Боєць 128-ої бригади Сергій Братасюк: Закарпаття найбільше піклується про своїх в АТО

Сергія в Ужгороді чекають дружина і чотири сини, двоє з яких вже вирішили, що будуть військовими. Старший був на Майдані, а середній служив з татом в АТО, а зараз готується до вступу у військове училище (історію Богдана Братасюка читайте тут). - Поїхати в АТО було вашим добровільним рішенням. Коли і як це сталось? - В лютому минулого року, коли почалась вся ця історія з Кримом, я пішов записатись у воєнкомат, адже якщо на країну нападають, то задача мужчин йти її обороняти. Тим більше, на той момент другий син служив в армії. Звісно, тоді я і не уявляв, що все завершиться саме так. Моє відрядження розпочалось 16 жовтня, тобто 8 місяців я практично безперервно був на сході, ось зараз маю першу нормальну відпустку. - Де саме Ви служите? - Перші три місяці ми були в Сєвєродонецьку, а тепер дислокуємось під Краматорськом. - З телевізорів нам розповідають, що в зоні проведення АТО військові чудово забезпечені технікою, їжею, житлом і вчасно отримують зарплату. Натомість, серед людей ходять інші розмови. Що там відбувається насправді? - Якщо говорять, що волонтери допомагають забезпечити армію, то швидше я б сказав, що держава допомагає волонтерам. Якщо брати зручне взуття, зручну форму, то цим ми завдячуємо волонтерам. Та форма, що видається державою не є зручною і сучасною. Однак, зброю, боєприпаси ми маємо від держави в повному обсязі – якщо говорять, що в нас немає чим воювати, то це не правда. Щодо їжі, то Закарпаття найбільше про своїх піклується. Наприклад, нам присилають не просто макарони, крупи, а ще обов’язково покладуть якусь приправу, аджичку… На Різдво нам присилають пікницю, шовдарь, на Пасху передали вже посвячені кошики, деякі з рушниками ручної вишивки - всі інші хлопці були в шоці. - Переселенці, що змушені були покинути Донеччину через бойові дії, кажуть, що нині там зовсім інші люди, з пустотою в очах, багато ворожо налаштованих. Це так? - Деякі люди справді агресивно настроєні, хоча є і лояльні. Наприклад, тамтешні приватні нотаріуси нашим бійцям допомагали безкоштовно. Єдине, що у них практично немає цінностей – ні культурних, ні історичних. Тільки Велика вітчизняна є чимось великим. Вони навіть не знають, що в місті може бути замок, як в нас. Там міста будувались під шахти, заводи, навіть нема на чому оку затриматись. А ще там залишився радянський союз, ті люди просто не уявляють, що можна жити по-іншому. Коли ми були на Луганщині, то тамтешні дуже дивувались, що ми вміємо розмовляти російською. В них очі ставали ще більшими, коли дізнавались, що ми з заходу. Там дещо перекрутили інформацію з законом про мови і люди боялись, що прийдуть западенці і заборонять їм говорити російською. Хоча там практично всі села українські, тільки в містах російською розмовляють. А люди на Луганщині живуть за принципом «робіть, що хочете, тільки нас не чіпайте». - Якщо багато людей там справді лояльних, то мали бути ті, хто розпочав цю війну. Ви особисто найманців бачили, зустрічали? - Ми спілкувались з пораненими хлопцями в лікарнях, вони себе називають ополченцями. Молодь часто йде туди, бо нема іншої роботи, хоча їм за це не дуже добре платять. Все-таки пропаганда сильно відчувається. - В чому проявляється це зомбування? - От ми маємо можливість на свою антену ловити українські, російські і сепарські канали. Російські показують те саме, що у нас, тільки навпаки, наприклад, якщо є якась інформація про зіткнення, то цифри подані навпаки до тих, що є в українських ЗМІ. Що наші, що їхні тягнуть одіяло на себе. А от сепарські канали бувають цікавіші, бо в них реклами практично нема, особливих новин нема, от вони і крутять фільми. - Як виглядають звичайні дні там? Як часто вдається відпочити, виспатись? - Коли ми дислокувались в Сєвєродонецьку, практично в центрі міста, то було ще нормально – і людей більше бачили, і спілкувались. А зараз ми перебуваємо в селі, навколо нас пустота, тому ми з чергування в чергування. Для повноцінного відпочинку – кожна третя ніч. Але більшість з нас йшла служити свідомо, тому ми спокійно до цього ставимось. - Але ж все-рівно є між вами і ті, кого мобілізували проти волі. Як вони себе поводять? - У них більше страху. У нас, наприклад, прямих зіткнень не було і як би вони повели себе у реальних бойових діях невідомо. Але присутність їх там потрібна. Хто категорично не хоче, то шукає різні способи звідти поїхати, якщо керівництво бачить, що не буде толку з цієї людини, її відправляють дослужити в Мукачево. - В Ужгороді війна зовсім не відчувається – тут інше, мирне, життя: люди п’ють каву, ходять в ресторани.. Як вам на це дивитись? - Гірше було б, якби вся країна була в депресії. Я їхав у відпустку, щоб відпочити і маю тут таку можливість. Мене не зачіпає ця безтурботність людей. - Поки ви віддаєте свій громадянський обов’язок державі, в Ужгороді у вашій сім’ї вирує життя – росте внучка, одружився син, ще один син мав випускний. Хіба не хочеться залишитись тут назовсім? -Призваний на рік, значить треба цей рік відбути. Якщо б почались активніші бойові дії, я б згодився бути там довше, йти на передову. Звісно, є страх, мандраж, але це нормально. Гірше, коли людина каже, що не боїться - вона або приховує великий страх, або з головою не в порядку. - Ваша відпустка добігає кінця, з якими думками повертаєтесь на службу? - Днями кажу жінці – вертаюсь до себе. Поки що я там, в Ужгороді тільки у відпустці. Колектив у нас нормальний, всі підтримують одне одного, однаково думаємо, тому хочеться там бути. Жінка з розумінням ставиться до того, що треба цей рік перебути. Юлія Барабан, Мukachevo.net