У кожного є своя улюблена пора року. Для мене це осінь. Чому саме вона? Міг би пригадати купу типових, у цьому випадку епітетів, але, насправді, це не так. У мене осінь асоціюється в першу чергу з п’ятницею, коли позаду важкий робочий тиждень, у людини гарний настрій, хочеться гарно вбратися й відпочити, гарно провести час. Так само і природа одягає найкраще своє вбрання, щоб похизуватися у ньому перед заслуженим зимовим відпочинком. Тепер у неї є на це небагато часу. Осінь буває різна. Найгарніша вона тоді, коли за сприятливих природних умов, одночасно змінює колір на осінній більшість рослин. Ця феєрія фарб запам’ятовується надовго, не залишаючи байдужих до неї. Останнім часом все більше звертаю увагу на те, що головним стає не фотографія, а саме задоволення, яке приносить єднання з природою. У мене ніколи не було бажання сфотографуватися на фоні якогось водоспаду, чи гарного пейзажу. Це надто інтимно, як сповідь, як солодкі миті кохання - тут присутність зайвих очей недоречна. На жаль, останнім часом, осінь приносить все більше розчарувань. Приїдеш кудись по старій пам’яті у гарне місце, а там вже залитий фундамент, або чийсь палац стоїть: двометрова огорожа й скажені пси, та ще й охорона погрожує розбити фотоапарат. Або на місці букового лісу з червоно-золотим листям одні пні полишалися! Ця фотографія відзнята два роки тому на найгарнішому перевалі Закарпаття – Синевирському. Там де стоїть чоловік вже побудована чиясь хата. Схаменіться люди! Чим будете хизуватися перед своїми онуками? Невже гордими словами: «Тут колись стояв гарний дубовий ліс! То твій дід вирубав!»?