що в нас ніхто насильно не вдягає вишиванок на російськомовних, до всіх ставляться нормально. Коли вони виростуть, то зрозуміють, що тут не нацики живуть, а звичайні люди. До речі, батьки спочатку дуже не хотіли віддавати своїх чад в інші області. Але тільки-но перші групи поїхали, діти почали віддзвонюватися додому, розповідати про те, що до них ставляться уважно, добре годують, – почали відпускати й інших. І сьогодні у більшості прифронтових сіл майже не залишилося дітей. Ходите з охороною чи без? – Та яка охорона!.. Москаль узагалі долає шлях від роботи до житла, яке орендує, пішки за 10 хвилин. У нього така тісна однокімнатка, що її варто би показати журналістам. Бо жоден губернатор в історії України в такій крихітній квартирі не жив. Костюми, краватки висять на дверних ручках... Це війна, а не антитерористична операція Як змінюється журналістика в таких умовах? – Перед журналістом, який приїжджає туди працювати й бачить реальну картину, постає принципове питання: сліпо дотримуватися канонів професії чи... бути патріотом України і висвітлювати «правильно». Переважно вибирають друге. Це не означає, що наші медійники пересмикують події так, як російські, але я все одно радив би сприймати інформацію й українських ЗМІ критично. Там війна, а не антитерористична операція. Не боїшся змін у собі після життя на Сході? – Думаю, я вже трохи змінився, бо там дійсно інше середовище, інші люди. Їхній плюс у тому, що вони відверті, навіть прямолінійні. Якщо скажуть, то так воно і є. У нас же часто думають одне, говорять друге, а роблять третє. З цього погляду працювати там мені легше. Місцеві переважно нікуди не їздять, не мають уявлення про те, що десь може бути краще. Переконані, що в них найкраще, – і це їм допомагає. До прикладу, водій Геннадія Москаля, хлопець 27 років, з губернатором уперше опинився в Києві. Потім ділився враженнями: «Мне так понравилось, такой хороший город – там все улыбаются. Я еще хочу в Киев». Причому до війни був далеко не бідний: мав круте авто, міг дозволити собі вояжі за кордон, але ніколи не виїжджав. Просто там не заведено так. Люди з сіл, мабуть, відсотків 95, навіть за межі області не виїджали, не те що у Європу. То в нас Будапешт, Прага, Відень, Братислава – поряд. Ми знаємо, куди прагнути. Вони ж переконані, що закордон – це «гейропа»: там живуть фашисти, нацики, – тому так легко було вкласти їм ці поняття в голову, тому й наслідки такі. На звільнених територіях ситуація потроху міняється. Але на тому боці все так і залишилося. Напевно, у людей там і цінності інші? – Із Закарпаттям різниця величезна. У нас люди дбають про своїх дітей, про їхнє майбутнє. Зрозуміло, що багато хто змушений покидати родини, масовим є заробітчанство. Але ж гроші вкладають сюди, зокрема – в освіту дітей, у нерухомість. Там цього немає, хоча шахтарі заробляють непогано. Вони живуть сьогоденням, не думають про перспективу. А у зв’язку з лихими подіями, війною, хочуть цей день лише пережити. Думати про те, що діється в Києві, у світі, їм нема як. Гнітюча картина загалом... Проте вірити треба в краще. Наталія Каралкіна, відео Роберта Паппа Фото Віталія Завадяка та з архіву Ярослава Галаса, Медіацентр УжНУ