Заслужений майстер народної творчості України Федір Павлович Безверхнєв хоч і прожив на планеті Земля чимало подарованих небом років, але ніколи не вірив і тепер не вірить у будь-які забобони.
Народившись 13 числа, яке багато людей чомусь нарекли нещасливим, він зовсім не вважає себе чимось обділеним. Навпаки, маючи добру та широку душу, щирий і товариський характер, поважний художник неформально радіє людям, які його завжди оточують, тішиться кожній прожитій днині. Адже упродовж усього свого непростого життя успішно боровся за гідне місце під сонцем, бо, окрім усяких негараздів важкої та тернистої дороги багатолітнього сходження на мистецький Олімп, зажив, як він сам вважає, чимало миттєвостей радості, тепла, простого людського та сімейного щастя, заслуженої поваги від численних друзів, шанувальників та учнів, які завжди рясно траплялися на його життєвому шляху.
Малою батьківщиною нині добре знаного в нашій державі українського народного живописця було російське село Каверзіно Івановської області, в якому народився в жовтні буремного 1918 року.
Після закінчення сьомого класу юний Федір пішов на різні роботи у щойно створений місцевий колгосп, паралельно продовжуючи навчатися у вечірній середній школі, згодом став секретарем Мостовської сільради, а перед призовом до армії встиг попрацювати і на посаді інспектора народного господарського обліку.
Милуючись чудовими краєвидами російської глибинки, босоногим хлопчиськом годинами просиджував з олівцем та учнівським зошитом на березі величної ріки Волги — намагався відтворити все побачене на папері. Малому Федорові тоді здавалося, що немає в світі нічого кращого за рідні луки та ліси. Тож йому дуже кортіло залишити цю красу назавжди не лише на папері, але і в своїй напрочуд вразливій душі.
Та сталося так, що досить швидко довелося Федору Павловичу покинути улюблений отчий край і піти у широке та неспокійне доросле життя — з 1939 року служив в армії, згодом — у буремний воєнний час, очевидячки, перебуваючи під пильним захистом Всевишнього, гідно пройшов нелегкими фронтовими шляхами Смоленщини, Білорусії, Прибалтики, відтворюючи іноді на випадкових клаптиках паперу ті пекельні дороги війни. Був важко поранений, отримав за подвиги чимало нагород, а по війні, видно знову ж таки за волею зверху, був направлений працювати заступником Ужгородського військового комісара на Закарпаття, яке з тих нині вже далеких і надзвичайно важких 50-х років минулого століття дуже скоро стало для нього найріднішим місцем на землі, а можливо, тією єдиною в світі справжньою і незрадливою любов`ю. Тут близько познайомився із творчістю засновників відомої закарпатської школи живопису — народного художника СРСР Йосифа Бокшая, народного художника УРСР Федора Манайла, члена академії мистецтв Угорщини Адальберта Ерделі, працював разом із такими відомими в усьому світі закарпатськими майстрами пензля, як Антон Кашшай, Андрій Коцка, Ернест Контратович, Золтан Шолтес, Іван Шутєв, Гаврило Глюк та багатьма іншими корифеями живопису, у яких багато і вдумливо вчився.
Після важкого життєвого випробування – кровопролитної війни — першими його серйозними роботами стали картини: „Захисники Брестської фортеці”, „Вірність”, „Важкий хліб” — незабутня пам`ять про ті буремні дні. Ще в 1948 році вони одразу привернули увагу. За тими першими, виставленими на суд глядача, картинами до Федора Павловича прийшло і перше творче визнання.
Звільнившись з армії, чотири роки працював завучем з виробничого навчання Ужгородської СШ № 1, в якій, крім іншої роботи, керував гуртком малювання, що згодом переріс у дитячу художню студію, роботи котрої успішно експонувались не тільки на престижних виставках в СРСР, але й на міжнародних — у Парижі, Лондоні, Нью-Йорку. Відтак працював директором обласного художфонду та начальником відділу кадрів заводу „Ужгородприлад” — аж до виходу на пенсію.
З 1950 року Федір Безверхнєв — учасник виставок професійних та самодіяльних художників не тільки в нашій області. Його картини всюди користуються великою увагою та любов`ю глядачів, адже обдарованому митцю вдалося не лише здобути, але й завдяки титанічній праці – творчий ужинок художника складає декілька тисяч полотен — зберегти своє неповторне обличчя в образотворчому мистецтві, а набутий досвід передати молодшим колегам. Для цього у 1997 році, вже в поважному віці, він створив творче об`єднання майстрів народного мистецтва „Барви Карпат”, через активну діяльність якого багато років намагався зберігати, продовжувати і вдосконалювати реалістичні основи відомої в Європі закарпатської школи живопису.
„Розуміючи її значимість, – пише народний художник України І.Шутєв, – Федір Павлович намагався збагатити цю школу, внести в неї свої власні елементи, виховати її послідовників. Роботи Федора Безверхнєва емоційні, оптимістичні, життєрадісні, прекрасно збалансовані за кольором. Федір Безверхнєв – це висока порядність та надзвичайна скромність. Всі, хто співпрацював з Федором Безверхнєвим, завжди відчували його підтримку, теплоту щирого серця, плече друга”.
Читаючи такі відгуки, ще і ще раз переконуєшся у безмежній закоханості митця до нашого чарівного краю, захоплено знайомишся із численними дивовижними картинами-шедеврами, що увійшли до виданого „Мистецькою лінією” в Ужгороді 2009 року каталога „Федір Безверхнєв: живопис”, котрі він створив за більш ніж 50 прожитих на Закарпатті років. Зачаровано гортаєш сторінку за сторінкою тієї чарівної книги із дивами, милуєшся і вкотре переконуєшся, що тільки надзвичайно глибока любов та подарований небом великий і справжній талант могли керувати пензлем майстра, коли він віртуозно вихоплював із того безкінечного божественного світу вічних Карпат райські острівки неповторних пейзажів усіх чотирьох пір року — гір, річок, водоспадів, небес, а також на диво свіжих, ніби живих, натюрмортів. Бо через їхні дивосвіти йому вдалося навіки прославити єдиного, крім Бога, дійсного володаря і творця тієї дивовижної краси — просту людину.
Приклад подвижницької діяльності Федора Безверхнєва переконує, що небом освячена і багата талантами людина, незважаючи на жодні життєві негаразди та перипетії, обов’язково знайде своє місце в житті, досягне високих результатів у творчості, адже високе звання – Людина – обов’язково приведе її до призначених природою і долею вершин.
Тож, вітаючи сивоголового ветерана війни та праці Федора Безверхнєва з 93-м роком життя, побажаймо йому ще довгих літ, творчої наснаги, Божої благодаті!
Порадіймо разом з ним кожному новому порухові любові наших сердець і згорьованих сьогоденням душ до зовсім непередбачуваного, але разом з тим завжди такого бажаного для всіх нас навколишнього світу.
