Прокоп Самойлюк пережив війну, навчився жити на дотик, опанував ремесло і музику, створив міцну родину і до сьогодні долучається до допомоги українським військовим.
Прокопу Самойлюку 90 років. Понад 80 з них він живе у темряві, проте втрата зору ніколи не ставала для нього перешкодою. Він навчився працювати за верстатом, виготовляти дерев’яні вироби та щітки й повноцінно забезпечувати родину. А ще навчився гарно куховарити, на дотик розпізнавати кольори й самостійно освоїв музичні інструменти. Але найбільшим досягненням чоловіка завжди була його велика родина. Прокоп не просто вижив після важкого поранення у дитинстві — він навчився жити по-справжньому, знаходячи сенс у роботі, творчості та близьких.
Щоб переглянути відео натисніть на картинку нижче👇
Той день, коли втратив зір, чоловік досі пам’ятає у деталях. Десятирічним хлопцем під час Другої світової війни на рідній Волині він допомагав фронту, носив бійцям молоко, яке давала мама.
«У 1941-му році в 3 години 20 хвилин наше село обстріляли снарядами. Вікна трусилися наші. Бо ми від Буга 10 кілометрів. То так били, страшне... а зранку всіх людей забрали в армію. Відразу призив у військомат» – згадує чоловік.
19 серпня 1944 року під час обстрілу поруч розірвалася бомба. Хлопчик отримав тяжкі поранення голови, ока, шиї та ноги. Його життя трималося на волосині, але солдати польового шпиталю, серед яких був і його старший брат Михайло, не дали маленькому Прокопу загинути.
«До мене підбігли солдати, почали бинтувати… Я відключився і на другий день прокинувся, а говорити не можу. Мати підійшла і я почав говорити з матір’ю» — згадує Прокоп.
Втрачений зір не став кінцем. Прокоп почав вчитися жити заново: молодим хлопцем ще на Волині він працював у кузні, виготовляв ножі на дотик, допомагав у колгоспі. Кожна нова навичка давалася йому з неймовірною наполегливістю — він відчував світ руками, дотиком визначав кольори, текстури та форму предметів і це дозволяло йому залишатися незалежним.
У 1954 році Прокоп переїхав до Мукачева, де понад 50 років працював у Українському товаристві сліпих (УТОС). Тут він освоїв виготовлення шнурів, котушок, електроприладів та фанерних ящиків, став майстром високого рівня і користувався повагою колег.
«Там робили повністю сліпі. Чотири дні давали познайомитися з виробництвом. Прийшов Бондар, начальник тарного цеху, поводив мене по всіх цехах. Я зайшов в тарний цех, подивився там, що як робити. Робили ми ящики фанерні на кондитерську фабрику. Дивися, каже, бо якщо брак, то за твою зарплату. Я кажу, як мені показали, так і зроблю. Він пішов, а в мене вже вісім ящиків готові були. А вісім ящиків — то норма була, денна норма. Пішов Бондар до директора і каже «я ще такого не бачив. Що показав, все робить відмінно» — згадує Прокоп Пилипович.
На Закарпатті Прокоп встиг двічі одружитися. Другою дружиною стала Ганна із Великоберезнянщини. Подружжя прожило майже 50 років, до відходу жінки в кращий світ. Загалом від двох шлюбів у Прокопа п’ятеро дітей, шість онуків і четверо правнуків. Родина для нього завжди була сенсом життя: він працював і творив для них, щодня віддаючи тепло і любов.
Музика теж завжди була його пристрастю. Прокоп самостійно опанував сопілку та скрипку і майже щодня грає для себе та рідних. Любов до музики він передав дітям і онукам, часто проводячи з ними час за нотами та інструментами, розвиваючи у них почуття ритму та слуху. Крім того, Прокоп обожнює готувати — він із задоволенням готує для родини улюблені страви, експериментує з рецептами і отримує від цього щиру радість.
Прокоп ніколи не втрачав зв’язку із ріднею на Волині. Двоє його братів, Іван і Йосип, пережили війну і дожили до глибокої старості — Іван повернувся з фронту і прожив до 88 років. А Йосип, незважаючи на слабке здоров’я, відійшов аж на 96-му році життя. Саме до них Прокоп щороку їздив на батьківщину, підтримував родинні зв’язки і зберігав пам’ять про минуле.
Зовсім інша доля спіткала його братів Зиновія та Олександра — вони загинули на війні і були поховані в Польщі та Литві. Щонеділі Прокоп ставив за них свічки у церкві, вшановуючи пам’ять і відчуваючи важливість їхнього життя для родини.
Особливо тяжким для чоловіка був розрив зі старшим братом Григорієм. Навесні 1942 року 16-річного Григорія фашисти забрали на примусові роботи до Німеччини і з того часу зв’язок з ним обірвався. Все життя Прокоп ставив свічку за упокій Григорія, але в ці моменти відчував його присутність поруч, немов брат живий. Ці відчуття були недаремними. У 2003 році сталося диво. Один із працівників Червоного Хреста з Німеччини почув історію родини й вирішив допомогти. Після довгих пошуків він знайшов у Перу чоловіка на ім’я Григорій Самойлюк. Так, через 60 років, брати знову знайшли одне одного. Як з’ясувалося, Григорій боявся заявити про себе раніше — аби радянська влада не переслідувала його родину.
«Принесли з Червоного Хреста лист… Перу, містоТрухілія, будинок 30 і Самойлюк Гриша Пилипович. І телефон написав свій. Набрав той телефон, але говорити не могли. Він плаче, я плачу. Через 60 років брати говорять. Ми заспокоїлися, поговорили. А він там іспанську мову вивчив і дуже слабо українською говорив…. я кажу, Грицю, ти маєш говорити по-нашому, як тебе мати навчила. Ми помало-помало і розговорилися. Заспокоїлися і вже потім щодня говорили. Я йому вислав виклик. Він зробив документи і приїхав з дочкою» - розповідає чоловік.
Новину про початок повномасштабної війни в Україні Прокоп Пилипович сприйняв із глибоким болем і сльозами на очах. Він добре пам’ятає вибухи та втрати часів Другої світової, коли ще десятирічним хлопцем носив бійцям молоко та допомагав фронту, ризикуючи власним життям. І тепер, більше ніж через вісімдесят років, його серце не залишилося осторонь: він активно долучається до благодійних зборів, брав участь у концертах на підтримку українських військових, а також планує передати волонтерам свої дерев’яні вироби та щітки, виготовлені власноруч. Виручені кошти Прокоп хоче спрямувати на допомогу бійцям, адже навіть у свої дев’яносто він прагне приносити користь і підтримувати тих, хто захищає країну.
Життя Прокопа Самойлюка — доказ того, що навіть у темряві можна відчувати повноту життя, знаходити сили для творчості, любові до родини і допомоги іншим. Він пережив війну, втратив зір, але не втратив здатності жити насичено, активно та з душею, залишаючись прикладом мужності та людяності для всіх навколо.
Світлана Деніщук, Станіслав Бобуський, Mukachevo.net
