«На сцені – я слухаю»

Завдяки цьому концертмейстер Михайло Рибалко чудово знає, як, коли і яким звуком відповість його 18-кілограмовий приятель

Концертмейстера танцювальної групи Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, баяніста недавно створеного ансамблю «Гармонія» 53-річного Михайла Рибалка знають в обличчя всі любителі музики. Візитна картка вдачі гуцула – доброта, спомігливість, скромність, життєрадісність.

«Свій творчий шлях я би поділив на три відрізки»

– Мама моя родом із села Делятин, що на Івано-Франківщині, тато – з Харківщини, село Коломак. Ми ж із братом-близнюком з’явилися на білий світ  у Ясінях. Мама дуже любила співати, особливо «Пісню про рушник», мріючи, аби її діти стали музикантами. Ми ходили і в музичну школу, і в гірськолижну. Але згодом учитель і композитор Василь Калинюк схилив обох до гри на баяні.

Далі – Ужгород, вступ до музучилища на відділ народних інструментів. Але трапилася несподіванка. Я написав диктант на четвірку, брат – на трійку. А саме цього одного бала йому й не вистачило. Кілька чоловік просили директора Василя Гайдука якось посприяти нам як близнюкам, та марно. А бути окремо ми не хотіли. Тоді я вирі­шив відмовитися від навчання на стаціонарі, записавшись на заочне відділення. Влаштувався на роботу завклубом у присілку Сітний, це неподалік Квасів. Потім їздив на велосипеді в Свидовець, що коло Ясіня. Василь тим часом працював у Лазещині. Навесні 1975-го нас призвали у військо. Повернувшись, я перевівся на стаціонар, а брат вступив у Рівненський державний інститут культури.

– А як ви опинилися в Закарпатському хорі?

– Я навчався на ІІІ курсі муз­училища, коли мене запросили в хор, який саме перебував на гастролях у Казахстані. Там захворіла баяністка Любов Маркман. В Ужгород вислали телеграму. Керівник оркестру Тібор Вереш вийшов на мене. Я за три дні ознайомився з програмою – і мене посадили в літак, побажавши ні пуху ні пера. Ясна річ, хвилювався, навіть боявся трохи: ноти знав, та досвіду бракувало. Керівник хору Микола Попенко тепло мене прийняв, підбадьорив. Зблизило нас і земляцтво, адже він колись працював на пошті в Ясінях.

Після двох років роботи в хорі пішов стопами брата – вступив у той же інститут у Рівному. До речі, я не був цілком упевнений у знаннях з української літератури. Натомість брат ліпше орієнтувався у тих письменниках, їхніх творах, бо більше читав. Словом, ми пустили в хід давню фішку: Василь склав іспит замість мене, причому на «відмінно».

– Відколи ходжу на різні  концерти, відтоді пам’ятаю вас.

– Нічого дивного: на сцені я вже понад 35 років. Цей шлях умовно би поділив на три відрізки: перший – коли був артистом Закарпатського хору; другий – відколи виступаю зі солістами філармонії Петром Матієм, Марією Зубанич, Оксаною Ільницькою, Надією Підгородською, Кларою Лабик; третій – із солістами й танцювальною групою того ж таки хору і в складі «Гармонії». Свого часу як і де ми лише не гастролювали – поїздами, автобусами, літаками, паромами, об’їздили чи не всі республіки колишнього Союзу, Чехословаччину, Румунію, Угорщину, Словенію.

«Я  зіграв понад тисячу пісень»

– Як то бути баяністом?

– На мені висить другорядна роль – я акомпаную. Соліст мусить голосом передати зміст пісні, її характер, а концертмейстер старається прикрасити, доповнити її звучання. Я постійно маю бути «на чеку». Співак, приміром, не ту ноту взяв або слова переплутав – моє ж завдання заретушувати, аби глядач не вловив промаху. На сцені я ні про що не думаю – тільки слухаю. Деталь: скільки б разів не виконувалася та чи інша пісня, стільки разів вона звучить по-різному.

Я всяку публіку люблю – інтелігентну або, мовити б, просту. Якщо людина прийшла на концерт, то вона хоче щось почути, побачити. Коли зала аплодує, то це для артиста як лакмусовий папірець. Баяніст зобов’я­заний бути міцним фізично. Іноді дуже втомлююся: баян мій важить 18 кілограмів, тому плечі, руки дають про  себе знати. Колись ми зі солістами часто їздили по санаторіях Свалявського, Мукачівського, Міжгір­ського, Воловецького і Хустського райо­нів. У день, бувало, давали і по чотири концерти, кожен з яких тривав понад годину. Це колосальне навантаження.

Репертуар мій – різноманітний. Це народні пісні, естрадні, наша й зарубіжна класика. Я підрахував, що зіграв понад тисячу творів. Звик до свого баяну, під час виступу ми ніби зливаємося в одне ціле. Чудово знаю, як, коли і яким звуком він відповість.

– Чимало пісенних збірників свідчить, що ви здійснюєте музичну обробку  народних перлин.

– Так, колеги інколи приносять голі ноти – і я сушу над ними голову. Це творча робота. Є пісні без нот – одна мелодія. Тобто чимало пісень сам обробляю. Також допомагаю закарпатським композиторам набирати нотні тексти для збірників. Загалом частка моєї праці уже в 27, зокрема «Грає фольклорний ансамбль» Павла Пинзеника», «Тихий вечір» Івана Керецмана, «Світлиця сповнена пісень» Василя Поповича. На виході «Хорові та вокальні твори» Миколи Попенка, «Кличе сонце» Андрія Червеняка.