Завдяки цьому концертмейстер Михайло Рибалко чудово знає, як, коли і яким звуком відповість його 18-кілограмовий приятель
Концертмейстера танцювальної групи Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, баяніста недавно створеного ансамблю «Гармонія» 53-річного Михайла Рибалка знають в обличчя всі любителі музики. Візитна картка вдачі гуцула – доброта, спомігливість, скромність, життєрадісність.
«Свій творчий шлях я би поділив на три відрізки»
– Мама моя родом із села Делятин, що на Івано-Франківщині, тато – з Харківщини, село Коломак. Ми ж із братом-близнюком з’явилися на білий світ у Ясінях. Мама дуже любила співати, особливо «Пісню про рушник», мріючи, аби її діти стали музикантами. Ми ходили і в музичну школу, і в гірськолижну. Але згодом учитель і композитор Василь Калинюк схилив обох до гри на баяні.
Далі – Ужгород, вступ до музучилища на відділ народних інструментів. Але трапилася несподіванка. Я написав диктант на четвірку, брат – на трійку. А саме цього одного бала йому й не вистачило. Кілька чоловік просили директора Василя Гайдука якось посприяти нам як близнюкам, та марно. А бути окремо ми не хотіли. Тоді я вирішив відмовитися від навчання на стаціонарі, записавшись на заочне відділення. Влаштувався на роботу завклубом у присілку Сітний, це неподалік Квасів. Потім їздив на велосипеді в Свидовець, що коло Ясіня. Василь тим часом працював у Лазещині. Навесні 1975-го нас призвали у військо. Повернувшись, я перевівся на стаціонар, а брат вступив у Рівненський державний інститут культури.
– А як ви опинилися в Закарпатському хорі?
– Я навчався на ІІІ курсі музучилища, коли мене запросили в хор, який саме перебував на гастролях у Казахстані. Там захворіла баяністка Любов Маркман. В Ужгород вислали телеграму. Керівник оркестру Тібор Вереш вийшов на мене. Я за три дні ознайомився з програмою – і мене посадили в літак, побажавши ні пуху ні пера. Ясна річ, хвилювався, навіть боявся трохи: ноти знав, та досвіду бракувало. Керівник хору Микола Попенко тепло мене прийняв, підбадьорив. Зблизило нас і земляцтво, адже він колись працював на пошті в Ясінях.
Після двох років роботи в хорі пішов стопами брата – вступив у той же інститут у Рівному. До речі, я не був цілком упевнений у знаннях з української літератури. Натомість брат ліпше орієнтувався у тих письменниках, їхніх творах, бо більше читав. Словом, ми пустили в хід давню фішку: Василь склав іспит замість мене, причому на «відмінно».
– Відколи ходжу на різні концерти, відтоді пам’ятаю вас.
– Нічого дивного: на сцені я вже понад 35 років. Цей шлях умовно би поділив на три відрізки: перший – коли був артистом Закарпатського хору; другий – відколи виступаю зі солістами філармонії Петром Матієм, Марією Зубанич, Оксаною Ільницькою, Надією Підгородською, Кларою Лабик; третій – із солістами й танцювальною групою того ж таки хору і в складі «Гармонії». Свого часу як і де ми лише не гастролювали – поїздами, автобусами, літаками, паромами, об’їздили чи не всі республіки колишнього Союзу, Чехословаччину, Румунію, Угорщину, Словенію.
«Я зіграв понад тисячу пісень»
– Як то бути баяністом?
– На мені висить другорядна роль – я акомпаную. Соліст мусить голосом передати зміст пісні, її характер, а концертмейстер старається прикрасити, доповнити її звучання. Я постійно маю бути «на чеку». Співак, приміром, не ту ноту взяв або слова переплутав – моє ж завдання заретушувати, аби глядач не вловив промаху. На сцені я ні про що не думаю – тільки слухаю. Деталь: скільки б разів не виконувалася та чи інша пісня, стільки разів вона звучить по-різному.
Я всяку публіку люблю – інтелігентну або, мовити б, просту. Якщо людина прийшла на концерт, то вона хоче щось почути, побачити. Коли зала аплодує, то це для артиста як лакмусовий папірець. Баяніст зобов’язаний бути міцним фізично. Іноді дуже втомлююся: баян мій важить 18 кілограмів, тому плечі, руки дають про себе знати. Колись ми зі солістами часто їздили по санаторіях Свалявського, Мукачівського, Міжгірського, Воловецького і Хустського районів. У день, бувало, давали і по чотири концерти, кожен з яких тривав понад годину. Це колосальне навантаження.
Репертуар мій – різноманітний. Це народні пісні, естрадні, наша й зарубіжна класика. Я підрахував, що зіграв понад тисячу творів. Звик до свого баяну, під час виступу ми ніби зливаємося в одне ціле. Чудово знаю, як, коли і яким звуком він відповість.
– Чимало пісенних збірників свідчить, що ви здійснюєте музичну обробку народних перлин.
– Так, колеги інколи приносять голі ноти – і я сушу над ними голову. Це творча робота. Є пісні без нот – одна мелодія. Тобто чимало пісень сам обробляю. Також допомагаю закарпатським композиторам набирати нотні тексти для збірників. Загалом частка моєї праці уже в 27, зокрема «Грає фольклорний ансамбль» Павла Пинзеника», «Тихий вечір» Івана Керецмана, «Світлиця сповнена пісень» Василя Поповича. На виході «Хорові та вокальні твори» Миколи Попенка, «Кличе сонце» Андрія Червеняка.
