Кажуть, що з Великого Бичкова починається Гуцульщина. А з яких часів бере початок саме селище і не тільки, можна дізнатись у Великобичківському історико-краєзнавчому музеї, що в центрі селища. Заклад займає перший поверх кам’яної будівлі, зведеної ще турками у ХVІІ столітті. Тут, під склом вітрин, у семи невеликих залах однієї з найстарших музейних скарбниць, зберігається історія.
Як розповіла нам завідувачка музею Ганна Лукеча, у регіоні від Ясіня до Хуста це єдиний такий заклад із повнопрофільною історичною експозицією – від первіснообщинних часів до сьогодення.
– Ми були піонерами громадського музейного будівництва не тільки в краї, а й у державі. Навіть головні радянські часописи – газета «Правда» та журнал «Огонёк» писали про ініціативу бичківців і закликали підтримати їх починання, – продовжує Ганна Михайлівна. – 1957 року музей відкрився як історико-революційний. Уже потім перейменований на «історичний», а відтак «історико-краєзнавчий». Через десять років йому надано звання «народного», одному з перших в Україні.
Майже одразу після відкриття тут побували відомий український драматург і державний діяч академік Олександр Корнійчук, американський художник Рокуел Кент.
Музей постав на громадських засадах. Його експозиції творили самі люди, передусім творчі – приносили листівки, фотографії, документи, а дехто, як, наприклад, відомий різьбяр Василь Смердул, – власні витвори. Науково-методичну допомогу надавали колеги із Закарпатського обласного краєзнавчого музею. Зберігається тут і ікона, котру великобичківці врятували від спалення під час закриття греко-католицької церкви.
Один із експозиційних розділів присвячений уродженцю селища, єпископові Мукачівської греко-католицької єпархії, блаженному священномученику Теодору Ромжі. Є багато оригінальних родинних фотографій, документів, зокрема чеські й угорські паспорти двох його сестер – Марії та Христини.
– 1900 року в Румунії було видано, а 2000-го перевидано збірник стародавніх грамот Мараморощини, – розповідає Ганна Лукеча. – Його упорядкував відомий румунський історик Іоан Мігалі де Апша. Так, у грамоті, датованій 11 серпня 1373 року, йдеться про те, що король Людовик Великий дарує Балку, Драгу та Іоану синам воєводи Саса Бичків, Білу Церкву, Тересву і Буштино. Ми зробили копію документа з першою офіційною згадкою нашого селища. На жаль, ця книга, в якій містяться раритети ХІV–ХV століть, що стосуються східної частини Закарпаття, не перекладена на українську мову і не видана.
Серед експонатів – літографія із зображенням фабрики «Клотильда» – першого хімічного підприємства Угорщини, яке було збудоване у Великому Бичкові 1868 р.
У музеї зберігаються вироби селищних майстрів народної творчості: художників, різьбярів, вишивальниць. Ганна Лукеча повідомила, що батьківщиною коренепластики на Закарпатті та й в Україні є Великий Бичків.
– Якось директор місцевого лісокомбінату О. Діккер на одній із виставок побачив композиції, виготовлені з коріння, – каже господиня музею. – Він запросив до селища автора тих робіт, молдавського хлопця Олексія Пашу. Згодом майстер навчив цього мистецтва великобичківців, з часом знайшлися послідовники й в інших куточках краю. Оригінальні сувеніри охоче купують туристи, є на них попит і за кордоном.
Історію багатьох цікавих експонатів розповіла мені завідувачка збірки. Тут зберігаються, зокрема, матеріали про видатних уродженців селища: першу закарпатську поетесу Миколаю Божук (1907–1938), міністра оборони Китаю Іренея Фендя (1868–1948), наркома промисловості Угорської радянської республіки, одного з керівників електрифікації в Радянській Росії Йожефа Келена (1892–1937), угорського академіка Яноша Балога (1913–2002), триразового чемпіона СРСР із футболу, володаря Кубка Кубків (1986) Івана Яремчука, багаторазових чемпіонів України з плавання і сучасного п’ятиборства братів Василя і Богдана Йосипчуків.
– До речі, батько спортсменів Йосипчуків – Василь Михайлович, – повідомляє цікавий факт Ганна Лукеча, – на початку 20-х рр. минулого століття навчався у Чехії в льотному училищі, міг стати одним із перших льотчиків нашого краю, але не судилося. Навесні 1928 року, після закінчення курсу навчання, коли залишилося отримати тільки диплом, у рідному селі під час великого мітингу місцева молодь дістала в подарунок від комсомольців Київського інституту Народної освіти червоний прапор. Звісно, чехословацькі власті, попереджені службою безпеки, заборонили видавати диплом вихідцю з села, яке в ті часи називали Малий Харків, котрий, на їхню думку, міг бути потенційним шпигуном на користь СРСР. Ці події підтверджують численні фотографії, якими нещодавно поповнилася збірка музею.
– А про кошти на поповнення новими етнографічними експонатами доводиться тільки мріяти, – констатує моя співрозмовниця.
– Як тоді поповнюєте експозицію? – цікавлюся.
– Власними силами. Наразі фінансуємося із районного бюджету. Керівництво відділу культури, яке очолює Володимир Шепета, допомагає, виходячи зі скромних можливостей. Переважно кошти йдуть на зарплату, енергоносії, дрова для опалення, в останні роки вдалося трішки зміцнити матеріально-технічну базу. Великої шкоди завдали нам катастрофічні повені 1998 і 2001 рр. Ми вдячні тодішнім голові РДА М. Даскалюку, керівникам підприємств Петру і Павлу Волощукам, сьогоднішній селищній голові Одарці Зеленко за виділені кошти і матеріали на ремонт.
Цьогоріч влада Бичкова постановила сприяти в експозиційному оформленні відділів історії, етнографії та природи й установити рекламно-інформаційний щит музею за рахунок залучення спонсорських коштів у план соціально-культурного розвитку селища. Адже історія потребує дбайливого ставлення, а експозиція – це найдоступніший шлях її донесення до людей, мова, котра не потребує перекладу. Музей – то візитівка селища, краю. В останні десять років тут побувало понад десять тисяч людей. Серед них – діти засновника театру «Нова сцена» Юрія Авґустина Шерегія Ольга та Йосип Шерегії, син посла Сойму Карпатської України Михайла Тулика, професор Університету Шафарика у Пряшеві Йосип Тулик, директор Інституту військових досліджень і військової історії Литви Валдас Ракутіс, вітчизняні й зарубіжні науковці, журналісти.
Та найчастіші гості у нас – діти, і це найбільше нас тішить. Адже на славній спадщині предків виховуються молоді патріоти, – сподівається Ганна Лукеча.
